Наказ "Про відомчі заохочувальні відзнаки Міністерства внутрішніх справ України"
Наказ "Про відомчу заохочувальну відзнаку Міністерства внутрішніх справ України «Вогнепальна зброя"
Наказ "Про затвердження Порядку нагородження осіб рядового і начальницького складу та працівників
МВС України, інших осіб цінним подарунком, придбаним за рахунок коштів державного бюджету"
Багаторічний досвід роботи на кареті швидкої допомоги, любов до своєї професії, постійне бажання вчитися та безмежна повага людей – все це про фельдшера чернівецького підрозділу НГУ Олега Скрипничука.
Досвідченого фельдшера шанують бійці підрозділу шанують, адже чоловік є справжнім прикладом для наслідування, відомий своєю самовіддачею і людяністю. Дбає не лише про здоров’я, а й підтримує високий бойовий дух особового складу.
Найвищою винагородою для Олега Скрипничука є усмішка людини, якій він зміг допомогти.
Ми впевненні, якщо в наших лавах є такі люди, то наша перемога неминуча.
Сергій понад 24 роки свого життя присвятив військовій службі, у 2017 пішов на заслужений відпочинок. Чоловік працював підприємцем, а в день повномасштабного вторгнення одразу пішов до військкомату. І вже на початку березня знову був у лавах прикордонників.
Спочатку його підрозділ упродовж кількох тижнів проходив навчання та злагодження, згодом бійці вирушили для оборони державного рубежу на українсько-білоруський кордон.
«Серед персоналу були хлопці з різних військ. Були й ті, які взагалі не мали військового досвіду. Але це не найголовніше, важливим є настрій та бойовий дух. Багато хлопців, які прийшли з цивільного життя, дуже добре себе проявили в боях», – розповідає прикордонник.
Понад два місяці прикордонники разом із Силами оборони захищали кордон на Рівненщині. А коли дали ворогу доброї прочуханки, вирушили на Східний напрямок.
Наприкінці червня підрозділ Сергія зайняв оборонні позиції та стримували наступ загарбників по річці Сіверський Донець. Ворог постійно завдавав вогневі удари з «Градів», мінометні та артилерійські обстріли майже не припинялись, працювали по позиціях прикордонників і снайпери. Цей рубіж наші захисники разом із підрозділом Нацгвардії стримували близько трьох місяців.
Завдяки умінням та майстерності усіх складових Сил оборони, на початку жовтня розпочався наступ. Бійці звільнили Лиман та ще декілька населених пунктів на Донеччині.
«Коли ми зайшли, то побачили, що росіяни дуже поспішали. Залишили ще теплий чай та їжу, але смакували вони вже щось інше», – з посмішкою пригадує Сергій.
Нині його підрозділ повернувся зі сходу на ротацію. Свого захисника дочекались дружина Тетяна, донечки Анастасія та Вікторія, рідні та друзі.
«Я дуже пишаюсь своїми побратимами. Ми не дали противнику просунутись вперед, досить тривалий час ми тримали цю лінію фронту. Але найголовнішим є те, що підрозділ повернувся без втрат. Зберегти життя персоналу було для мене найважливішим», – говорить прикордонник.
Сергій не має жодних сумнівів, що із побратимами поїде знову на передову. Адже знає, що його хлопці не зупиняться, доки не виженуть усіх загарбників з нашої землі!
За мужність та відданість, виявлені під час виконання бойового завдання, Сергія та його побратимів нагороджено державними та відомчими нагородами та відзнаками.
У 2014-му снайпер у Маріуполі вбив рідних Дмитра. У 2022-му – окупанти відібрали рідне місто, де він займався бізнесом. До 24 лютого юнак не мав жодного стосунку до армії. Але повномасштабне вторгнення російських військ докорінно все змінило.
– Як змінювався Маріуполь упродовж останніх років?
– Останніми роками місто дуже змінилося у кращий бік. Завдяки децентралізації бюджет Маріуполя став набагато більшим: за декілька років відремонтували школи, дитячі садочки, оновили міський транспорт, зробили дороги. Заводи якось намагались зменшити шкідливі викиди в атмосферу від виробництва. Багато в чому допомагали міжнародні організації та фонди. Мені було приємно спостерігати такі зміни.
– Чому на вас зараз військова форма?
– Я – доброволець. 24 лютого ми всі дізнались про вторгнення ворожої армії, а наступного дня я вже був у центрі комплектування. Досвіду військової служби в мене не було, тому мені сказали чекати. Я чотири години розказував там офіцеру, що хочу служити і допомагати силам оборони. Згодом мені запропонували службу у Національній гвардії. Звісно, я погодився. Тепер я тут. А як могло бути інакше, коли моє рідне місто, мою Батьківщину бомблять і розстрілюють людей? Я бачу, що сьогодні вся країна об’єдналась заради єдиної цілі – заради перемоги. Кожен на своєму місці робить все і навіть більше. Це надихає.
– Чи хотіли би ви повернутись у Маріуполь і яким ви його бачите після звільнення?
– Звісно я хочу повернутись до рідного міста і поплавати в рідному Азовському морі. Я вірю, що це обов’язково відбудеться. Зараз там, наскільки мені відомо, не залишилось жодної неушкодженої багатоповерхівки, зруйнована інфраструктура, промисловість. Та я впевнений, що ми не тільки визволимо Маріуполь й інші наші міста, ми їх відновимо. Можливо, щось доведеться будувати заново. Це буде не швидко, на це підуть роки, але нам це вдасться. Єдине, чого ми не зможемо зробити, це повернути десятки тисяч людей, яких вбили росіяни. І цього ми їм ніколи не пробачимо.
Його знають за позивним Кадило. Чоловік народився і виріс у Чернівцях та воюючи опинився на Донбасі.
Там він бачив у що окупанти перетворюють міста та селища, бачив смерть та справжні очі війни. Чоловік переконаний, що основною ціллю ворога є знищення української нації.
Про власні думки, щодо ворога та свої спостереження на війні він розповів у сюжеті.
Юрій — військовий довгожитель. Становлення офіцера відбулося ще в радянській армії, проте він тверезо й критично ставиться до досвіду, який здобув тоді. Процесу переосмислення сприяв призов за мобілізацією у 2014 році, а відтак - 24 лютого 2022-му. Наразі Юрій проходить службу в 5-й Слобожанській бригаді.
“З 1993 року — у лавах Збройних Сил України. Останнє місце служби - Харківський інститут танкових військ, звільнився у 2004 році. У 2014-му прослужив рік за мобілізацією. 2022-го прибув у військкомат також. Те, чому нас у радянські часи вчили у військових училищах (йдеться, про тактику) практично важко застосувати в сучасних умовах. Зараз ми воюємо зовсім по-іншому! Це і робота малих груп, блокпостів, фортифікація, блокування, штурмові дії – багато вчимося на практиці, — пояснює Юрій.
Весь цей час він пильно стежив і за процесами в російській армії, яка тривалий час готувалась до збройної агресії проти України.
"Російська армія мене і здивувала, і не здивувала водночас. Я досить довго спілкувався з учасниками війни в Афганістані. Вони говорили про те, що там знищували цілі населені пункти, так само жорстоко поводилися з військовополоненими. Таку тактику застосовують і зараз. Прикро, що з тієї сторони, напевно, також є мої однокурсники, які вчились у тих же училищах. Нарешті, українці зрозуміли, з ким маємо справу”, - розповідає військовослужбовець.
Окрема тема розмови — мобілізаційний ресурс. У 2014-му році не бракувало охочих захищати територіальну цілісність України, проте був значний дефіцит людей, які мали бойовий досвід.
“Здивований якістю мобілізаційного ресурсу, якій прийшов до батальйону. У 2014-2015 роках я займався мобілізацією. Тоді вона проходила з труднощами. А в тому мобресурсі, який зараз прийшов до нас, бачу мотивованість. І тут, фактично, не було відмов від призову. Вісім років війни на сході України націю загартували, навчили захищати свої інтереси. Такий приклад наведу. Під час формування батальйону ми збирали роту для ведення бойових дій у місті Слов’янськ. Сформували її за декілька годин. Був приємно здивований. Коли формували позиції, люди самі визначали, хто, з ким працюватиме. І, наприклад, той час, коли вони проходили бойове залагодження, його було достатньо, щоб сформувати невеличкі військові колективи. Практика показала: добровільність у цій справі виправдана. Це війна за незалежність і ми це відстоюємо!”, - підсумовує тему мотивації Юрій.
Аналізуючи зміни з 2014 року, Юрій нагадує, що в останні вісім років було, фактично, наново створено ефективне та професійне формування — Національна гвардія України. Його потужна інфраструктура та логістика, беззаперечно, сталим важливим фактором стійкості держави. Весь цей час гвардійці активно брали участь у відсічі збройної агресії російської федерації. І сьогодні вони продовжують битися на всіх рубежах і напрямках, де тривають бойові дії разом зі Збройними Силами України й іншими військовими формуваннями, при цьому війна не зняла з НГУ жодної специфічної для правоохоронного формування функції.
Службу в парі з чотирилапим напарником – бельгійською вівчаркою малінуа – він розпочав два роки тому на Луганщині у місті Щастя, де і зустрів повномасштабне вторгнення.
«Масовані обстріли у нас почалися ще за кілька днів до 24 лютого і ми розуміли, що є загроза повномасштабного вторгнення військ країни агресора. Коли почалися обстріли самого міста і наступ ворога, ми зайняли оборону нашого підрозділу. Було багато ворожої техніки та піхоти, наші сили були нерівні, тож нам довелось відступити на другу лінію оборони. Нам вдалося вийти з пекельних позицій, а от свого напарника евакуювати не вдалось і до тепер мені не відома його подальша доля», - з сумом згадує прикордонник.
Василь вірить, що його напарник усе-таки знайдеться. А поки що він проходить службу на Львівщині та виховує чотирилапу напарницю Джесіку, породи спанієль, з якою опановує нові знання і навики з пошуку наркотичних речовин.
По завершенні навчання він разом зі своєю чотирилапою помічницею продовжить охороняти рубежі нашої держави.
Бойове відрядження на схід для поліцейського Олексія Чичі розпочалося о п’ятій ранку 24 лютого. Згодом були Волохів Яр, Куп’янськ, Вовчанськ – Олексію разом із колегами довелося першими виконувати службові завдання на звільнених від російських військ територіях.
Під час одного з обстрілів Олексій з колегами врятували жінку з інсультом, яка знаходилась на восьмому поверсі будинку. І подібні історії тут не рідкість. За понад чотири місяці, які заступник командира роти поліції особливого призначення ГУНП в Рівненській області Олексій Чича разом із підлеглими провів на Харківщині у складі зведеного загону, трапилося їх чимало. Адже окрім стабілізаційних заходів, серед завдань поліцейських — евакуація та допомога місцевому населенню.
На Сході спецпризначенці виїжджали з колегами на зачистку, охорону, супровід підрозділів розвідки тощо. Спільно із ЗСУ та Нацгвардією першими ступили на території звільнених Волохового Яру, Куп’янська, Вовчанська.
«На все це дивитися набагато важче, ніж воювати зі зброєю в руках, — каже Олексій Чича. — У 2014-2015 роках, коли ми неодноразово перебували в зоні АТО, не було такої загрози з повітря, таких атак і ракетних обстрілів».
Сьогоднішня війна — абсолютно інша. Небезпека чатує скрізь: навіть у деокупованих населених пунктах їх зведений загін щодня обстрілювали.
«Коли почув вихід літака, навіть на підсвідомому рівні запам’ятовуєш місцевість, щоб знайти укриття», - каже Олексій. Заходимо у населений пункт, а там починається обстріл. Під ці обстріли потрапляє передусім у нічому невинне мирне населення, — каже спецпризначенець. — Страх присутній, але одягаєш екіпірування, їдеш на завдання, яке маєш виконати».
Олексій Чича зауважує також, що великий плюс – командна робота і повне взаєморозуміння між бійцями: «Буває, що надієшся на зв’язок, а він не завжди є: глушать. Плюс дистанція. Тоді підлаштовуєшся: по жестах починаємо розуміти один одного. Почув вихід, що працюють у наш бік. Сховалися, передали. Після обстрілу у всіх все добре? Далі працюємо. І це полегшення, коли виходять всі живі-здорові».
Олексій пригадує випадок, коли боєць зі зведеного загону отримав поранення: утім, навіть із раною на нозі та накладеним турнікетом не втрачав почуття гумору .
Спецпризначенець каже, що сьогодні особовий склад підготовлений – що тактично, що морально. Однак і надалі кожну хвилину, кожен день треба навчатися, тренуватися, відточувати майстерність, аби в повній бойовій готовності дати відсіч ворогові та вибороти нашу Перемогу.
Відновитися після пережитого Олексію допомагає підтримка рідних.
«Війна ще не закінчилася, тож ми стоїмо, боремося і переможемо» - каже Олексій.
24 лютого прикордонник із позивним «Отаман» зустрів на службі. Вже за кілька днів у складі зведеної мобільної групи він вирушив на напрямок Гостомель – Київ.
Прикордонники спільно з підрозділами ЗСУ відбивали збройний напад російської федерації.
В одному з масштабних боїв, під щільними артилерійськими обстрілами, прикордонникам вдалося відбити напад російських військ, знищивши один танк, розвідувальний безпілотник «Орлан» та п’ять дронів «Камікадзе».
За проявлену мужність та патріотизм Отамана нагороджено нагрудним знаком «За відвагу у службі». Проте сам прикордонник каже, що для нього найкращою нагородою є збережене життя та здоров’я його побратимів.
Як і багато його побратимів, «Крафтер» добровольцем приєднався до лав Національної гвардії України після 24 лютого. Повномасштабне вторгнення рф він застав у своєму рідному місті, прокинувшись від ракетних ударів рано-вранці. Зараз воїн виконує завдання у складі 3-го батальйону оперативного призначення («Свобода») Бригада швидкого реагування Національної гвардії України.
«Коли на тебе летять ракети і недалеко пре орда, не можна сидіти й чекати. Я зі свого рідного міста вирушив до Києва: просто сів до волонтерів у машину, не знаючи навіть, куди конкретно мене закине доля. Потрапив до батальйону «Свобода», де і проходжу службу зараз», – розповідає гвардієць.
Бойове хрещення «Крафтер» пройшов в Ірпені. Після оборони Києва та передмість продовжив боротьбу з окупантами на Донеччині. Зараз воює на бахмутському напрямку.
З останніх досягнень свого підрозділу «Крафтер» розповідає про успішно виконаний штурм ворожих позицій.
«Навіть підготовка до штурму була складною: п’ять годин під холодним дощем, через болота ми непомітно підходили до їхніх позицій. І хоча ми вже і на той час були доволі виснажені, та усвідомлювали, що нам ще здійснювати штурм. Морально підтримувало те, що в бій пішов наш командир «Скіф». Коли командир особисто йде в бій зі своїми воїнами – це багато вартує. І тоді, і в Сєвєродонецьку він витягував нас із надскладних ситуацій, тому в успіху я не сумнівався», – говорить «Крафтер».
Нашим воїнам вдалося вибити ворога з позицій і зайняти оборону.
«На Бахмутському напрямку наші війська воюють бездоганно – якби було інакше, противник вже давно б захопив місто. Це невтомна праця і розвідки, і піхоти, і артилерії, і логістики, але по іншому бути не може - здаватися ніхто не збирається».
«Хмель» з династії військових. Із дитинства він мріяв стати офіцером, як його батько, дідусь та прадідусь, який командував дивізією ракетних військ під час Другої світової війни.
Вже на той час молодий хлопець розумів, що захист своєї родини та Батьківщини – це обов’язок кожного чоловіка.
У 2014 році через вторгнення рф на територію України та анексію Криму «Хмель» вирішив поєднати своє життя з охороною державних кордонів.
“23 лютого нічого не віщувало біди, в нас був предсвятковий вечір з нагоди 50-річчя мого батька, а вже на ранок 24 ми прокинулись під звуки вибухів та від дзвінків рідних і знайомих зі звісткою, що розпочалась війна. Вагатися не було часу, зібрав речі та поїхав у підрозділ. Однак, найбільше переживала мама та бабуся.
Проте незабаром жінки свої хвилювання сфокусували на допомогу військовим та цивільному населенню, які залишились без домівок та їжі”, – розповідає «Хмель».
«Хмель» – відважний, молодий офіцер, який своєю цілеспрямованістю та впевненістю щодня демонструє побратимам, що в цій війні ми всі однієї сміливості і кожен з нас здатен вибити ворога з кожного сантиметра нашої країни.
Нещодавно, на світанку, під час чергового російського терору України дронами-камікадзе, йому разом зі своїми побратимами вдалось стрілецькою зброєю філігранно знищити один з них, який наближався до Одещини.
Після Перемоги «Хмель» мріє створити свою сім’ю, поєднати своє життя з коханою дівчиною, котра чекає на нього вдома, невтомно працювати разом зі своїми братами, піклуватися про своїх батьків. Але найголовніша мрія хлопця, щоб ніколи в житті ніхто з майбутніх поколінь українців більше не відчували та не знали що таке війна.
“Я чіткою знаю, що кожен з нас зараз робить усе заради того, щоб наші батьки та діти жили у вільній, квітучій країні та ніколи нічого не боялись. Знаю і вірю наш незламний народ подолає всі випробування та Переможе!
Все неодмінно буде Україна!”
Військовослужбовець одного з прикордонних підрозділів з позивним Шева у складі Сил оборони України бʼє окупантів на Донеччині. Він - снайпер.
Прикордонник родом з Любимівки, села у Бериславському районі Херсонської області. На початку березня його рідне село захопили російсько-окупаційні війська. З окупації чоловік вивіз родину на захід України й одразу пішов до військкомату. Переживши окупацію, Шева просив якнайшвидше відправити його до війська. Своєю службою воїн хоче наблизити Перемогу та щоб діти ніколи не бачили жахів війни.
У ході контрнаступу українські захисники звільнили Любимівку. Так само загарбників виженуть й з іншої тимчасово окупованої території України. А влучні постріли Шеви вже добре сприяють тому.
Прикордонники Євген та Дмитро – бойові друзі, які майже десять років служать у Бердянському прикордонному загоні.
Євген вступив до лав прикордонного однострою ще у 2014 році, Дмитро – приєднався згодом. Служба в одному підрозділі об’єднала хлопців і вони потоваришували.
Та доленосний ранок 24 лютого назавжди змінив звичний устрій. Для виконання завдань по стримуванню ворога частина прикордонників вибули на передову. Євген з Дмитром та їх товариші по службі отримали бойове завдання відстежити дії ворога в акваторії Азовського моря.
Одного разу на світанку, відслідковуючи ворожу техніку та її пересування, двоє товаришів вистежили в лісосмузі 152 мм дивізійну самохідну гаубицю «Акація» з повним баком пального. Дочекавшись, коли звечоріє, прикордонники потайки пробралися та знешкодили смертоносну зброю, чим врятували не одне життя.
Зараз побратими продовжують виконувати бойові завдання на Запорізькому напрямку і твердо переконані, що невдовзі повернуться додому з Перемогою.
«Коли твої рідні в небезпеці, відчуття страху немає, є почуття обов’язку та бажання врятувати, аби їм ніхто не нашкодив», - каже Євген. «А ще, бажання викинути цю нечисть з території нашої прекрасної Батьківщини», – додає Дмитро.
Хлопець прийшов по мобілізації у лютому, і наразі з побратимами боронить північ Донеччини. Зізнається, що гвардійська аеророзвідка – надзвичайно конкурентна на передових позиціях. Їхніх послуг потребують спецпризначенці, піхота, танкісти, артилеристи, десантники.
«Бойова аеророзвідка в Україні активно розвивається з 2014 року. Кожен підрозділ накопичував специфічний досвід. Ця сфера стрімко розвивається. Я особисто здобував цей досвід в умовах бойових дій. Теорія – надзвичайно крутий фундамент, але поки ти не випробуєш свої сили на практиці, ти не збагнеш всієї глибини, специфіки та сутності цієї справи. На початку ми займалися лише розвідкою, вороги. Ми аналізували отримане відео, вираховували командно-штабні пункти, вузли зв’язку», – розповідає «Грінч».
Гвардійці певний час спостерігати за конкретними ділянками: бачили, як тягнуть дроти, розгортають засоби РЕБ. Знаходили будівлі, куди окупанти зносили боєприпаси, розвантажували транспортні засоби. Наступним етапом – вчилися корегувати артилерію (ствольну, реактивну, міномети).
«Після того як влучили, потрібно два-три тижні: фіксуємо та аналізуємо, які втрати поніс ворог, чи відновлює він ці позиції, чи вони облаштовують нові. Це, до речі, теж добре, бо вони виходять з певної зони комфорту, припускаються помилок. Це дає нам перевагу, щоб завдати їм максимальних втрат», – ділиться гвардієць.
І додає, що ситуації бувають різні. Потрібно пам’ятати не лише про виконання задачі, а й про свою безпеку: «Наприклад, група прикриття є твоїми очима, поки ти є очима іншого підрозділу, який, наприклад виконує бойове [вогневе] завдання. Ці люди можуть тебе вчасно «висмикнути», коли чують «вихід» чи «прихід», розуміють рівень небезпеки для тебе самого. Не можна недооцінювати ворога!»
Гвардієць каже, розвиток так званої «війни сенсорів» призвів до того, що бойова робота без «пташки» [БПЛА] сприймається як малоефективна. У цій сфері відбувається справжнісінька гонка озброєнь. Дрони мають бути не лише малопомітними, потужними, швидкими, але й стійкими до впливу російських РЕБ.
Свого часу він обрав для себе професію прикордонника, якій і присвятив понад п'ятнадцять років свого життя. Після завершення контракту пішов на службу в ДСНС, де й служив до 24 лютого 2022 року. Після початку військової агресії повернувся в ДПСУ.
Працюючи у Держслужбі з надзвичайних ситуацій, Олег виконував обов’язки рятівника в найбільш екологічно небезпечній території України – Чорнобильській зоні відчуження.
«Цього року у відпустку вирішив піти взимку, тому що літо – гаряча пора. Можливі пожежі в зоні. А коли потрібно локалізувати й приборкувати вогонь, ще одна пара рук ніколи не є зайвою. Але бачите, як вийшло. Моя зміна якраз і припадала на 24 лютого. Прийшов окупант. І мої товариші-пожежники опинились у полоні», - згадує Олег.
Аби прийти хлопцям на допомогу, Олег відразу прибув до свого прикордонного підрозділу, де раніше проходив службу, та взяв до рук зброю.
Під натиском Сил оборони України, до складу яких входять прикордонні підрозділи, окупанти не втримались і були викинуті з цієї території. Усіх рятувальників зі зміни Олега звільнили.
Сьогодні Олег продовжує службу в одному прикордонних з підрозділів, який боронить північ України. Прикордонник переконаний, що ворогу тут не пройти, а якщо все ж таки надумає – то тут і поляже.
Війна не оминула жодного українця. Та є ті, хто 24 лютого опинився в епіцентрі подій — маріупольці. Окупанти оточили місто та почали обстрілювати мирні домівки. Проте військові були готові захищати кожен куточок України.
24 лютого о третій годині Владислав Романьков, бойовий медик та військовослужбовець Нацгвардії, був зібраний коли о 4 годині ранку пролунала злощасна тривога.
«Отримали зброю всі та була команда збирати медикаменти. Те, що стосується моєї професії. Було зібрано все. Що було в мене, я віддав: частину — Азову, частина їздила з нами в наших швидких для допомоги й військовим, і цивільним», — поділився Владиславю
«Зброєю» медиків стали турнікети, бандажі та шприці. Всюди з собою носили і автомат. На щастя, він не знадобився, адже прямого контакту з росіянами не було.
«Пам’ятаю, що була така історія: зранку по рації доповідають, що насувається двісті чоловік піхоти мобілізованих ДНР. Близько до 4 дні доповідають, — «Сектор зачищений». Тобто попрацювали наші підрозділи, попрацювали підрозділи Азову. Так 200 людей піхоти не стало. В місто вони не зайшли. Питались – не зайшли», — розповів військовослужбовець.
Не обійшлось і без прихильників «руського міра». Поки в Маріуполі був зв’язок, вони слідкували за пересуванням наших хлопців та дівчат та доповідали ворогу.
«Проросійські мешканці давно куди треба було надіслали фотографії росіянам, щоб сказати, що ось військові знаходяться тут, стріляйте сюди. Але, мабуть, до 14 березня наші позиції у місті не обстрілювались зовсім. А ось за нашими позиціями по мікрорайонах дуже страшно лупилось. Дев’ятиповерхові споруди обстрілювались з танків, зі старого Криму», — акцентував бойовий медик.
Весь цей час наші воїни стояли пліч-о-пліч та підтримували одне одного. Вони знали, що в них є ті, хто зможе забрати їх з поля бою у разі поранення та надати допомогу. Завдяки взаємодії, Владиславу та його колегам вдалося врятувати поранених.
«Відразу, як тільки до нас потрапляє поранений, ми з ним відразу налагоджуємо словесний контакт. Для того, щоб він був при свідомості. Дійсно, ми говорили, що все буде добре та везли до лікарні», — акцентував хлопець.
Від початку війни 26-річний бойовий медик працював на правому березі Маріуполя. На іншому, біля Азовсталі, мешкала бабуся. Зв’язок з нею зник першого березня, можливості доїхати до неї не було.
«Як вона і що я не знав. Завдяки свідкам я зміг вияснити, що бабусин дім розбили авіаударом. Вона разом з іншими пенсіонерами ховалася у сусідній будівлі у підвалі. У цей підвал також потрапила бомба, десь 14 березня. І підвал склався. Там бабуся, мабуть, і залишилась, але це не точно», — згадує Владислав.
Навіть така трагедія не змусила чоловіка опустити руки. Адже на полі бою на нього чекали його побратими.
«Це мій обов’язок», — запевнив бойовий медик.
З Маріуполя військові разом з начальником медпункту та медиком батальйону виходили пішки. Історію хто вони та для чого покидають місто придумали заздалегідь. Перевдяглися у цивільний одяг та о 7 ранку вирушили в напрямку Бердянська. Вони йшли до глибокої ночі та оминули 12 російських блокпостів.
«Я з собою ніс захований телефон з фотографіями з Маріуполя, тому що я не хотів це видаляти. Це злочини, доказова база до майбутнього суду. Тому телефон з фотокартками, те що я зміг там зафільмувати, я з собою виніс. Я сховав його в труси – це місто, в яке навряд чи вони б залізли. Вони роздягали до гола, знімали верхній одяг, шукали татуювання, синці від бронежилета, автомату. У мене синці такі були, але вони були на ногах, на стегні. Благо туди вони не дивились», — поділився Владислав.
Андрій з травня цього року боронить Україну на півдні нашої держави. А до того дня, коли приєднався до військових, працював у престижному міжнародному підприємстві фахівцем із продажу. Тому й отримав позивний «Дилер».
Разом з побратими Андрій щоденно відточує бойові навички й виконує завдання з вогневого прикриття державного рубежу, аби у разі необхідності «гостинно» зустріти ворога.
За чотири дні до повномасштабного вторгнення хлопець одружився. Він чітко знає, що боронить найцінніше – свою сім’ю й свою землю. Найважче для нього зараз, зізнається, – бути далеко від родини. Адже зустрічі з коханою прикордонник чекає від початку літа.
«Та попри це, і заради безпеки наших сімей, ми по-бойовому налаштовані, вмотивовані та готові до будь-яких дій. Більшість хлопців з тутешніх країв. Ми – на своїй землі, тут нам ніхто не страшний. Ми не віддамо й клаптика української території, і не збираємося відступати ні на метр», – каже «Дилер».
Віктор разом із колегами робить безпечними звільнені від російських окупантів території України. Він розміновує деокуповані населені пункти. У пам’яті поліцейського назавжди залишиться відчай і біль в очах людей, які пережили окупацію або повернулися додому і побачили, що лишили після себе окупанти.
Чергове відрядження Віктора у складі зведеного загону Нацполіції розпочалося наприкінці серпня на Миколаївщині. Поліцейський розповідає, що працювати доводилося поблизу лінії фронту, під обстрілами:
«Потім нас перекинули на Харківщину, бо колеги не встигали відпрацьовувати деокуповані території. Згодом же, коли розпочалося звільнення Херсонщини, ми вирушили туди».
Поліцейський ділиться, що деякі деокуповані міста, які він розміновував, вщент зруйновані:
«Серце кров’ю обливається, коли заїжджаєш у населені пункти, а їх просто немає. Від будинків залишився лише фундамент. Людям просто немає куди повертатися. Я бачив багато безлюдних, зруйнованих сіл, де у полі блукали здичавілі коні, корови, свині. Їх господарів немає…».
За словами Віктора, виснажлива фізична праця - це не основне. Важко психологічно оговтатись від побаченого. Проте правоохоронці завжди намагаються допомагати людям усім, чим можуть, інколи доводиться ділитися навіть сухпайком:
«Дуже шкода людей. Буває, приїжджаємо, у нас є якісь тушонки, що взяли на обід поїсти, а в людей нічого немає. Віддаємо цю їжу їм, вони плачуть, дякують. Важко сприймати цей людський біль».
Віктор зазначає, що першочергово він із колегами розміновують критичні об’єкти інфраструктури: державні підприємства і організації, лікарні, школи, центри надання адміністративних послуг. Це необхідно, аби відновити соціальну життєдіяльність населених пунктів.
Вибухотехніки працюють на звільнених територіях одразу після військових, щоб очистити землю від залишених росіянами пасток:
«Якщо виявляємо вибухонебезпечні предмети - сортуємо, що підірвати одразу, щось може полежати довше. Після нас працюють слідчо-оперативні групи, які все описують, фіксують злочини російських військових. Лише після цього у місто чи село допускають цивільних для прибирання територій і облаштування життя, якщо так можна висловитись».
Віктор зауважує, що крім кропіткої роботи, перевірки кожного метра звільненої території, доводиться швидко освоювати нові знання зі знешкодження сучасних вибухонебезпечних предметів:
«Щоразу щось нове для себе знаходимо, здобуваємо нові знання, отримуємо досвід, щоб передати його тим, хто працюватиме після нас. Адже ворог залишає після себе розтяжки, міни».
Поліцейський щодня на своєму фронті наближає перемогу, а рухатись вперед його мотивує шляхетна місія – допомога людям якнайшвидше повернутися до власних домівок:
«Ми тут не просто так, а виконуємо дуже важливу роботу – допомагаємо людям повернутися. Військові виконують свої обов’язки, ми – свої. Кожен вносить часточку у визволення України. Так, ми не воюємо на «передку», але я скажу, що це подекуди навіть небезпечніше, ніж «на нулі». Щодня дружині обіцяю, що буду уважним, обережним. Переконаний: перемога за нами, а все, що окупанти зруйнували, обов’язково відбудуємо».
До повномасштабного вторгнення росії в Україну військовий фельдшер Віктор вже проходив службу у прикордонному однострої.
Згодом віднайшов себе у цивільному житті. Небо і літаки так манили його, що він залишився працювати в аеропорту. Та з початком війни він добровільно приєднався до охоронців кордону, бо не міг залишатися осторонь, коли його побратими зі зброєю в руках боронили рідний край.
Раніше Віктор служив медиком в гарячих точках, де здобув неабиякий досвід надання допомоги в екстремальних умовах, однак й гадки не мав, що такі знання та навички йому знадобляться на Батьківщині.
«Моє покликання рятувати та допомагати, а ті, хто захищають рідну землю, наразі потребують цього найбільше, бо їх життя під постійним прицілом ворога», - зазначає прикордонник.
Зараз медик надає допомогу захисникам на Запорізькому напрямку та твердо переконаний, що Україна вистоїть і обов’язково переможе.
Також фельдшер-прикордонник після перемоги впевнений, що не лише поверне бійців до повноцінного життя після отриманих поранень, а й залатає їх потріпану війною душу, адже нещодавно здобув відповідну фахову підготовку - за напрямком фізична реабілітація та ерготерапія.
На початку повномасштабного вторгнення рф в Україну офіцери Великобудищанської громади, що на Полтавщині, Станіслав Шестопалов та Сергій Кайола разом з місцевими мешканцями завадили ворогові пройти парадним маршем у бік столиці.
Великобудищанська ОТГ Миргородського району межує із Лебединським і Охтирським районами Сумщини. І коли місцеві мешканці й офіцери громади отримали інформацію, що в їхній бік з Охтирки, Лебедина і Кам’янського суне ворожа техніка, напрямок подальшого руху не викликав сумнівів.
«Всі розуміли напрямок руху ворожої техніки. Вони шукали дорогу в бік Києва, Лохвиці, Пирятина. З місцевими активістами із міста Гадяча, села Веприка ми вибирали місця, де робити певні інженерні споруди, щоб завадити руху техніки. Ми знали, що як пропустимо її, то Києву буде не солодко. Тому ніхто не збирався здаватися, всі намагалися, щось робити», – Станіслав Шестопалов.
«Нас тут залишилося три екіпажі. Ми з напарником перебували в селі Веприк: здійснювали постійне патрулювання території, щоб нас бачили і розраховували на нас. Ми підтримували людей і бачили готовність оборонятися. Просили по можливості надсилати відеодокази в нашу телеграм-групу, або на особисті номери, щоб ми могли цю інформацію передати далі», – розповідає Сергій Кайола.
Поліцейські допомагали оборонятися: обирали локації для укріпних споруд та налаштували постійний обмін інформацією з місцевими жителями, які вели власну боротьбу з ворогом. Повідомлення від жителів, відеодокази і дані аеророзвідки правоохоронці передавали спецпідрозділам поліції та військовим.
Активна позиція громадян і правоохоронців не дала окупаційним військам пройти парадним маршем через територію громади у бік столиці.
У лавах ДПСУ Євген пройшов шлях від матроса до старшини відділу підготовки та перепідготовки персоналу. «Васильович» – так щиро, з повагою і по-дружньому до нього звертаються побратими.
«Спочатку особовий склад ретельно мене перевірив «на вошивість», але згодом ми порозумілися й зараз служимо єдиним монолітним колективом», - стверджує чоловік.
Військовослужбовець лікує тварин майже 20 років. Відразу після навчання вступив до лав Державної прикордонної служби, потім відкрив власний бізнес, а зараз мобілізувався до Національної гвардії України. Тут він розвиває ветеринарну службу для службових собак.
«Вісім років я служив при кінологічному центрі в Державній прикордонній службі. Окрім служби мені там вдавалося займатись і науковою діяльністю. Я досліджував серцеві захворювання у собак. Після звільнення в запас вдалося втілити давню мрію – я відкрив власний бізнес. Це мережа ветеринарних клінік у Львові. Але вторгнення російських військ спонукало мене повернутись на службу. Я вирішив піти у Національну гвардію. 28 лютого я вже одягнув гвардійський однострій. Я – доброволець. А як інакше, коли над моєю державою нависла смертельна небезпека? До того ж не хотілося, щоб те, що я все життя будував і розвивав, було зруйновано російськими загарбниками. Вони ж руйнують абсолютно все. Мені не дозволила совість залишатись в стороні, коли на мою країну напали», - зазначає гвардієць.
Військовослужбовець зараз обстежує і лікує службових собак та облаштовує ветеринарний кабінет новим обладнанням. Адже тварини, як і люди, теж хворіють. Вони потребують не лише турботи, але і ветеринарної допомоги.
«У собак вищий тип нервової системи, тому вони хворіють так само як і люди. Трапляються серцеві та судинні захворювання, стреси. Існує навіть зоопсихологія. Собаки розцінюють тренування і службові завдання, як гру, але це навантаження. Можуть бути й травми. Це все треба лікувати. Бо найперше собака – це друг і бойовий товариш, а вже на другому місці – спецзасіб. Службові собаки відрізняються від цивільних. Служба – це навантаження. Службовий собака швидше рухається, більше знає, частіше виконує команди. Варта чи патруль тривають декілька годин. Це справжня робота. Тому і захворювання у службових собак відрізняються від захворювань цивільних псів», - зазначає Віктор.
Службові собаки, розповідає ветеринар, зовсім інакше ставляться до медичної допомоги. Лікар каже, що навіть незважаючи на біль, що може відчувати тварина, вона розуміє, що їй допомагають і певним чином може подякувати.
«Всі ми знаємо, що лікування нерідко буває неприємним і навіть після деяких процедур ми відчуваємо спочатку біль, а вже потім полегшення. Так само і тварини. Коли я мушу зробити їм боляче, то собаки розуміють, що я їх лікую. На знак подяки можуть лизнути руку. Ви не повірите, але за весь час роботи мне жодного разу не кусав службовий собака. Чому так? Бо ці пси постійно контактують зі своїм інструктором. Вони довіряють йому. Вони розуміють, що поки поруч інструктор, їм нічого не загрожує, і я не заподію їм шкоди», - зазначає ветеринар.
За 8 років у Державній прикордонній службі та понад 10 років приватної практики Віктор бачив чимало тварин. Собаки у Нацгвардії, каже фахівець, добре навчені, вони доглянуті, здорові. Умови їхнього утримання і розвитку на високому рівні. Навантаження теж достатньо. Але вони мають належний відпочинок та добре харчування. Службові собаки допомагають гвардійцям забезпечувати безпеку держави та її громадян і роблять великий внесок у забезпечення публічної безпеки держави.
Зараз Віктор Дмитрієв розвиває свій ветеринарний пункт. Каже, що тут достатньо можливостей, щоб надавати собакам не лише терапевтичну допомогу, але і робити хірургічні операції, і навіть проводити дослідження.
Владислав зустрів повномасштабне вторгнення російських окупантів у складі стрілецького батальйону 15 Слов’янського полку. Його підрозділ тоді базувався у Рубіжному і продемонстрував надзвичайну стійкість у боях за Луганщину.
«Про вторгнення я дізнався спершу від дружини. Вона тоді була на околицях Харкова. Під час її дзвінка було чутно вибухи. Я зрозумів, що бахкало на той момент вже десь біля неї», — розповідає Владислав.
У перші дні він брав участь у патрулюванні та профілактичних заходах у Рубіжному, керував блокпостом та будував позиції у районі заводу залізобетонних конструкцій. Тим часом ситуація стрімко погіршувалась — фронт наближався. У середині березня ворог вже обстрілював їхні позиції з установок «ГРАД» та мінометів, до нього лишалася відстань від 2 до 5 км.
«Вночі наші колеги з боєм відійшли на більш вигідні позиції. Наш ВОП став крайнім лівим кутовим в обороні – російські військові про нього знали, але до останнього не могли вирахувати, де ми зосереджуємося і де маємо наші спостережні пости. Першим у «розвідку боєм» пішло відділення так званих «еленерівців». У них був наказ зайняти наші позиції», — Владислав згадує бій, який відбувся ввечері 25 квітня.
Тоді вони взяли одного полоненого та підірвали авто противника, яке виявилось із боєкомплектом. Чотири окупанти лишилось там навічно. Росіяни тоді застосували масований обстріл мікрорайону Південний Рубіжного, застосовуючи міномети 120 калібру та ствольну артилерію.
«Тієї ж ночі ми вже чули, як вони підтягнули бронетехніку. На ранок знову був бій. Вогонь вівся з дистанції 400-600 метрів. Під час бою ми розуміли, що з тилу по нас працює кулеметний та гранатометний розрахунок. Це дуже заважало нам евакуйовувати поранених та загиблих, але ми витримали. На ранок 27 квітня нас замінив особовий склад батальйону «Свобода», — ділиться Владислав.
Далі були околиці Лисичанська та переміщення до Новодружеська. Стояла задача утримувати правий берег річки Сіверський Донець. Після цього підрозділ гвардійця мав закріпитися на одній із центральних вулиць Сиротиного. Та вже на третій день знов розпочалися перестрілки — виявилося, що в деяких будинках цієї ж вулиці вже причаїлися окупанти та спостерігали за українськими захисниками, чекаючи слушного моменту. Почали підходити основні сили ворога. Гвардійці тримали позиції, поки не отримали наказ приховано форсувати річку. Це вдалося зробити без втрат серед особового складу.
Бійці стрілецького батальйону з Рубіжного продовжують воювати та робити можливе для деокупації Донеччини та Луганщини. Владислав мріє, що незабаром зможе повернутися у мирне українське Сиротине, яке боронив зі зброєю в руках, і де колись, до повномасштабного вторгнення, готував дітлахів до участі у патріотичній грі «Джура».
Віталій – один із тих рішучих та відважних, які сьогодні на передовій боронять країну від російської армії. Він разом із побратимами виконує бойові завдання на Донеччині.
Прикордонник родом із Хмельниччини. Обравши професію захисника державних рубежів, він вступив до Національної академії Держприкордонслужби ім. Богдана Хмельницького, а по її закінченні проходив службу на Буковині, Луганщині та Київщині. З початком російського вторгнення ще у 2014 році давав відсіч ворогові у зоні проведення АТО.
По завершенні військової кар’єри Віталій вийшов у запас та планував нарешті приділити час сім’ї. Пухом його назвала кохана дружина за привітність і особливу доброту.
«Добрий, наче Вінні Пух», – жартує дівчина.
Усі плани Віталія 24 лютого зруйнувала звістка про початок повномасштабної війни. Не вагаючись, прикордонник повернувся у стрій. Спокій і доброта - такі притаманні чоловікові, змінилися на рішучість, гнів і лють воїна.
Ділянка, де дислокується його підрозділ, – одна з найнапруженіших та найскладніших. Щоденні бойові дії, цілодобові обстріли та постійна бойова готовність стали практично буденністю. «Пух» розповідає, що днями по місцю розташування його підрозділу ворог здійснив більше трьох десятків обстрілів за добу.
«У нас і тепер немає часу на роздуми чи сумніви. Ми з моїми хлопцями стоїмо один за одного. Ми працюємо як єдиний потужний механізм, який із впевненістю, крок за кроком виборює перемогу. Жодному ворогові не здолати таку міць», - зазначає Віталій.
Підрозділ має значні успіхи у виконанні бойових завдань. За виявлену мужність та досягнення у бою подяку прикордонникам висловив Президент України.
За плечима у Джокера понад 10 років служби. Але справжньою школою життя для нього стала саме війна.
«За усі ці місяці війни більше всього я переживав не за себе, а за власних батьків, які перебували в окупації. Зараз вже моє рідне село на Херсонщині звільнили і вони тепер у безпеці», - розповідає прикордонник з позивним «Джокер», який проходить службу в одному з підрозділів Держприкордонслужби.
«Війна нас не зламала, а зробила сильнішими. Тут звичайні хлопці стають справжніми чоловіками. Тут починаєш розуміти сенс життя і вибудовуєш плани на майбутнє», - зазначає прикордонник.
А в планах на майбутнє у «Джокера» багато подорожей разом із коханою дружиною відновленою, відбудованою, рідною, квітучою та вільною Україною!
Дарина служить в Національній гвардії України з 2016 року. У свої 27 років дівчина командує ротою однієї з бригад Північного об’єднання.
«Про початок повномасштабного вторгнення дізналась, коли в підрозділі оголосили бойову тривогу. Порядок дій знала, зібралась, взяла тривожну валізу та поїхала до військової частини для відпрацювання бойового розрахунку», – згадує Дарина про 24 лютого.
В її підрозділі чимало мобілізованих, більшість з яких старші за неї на 15-20 років. За словами Дарини, при першому знайомстві чоловіки часто дивуються командиру-жінці, проте накази виконують чітко та без обговорень.
«Ми разом з перших днів вторгнення, вони згуртовані, самостійні та мудрі люди. В них є чітке розуміння, чому вони тут і що їм треба робити. Був тільки один виклик – бороди. У мене були дитячі сльози, коли поступила вказівка бритися чоловікам, які їх носили по 10-15 років», – розповідає Дарина про особовий склад.
У вересні гвардійку нагородили медаллю «За сприяння Збройним силам України», згідно з наказом міністра оборони України. Дівчина впевнена: кожного, хто прийде сюди з дурними намірами, зустрінуть зі зброєю й дадуть гідну відсіч.
«Для мене слова присяги – це не просто текст, саме вони кожного дня мотивують мене виходити на службу. Я працюю для людей, заради них, незважаючи ні на що. Я служу і щоденно докладаю максимальних зусиль, щоб зберегти землю, на якій народилась», – зазначає гвардійка.
У березні Донецький прикордонний загін, у складі якого Сергій захищав місто Маріуполь, потрапив під артобстріл. Тоді захисник втратив руку, зір, отримав травми живота та ноги.
Пораненого бійця евакуювали на «Азовсталь», де йому ампутували ліву руку. Там він пробув близько двох місяців. Сергій не бачив, у яких умовах перебуває, але відчував у роті пил, що скрипів на зубах.
«І в цих умовах лікарі були змушені проводити операції, зашивати поранених», – розповідає прикордонник.
Але навіть за таких умов хлопці не хотіли здаватися в полон ворогу.
«Почалося запаморочення, бо під землею не було свіжого повітря. Далі нас повезли в Оленівку, де я пробув 10 днів. Ставлення до нас було як до худоби. Гаряча їжа була реально гарячою. І на те, щоб її з’їсти, давали 30 секунд. З'їв дві ложки, встав і пішов. Туалет – один раз на добу. Ніхто не переймався твоїми потребами й станом», - зазначає прикордонник Сергій.
Сергія та ще кілька сотень полонених обміняли 29 червня. За час полону він схуд на 30 кілограмів та втратив ліву руку.
Михайло з позивним «ЗАК» - старшина зенітно-артилерійської команди корабля Морської охорони «Павло Державін». До мобілізації мав прибутковий бізнес – консультував знаних в Україні та успішних підприємців і фермерів й займався продажем комбайнів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки.
За словами Михайла, 22 лютого йому телефонували чимало клієнтів та стверджували, що російська армія днями піде масштабним вторгненням в Україну. До останнього Михайло не вірив у це, а 24 лютого прийшов до Одеського загону Морської охорони, аби разом з прикордонниками захищати Україну від російської навали.
Як у 2014 році, Михайло ані дня не вагався. Тоді за мобілізацією був призначений на посаду командира відділення артилерії на КрМО «Лубни» й захищав вхід у Дунай з моря. Згодом також служив старшиною радіотехнічної команди на флагмані Морської охорони.
«Рішення і тоді, і цього разу я приймав фактично одразу. Вранці дізнався про вторгнення, швидко поснідав і одразу попрямував до загону. Розумів, що у ці перші дні Україні дуже потрібні ті, хто стануть на її захист. 24 лютого бажання було лише одне – якнайшвидше отримати зброю і стати пліч-о-пліч з побратимами для захисту рідної землі»,- стверджує Михайло.
Вперше з агресією росіян Михайло стикнувся ще 2005 року у Криму. Оскільки за фахом він є професійним інженером-технологом громадського харчування з великим практичним досвідом, то одного разу за протекцією колег він погодився допомогти групі інвесторів з рф в аспекті облаштування «з нуля» готельно-ресторанного комплексу у Ялті. Справи йшли доволі непогано, перспективи були очевидними, фах та професіоналізм Михайла імпонував росіянам, але на одній із робочих зустрічей вони дозволили собі кілька разів назвати його хохлом.
У відповідь Михайло також назвав їх москалями, і це їм дуже не сподобалося. До того ж такий паритет викликав у них неабияке заперечення і навіть обурення. Буквально того ж дня Михайло сказав, що з такими партнерами він співпрацювати не буде. Ні подальші вибачення головного з «партнерів», ні перспективи непоганого заробітку не змінили прийнятого рішення і надалі облаштовувати комплекс росіянам довелося вже без українського фахівця.
«Я народився за часів Радянського Союзу і пам’ятаю з дитинства, як постійно владою формувалася суспільна думка з приводу того, що всі інші народи – це молодші брати, так би мовити, другий сорт, а росіяни є саме титульною нацією. Це впроваджувалося усюди, в усіх сферах життя – усі ці анекдоти про молдован, чукчів, хохлів, чи то чорношкірих людей, ролі в кіно, де представник тієї чи іншої нації висвітлювався у негативному або комічному аспекті – це також було частиною замаскованої пропаганди. І ми бачимо, до чого це все призвело. В сучасному світі таке ставлення до інших людей неприйнятне. Расизм, фашизм, геноцид різних націй – це ідеології, які принесли смерть та горе величезній кількості людей на планеті. В сучасній історії є приклади коли країни поділилися на тоталітарні та демократичні форми державного правління й цілком очевидно, в яких з них люди чудово живуть, а в яких просто намагаються вижити. Є чимало прикладів того, як нікчемно закінчують своє життя авторитарні лідери. І саме з цим і бореться зараз вся Україна – аби не потрапити у той тоталітаризм, який несе у собі російська федерація», - каже Михайло.
Порожня траса Київ-Чоп, розбиті дороги, зруйновані будинки, спалена ворожа техніка. Саме так Київська область зустріла на початку квітня зведений загін поліції Тернопільщини. Поліцейські очищали території від ворожих «сюрпризів» та допомагали місцевому населенню.
Андрій Гожій - начальник сектору дізнання Головного управління Нацполіції Тернопільщини. У 2014-му поліцейський у складі зведеного загону виконував бойові завдання у Попасній на Луганщині. Після вторгнення росіян у лютому 2022 року він один з перших зголосився їхати на деокуповані території. Поліцейський бачив руїни на сході України ще вісім років тому й не хотів, щоб війна прийшла і в його домівку на Тернопільщині.
Загін під керівництвом Андрія Гожія вирушив на Київщину 6 квітня. Буча, Гостомель, Макарів – це лише частина населених пунктів, де поліцейські виконували бойові завдання.
Поліцейський згадує, що росіяни тікали, але частина загарбницьких військ таки залишалася на території, ховалася в лісах і селах.
«Мотивувати не потрібно було нікого, бо загін складався з добровольців. Всі знали, куди їдемо. Ніхто не боявся, не вагався, – каже поліцейський. – На в’їзді у Київську область нас зустріла розбита ворожа техніка, на дорогах - знищені цивільні авто».
Першим був Макарів. Поліцейські обійшли кожне подвір’я, перевірили всі будинки й господарства.
Наша робота полягала у проведенні стабілізаційних заходів на території, виявленні вибухонебезпечних предметів, адже люди планували повертатися. Від цього залежало їхнє життя, спокій і безпека. Вражала підступність росіян: вони замінували навіть кошик з живим кошеням», – згадує Андрій Гожій.
Тікаючи, окупанти залишили чимало вибухонебезпечних «подарунків»: «розтяжки», міни в будинках, гранати – на ліжках й у простирадлах. Узбіччя доріг, поля, будинки – все заміноване. Якось на хуторі поліцейські знайшли 94 міни. Їх наші захисники згодом «повернули» ворогу на бахмутському напрямку.
«Ми намагалися їхати лише центральними дорогами. На шляху валялися уламки будинків, арматура, скло. Проблема, з якою часто стикалися, це пробиті колеса. Відтак, використовували транспорт мінімально. Більше обстежували території пішки».
Андрій пригадує, що по селах та лісах ховалися переодягнені в цивільне окупанти, які не встигли втекти. У такі моменти поліцейським ставав у нагоді пароль «паляниця».
Людей на вулицях практично не було. Але ті, хто лишилися, зустрічали воїнів і поліцію щирими обіймами, словами подяки та гарячим чаєм. Якось дівчинка подарувала Андрієві браслет із написом «Все буде Україна», який сама сплела у підвалі під час окупації. Така підтримка надихала правоохоронців, давала сили працювати далі.
Вдруге загін поліцейських з Тернопільщини поїхав у відрядження наприкінці червня. Цього разу це був бахмутський напрямок.
Андрій Гожій переконаний: як би важко не було – Україна переможе. Тож зараз разом із побратимами робить усе, щоб війна закінчилася, а його два сини жили в мирній країні.
Військовослужбовець з позивним «Боксер» має педагогічну освіту, є тренером з боксу і кандидатом у майстри спорту, неодноразово виступав на міжнародних змаганнях. Збирався йти в магістратуру, натомість обрав строкову службу у Нацгвардії. Тут став помічником кулеметника і саме у цій якості його застало повномасштабне вторгнення. Нині воює на півночі Харківщини.
«Боксер» — спокійний і доброзичливий, водночас психологічно максимально заряджений на бій. Спортивний, простий у спілкуванні, надзвичайно інтелігентний.
«Десь о п’ятій ранку ми прокинулись – пролунали вибухи. У вікні казарми бачили стовп диму. Нас підняли по тривозі, й ми виїхали на окружну, одразу на оборону Харкова. У 602-му мікрорайоні окопалися. Перші дні майже не спали, та й не було де, хіба на бетоні. Згодом облаштувались – нам почали допомагати волонтери. Ситуація дедалі ускладнювалася, бо з Куп’янська на нас їхали великі колони техніки ворога, які зрештою ми розбивали, — згадує «Боксер» — Перший мій вогневий контакт був 7 березня. Я вийшов на зміну й почався мінометний обстріл. Тоді зайшла ДРГ противника. Бій тривав сім годин. Під мінометними обстрілами ми ще лежали у болоті до 8-ї вечора».
Після ротації підрозділ, де служить «Боксер», перемістився у зранену важкими артобстрілами росіян Прудянку — невелике село на півночі Харківщини.
«Пам’ятаю, як заїжджали до Прудянки екіпажем. Окупанти намагалися нас накрити. Ми встигли заїхати під арку, нас трохи оглушило, але дісталися живі. Літом теж були вогневі контакти. Якось бій з піхотою тривав цілу ніч, — ділиться спогадами «Боксер», — Найважчий момент - як виносив тяжкопораненого товариша з осколковими пораненнями, пробитими легенями. Ми тримали крайній рубіж, бо Прудянка тоді тут була передовою».
Підрозділ «Боксера» долучився й до вересневого наступу. І нині він знову на передньому краї.
«Якось отримали інформацію, що росіяни відступають. У душі – радість, що звільняємо нашу землю, йдемо вперед, хоч ніхто нічого не знав достеменно. Заходили ж пішими групами: спочатку кинулись через посадки, покинуті позиції ворога, потім почали окопуватися і готувати позиції, — розповідає «Боксер». Він зазначає, що ворог усе дистанційно мінував.
«Боксер» наразі є помічником кулеметника у розрахунку ДШК. Кулемет встановлений стаціонарно й прикриває один з флангів позицій підрозділу. Якісно виконувати обов’язки гвардійцю допомагає чудова фізична форма, яку він намагається підтримувати. На передовій їм найбільше дошкуляють розвідувальні БПЛА росіян та їхні раптові артилерійські обстріли. Тим часом вони не настільки нахабні, як раніше, бо українські захисники ведуть досить ефективну контрбатарейну боротьбу.
Гвардієць з позивним «Whiskey» працював крайні сім років в IT-сфері та з дитинства захоплювався військовою реконструкцією. Але його життя, як і життя всіх українців, назавжди змінилося 24 лютого 2022 року.
«Коли я побачив, що відбувалося в Україні у 2014 році, я розумів, що рано чи пізно повномасштабна війна буде. І я готувався до неї», – розповідає військовий.
Потрапивши до одного з підрозділів Північного об’єднання Нацгвардії, хлопець став інструктором і тепер навчає своїх побратимів тактичній медицині.
«Якби мене спитали, якою я бачу перемогу, то я б відповів, що ми вже перемогли. Ми перемогли страх перед монстром, якого боявся увесь світ», – вважає військовослужбовець.
Історію інструктора з медицини дивіться у сюжеті.
Медикиню з «Азовсталі», прикордонницю Еліну Мединіну, повернули на Батьківщину 17 жовтня в рамках масштабного обміну полоненими.
Ще з перших днів війни вона рятувала життя оборонців Маріуполя на «Азовсталі». І навіть попри нестачу медикаментів робила все можливе, аби захисники стали на ноги і продовжили бій. Своїх поранених дівчина ніжно називала «трьохсотики».
Детальніше про героїчні будні медиків з Азовсталі, дивіться в сюжеті.
Ігор Стахів хотів на військову службу ще у 2014 році. Він розумів, що війна почалася тоді, а 24 лютого 2022 року – лише черговий етап довгої й виснажливої боротьби за українську незалежність. Проте вісім років тому чоловік за рішенням лікарів на службу не потрапив. Лікувався й проходив реабілітацію, щоб згодом приєднатися до лав захисників рідної землі.
У цивільному житті Ігор верстав книги для українських видавництв. Коли росіяни зважилися на повномасштабне вторгнення Ігор знову пішов добровольцем проситися у військо. До цього часу вже набув непогану фізичну форму і пройшов курси реабілітації. Після мобілізації потрапив у лави Національної гвардії України.
«Очікував, що у війську буде нелегко. Але мені дуже допомогли сержанти мого підрозділу. Вони всьому навчили. Дуже їм вдячний і можу впевнено заявити, що без сержантів офіцер не зможе керувати підрозділом. Усе дійсно тримається на сержантах», – каже Ігор.
Він переконаний, що Україна обов’язково вистоїть і переможе. Але після перемоги українцям не варто втрачати пильність. Тому він з побратимами щодня виконує службово-бойові завдання і постійно тренується. Особливо важливими, на думку гвардійця, є заняття з тактики та медицини.
«З росією не можна домовлятися ні про які перемир’я. Ми маємо звільнити усі наші землі й вигнати окупантів. І навіть, коли вони самі скинуть свого диктатора, ми маємо завжди бути готовими та сильними. Треба зробити все, щоб вони більше ніколи навіть не дивилися в бік України!» – наголошує нацгвардієць.
Того запеклого ранку гвардієць «Семен» був на позиції. Стояла задача: дати відсіч окупанту, аби на тій ділянці фронту зупинити наступ. Мінометний розрахунок «Семена» почав вогонь з площі обстрілу, чим дав зрозуміти росіянам: «сюди не сунутись».
Не зволікаючи й не втрачаючи ані хвилини «Семен» почав зі своїм підрозділом вести вогонь. По закінченню активних бойових дій стало зрозуміло: наш мінометний розрахунок знищив взводно-опорний пункт російської армії, а це до 30 росіян, які прийшли захоплювати наші землі.
Побратими кажуть, якщо і шукати найбільш спраглого і сильного артилериста, це «Семен». Коли йшли складні бої за Харківщину саме «Семен» взяв на себе роль непохитної опори підрозділу. Віддаючи команду: «Всім до бліндажу», він сам заряджав, наводив і відстрілювався з міномету, коли було найспекотніше.
«Бувало таке, що лягало близько, а відстрілюватись треба. Тоді мій мінометний розрахунок робить все можливе і неможливе. Беремо міномет –і гатимо в той бік, звідки прилітає, а інколи – просто під нам ноги лягає. І ні, не страшно. Бо ми на своїй землі. Руки вже самі все роблять», – ділиться «Семен». Додає, що таких ситуацій було багато, тож згадувати все, як страшний сон, буде після перемоги.
А командири Андрія запевняють, що мінометники Дніпровскої бригади імені генерал-майора Олександра Радієвського – поєднання мужності і сили духу: вони роблять свою справу мужньо й професійно – ворог буде розбитий.
Для Романа з позивним «Рамзес» війна почалась навесні 2014-го. Два з половиною роки він проходив службу в зоні АТО, пройшов Слов'янськ, Іловайськ, Піски. Після демобілізації працював у поліції та приватній охороні. Про початок повномасштабного вторгнення ворога дізнався від побратима, з яким воював раніше.
24 лютого Рамзес долучився до захисту Києва, координував один з підрозділів тероборони столиці. Його підрозділ, спільно з представниками служби безпеки України, брав участь в обороні Київщини, був на зачистках у Київській області. Після поразки росіян під Києвом прийшов у військкомат, де мобілізувався в одну з частин Північного об'єднання Нацгвардії України.
На початку літа Рамзес разом з побратимами виїхав в зону бойових дій на схід. Його підрозділ брав участь в обороні Сєвєродонецька та Лисичанська.
«П'ять днів нас обстрілювали всім чим могли, фосфор, смерчі, гради, авіація, було відчуття, що у них нескінченна кількість снарядів і це ніколи не закінчиться. Мій військовий досвід допоміг вивести групу з двадцяти людей без втрат. Коли ти там, на нулі, не можна недооцінювати ворога, потрібно бути завжди напоготові, бути розумнішими, бо це може вартувати життя», – згадує Рамзес про оборону Лисичанська.
Зараз гвардієць проходить реабілітацію й обстеження перед поверненням в зону бойових дій. Роман – багатодітний батько, вдома його чекає дружина та шестеро дітей, наймолодшому з яких виповнилося лише два роки.
«Гвардійці беруть участь у відсічі збройної агресії на всіх рубежах і напрямках, де ведуться бойові дії по захисту України. З 2014-го року я втратив багато побратимів, їхня жертва не має бути даремною, ми маємо пам'ятати тих хлопців та дівчат, які поклали своє життя за незалежність нашої країни. Моя роль в цій війні – захистити свою державу, свою сім'ю, бо передусім я батько, тож мені є кого захищати», – говорить гвардієць.
Максим Чорний – відомий спортсмен з тріатлону. Виборював найвищі нагороди не тільки в Україні, а й за її межами. У Китаї він здобув звання майстра спорту України міжнародного класу. З 2001 року він проходить службу в лавах Національної гвардії України. А зараз разом з побратимами захищає нашу державу.
«На світових змаганнях на мою честь неодноразово підіймався прапор нашої держави. Настав час захищати його та взяти до рук зброю», – каже гвардієць, який багато років представляв запорізьку військову частину Нацгвардії та нашу країну на міжнародних змаганнях.
Спортсмен не тільки сам тренується й здобуває перемоги, але й передає свої знання та досвід маленьким майбутнім зіркам спорту.
Після 24 лютого Максим мав їхати на спортивний збір на Кіпр, проте збір відбувся без його участі. Зараз він, як і чимало зіркових колег, взяв до рук автомат та захищає Україну.
«Наскільки можливо підтримую тренування і сподіваюсь на швидку Перемогу, аби ще здійснити свої спортивні плани, у мене було їх багато. Я довго готувався до змагань і міг показати результат. Але зараз у нас єдиний спільний план – перемогти в битві за незалежність нашої держави!» – переконаний гвардієць.
Він працював далекобійником у Польщі. У день початку повномасштабної війни віз вантаж. Коли був уже на кордоні, отримав дзвінок від дружини: почалися ракетні обстріли й вторгнення ворожих військ.
«Я відразу повідомив польським роботодавцям, що припиняю рейс і повертаюся додому – на мою країну напали і я мушу її захищати», – згадує гвардієць.
Коли 59-річним прийшов у центр комплектування, йому спочатку хотіли відмовити через вік. Але зважили на 42 роки водійського стажу на різних колісних машинах – від легкових до автобусів і КрАЗів. Так він долучився до лав Національної гвардії України, де й надалі хоче продовжувати службу.
«Колектив у нашому підрозділі хороший. Більшість хлопців прийшли служити добровільно, не чекаючи повісток. Я тут тільки заради перемоги», – каже Володимир.
Він міг би допрацювати в Польщі до 65 років і мати польську пенсію. Але обрав захист своєї землі. Сьогодні він – приклад мотивованості та активності для інших військовослужбовців. Весь час працює над поліпшенням техніки, яку йому довірили.
«Я вірю, що після перемоги над ворогом ми всі разом піднімемо Україну так, що з неї вже не захочеться їхати на заробітки. Ми – багата країна . Люди у нас працьовиті. Об’єдналися і разом точно переможемо. Кожен на своєму місці має працювати на цю мету. До речі, моя дочка також служить – у патрульній поліції», – з гордістю додає Володимир.
Військовослужбовець виконує спеціальні завдання протидії російському агресору на Донецькому напрямку. Сам боєць каже, що хоч і роботи високого рівня складності в них багато, проте їхня команда готова виконувати навіть більше, поставленого керівництвом.
«У Рубіжному було найскладніше - в нас був дефіцит зброї, БК, особового складу. За Рубіжне в той час мало говорили, проте в хлопців там кожен прожитий день був особистим подвигом. Зараз же, чи ситуація вирівнялася, чи, можливо, я і хлопці просто звикли... Ми очікували, що росіяни будуть більш потужними у військовій справі», - згадує гвардієць.
За його словами, якщо проаналізувати досвід попередніх боїв, то можна сказати впевнено - у українських захисників на той час була дуже потужна БТГР, об яку противник «сточив» величезну кількість своїх сил. У деяких хлопців з його загону взагалі була перша ротація, але вони там робили потужні речі – група з 6-8 осіб могла стримувати роту противника.
«Стратегічно росіяни програли ще у 2014 році. Наша мотивація проста і зрозуміла, а противник побіжить, він не вмиратиме за чуже. Коли є вибір – повернутися додому (як завгодно) чи загинути за чуже – вибір очевидний. Коли ти один на один із реальністю, без телевізора і натовпу, піна пропаганди змітається».
Вранці 24 лютого Бердянськ здригнувся від вибухів, якими ворог посипав територію нашої держави. Вхопивши «тривожний» наплічник, Руслан помчав до відділу поліції, адже мав бути разом із колегами. Невдовзі, через окупацію російськими військами, поліцейському довелося залишити рідне місто і продовжити службу в Запоріжжі.
Патрулювання міста та чергування на блокпостах вимагали пильності, зосередженості та самовіддачі – жодна ДРГ не мала проскочити. Також поліцейські виявляли ворожих агентів, коригувальників вогню, мародерів, осіб, які намагалися провезти нелегальну зброю, боєприпаси чи наркотичні засоби.
Руслан уперше відчув смертельну небезпеку на блокпосту: тоді ворог обстріляв їх зі «смерчів». Поліцейські саме зупинили пасажирський автобус та проводили перевірку громадян. Коли поруч почали вибухати снаряди, вони супроводжували наляканих людей в укриття, намагалися допомогти та врятувати кожного.
Ще одне випробовування для Руслана трапилося за півтора місяця, коли ворог підступно вдарив ракетами С-300 по гуманітарній колоні цивільних. Нині він із болем говорить про той день, адже на його очах гинули люди:
«Ранкова подія 30 вересня дала зрозуміти всю крихкість людського життя. На моїх очах руйнувалися людські долі та гинули цілі родини. Як зараз пам’ятаю: о 07.10 відбувся перший приліт. Було дуже гучно і страшно, навкруги паніка. Під час вибуху полетіли осколки, земля посипалася на голови».
Поліцейський щодуху помчав у протилежний від вибуху бік, коли пролунав другий вибух: «На моїх очах загинула ціла родина, їх просто розірвало... Ми намагалися допомогти кожному».
У цей час вдарила третя ракета. Паніка наростала. Роботи було багато, рахунок поранених йшов на десятки. Через якийсь час правоохоронець почав непритомніти та втрачати слух, дзвеніло в голові. Розплющив очі вже в лікарні. Як виявилося, перша вибухова хвиля не минула для нього без наслідків – лікарі діагностували контузію.
Але все, що доводиться переживати нашим захисникам, укріплює ненависть до ворога і бажання робити все заради Перемоги та України. Тож ми обов’язково вистоїмо і переможемо!
Служив прикордонником і кінологом у поліції, а тепер – доброволець у Національній гвардії України. Значну частину дорослого життя Артем пов’язав зі службою у структурах Міністерства внутрішніх справ. Останні декілька років опанував цивільну спеціальність – працював освітлювачем. Та 24 лютого довелося пригадати військовий досвід.
«Після оголошення воєнного стану я зобов’язаний був упродовж 24 годин прибути в центр комплектування або у військову частину. Я був готовий до цього, адже війна в країні триває вже вісім років. Можливо, її не всюди й не всі відчували, але вона йшла. У лютому ж усе вийшло на новий рівень. Тому для мене не було несподіванок. Я знав, що доведеться йти на війну. Тут не було ніяких сумнівів, я навіть не пригадаю, наскільки легко чи важко давалося рішення йти добровольцем, серед перших. Це обов’язок кожного патріота – захищати свою Батьківщину від загарбників», – ділиться гвардієць.
Останні роки Артем працював майстром по освітленню. Забезпечував світлові ефекти на концертах та фестивалях. Але десятирічний досвід служби допоміг знову адаптуватись у війську. І фізично, і психологічно, згадує гвардієць, було набагато легше, аніж тим, хто ніколи не служив.
«В моєму підрозділі багато мобілізованих. Усі різні: хтось має армійський досвід, а хтось – ні. Але ми всі тут дорослі люди й знаймо, для чого ми тут. Декому, мабуть, було незвично чути й виконувати команди, але всі спілкувались в межах статуту і з повагою. Принаймні зневажливого відношення до когось, я не пригадаю. Кожна людина – це особистість, у всіх різні вподобання і звички. До цього треба ставитись з розумінням», – розповідає чоловік.
Зараз Артем разом з побратимами охороняє стратегічні об’єкти. Окрім цього бійці відпрацьовують тактику ведення бою і надання першої допомоги. Легенди навчань щоразу складніші. Найважче, зізнається чоловік, це допомогти пораненому побратиму під час бою. Одночасно доводиться і бій вести, і задушувати противника вогнем, і накладати турнікет, і евакуювати побратима. Звісно, кожен у підрозділі відпрацьовує ці навички, але потайки бажає, аби вони не знадобились.
А ще хлопці часто думають про перемогу. Артем вважає, що спрогнозувати, як це відбудеться, неможливо, але це буде обов’язково. Вони з побратимами докладають усіх сил, щоб наблизити такий бажаний день:
«День перемоги не буде схоже на якісь традиційні помпезні заходи. Він обов’язково буде українським, а отже і відзначати його будемо з українською гордістю та щирістю».
Світлана - військовий водій. На службі понад п’ять років. З перших днів повномасштабного вторгнення російських окупантів виконувала бойові завдання на Донеччині.
У цивільному житті 15 років працювала інструктором з водіння в автошколі. Тимчасова окупація Слов'янська росіянами у 2014 році переконала Світлану у необхідності зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину. Але шлях на військову службу був нелегкий.
«З самого початку були пропозиції стати діловодом відділення, але я хотіла бути саме водієм», - ділиться Світлана.
Трохи згодом, коли у Національній гвардії України почали реалізовувати закон про «гендерну рівність», Світлані вдалося стати на омріяну посаду. За весь час служби її ніколи не лякала ніяка дорога та завдання, вона з честю та гордістю виконувала усі поставленні завдання.
«Дякую всім побратимам за теплий прийом до колективу та підтримку. Я знайшла у війську відчуття поваги, взаємодопомоги та підтримки», - ділиться гвардійка.
Від початку повномасштабного вторгнення, обсяг бойових задач збільшився, виконання завдань стало набагато небезпечніше. Проте Світлана розповідає, що їй не важливо куди доведеться їхати. Для неї – це обов’язок від, котрого вона ніколи не відмовиться.
«За ці пекельні 8 місяців, я була у різних населених пунктах та гарячих точках. При виконанні бойових виїздів немає страху, є тільки бажання виконати поставлену задачу», - розповідає Світлана.
Військові водії у Національній гвардії України - "на вагу золота". Вони виконують величезний спектр задач у підрозділах, від підвозу провізії та перевезення особового складу до евакуації з поля бою. Кожен з них сьогодні робить великий внесок у нашу Перемогу.
Євгеній – водій-професіонал, який, попри страх, будучи водієм автобуса, пересів за кермо БТР, щоб дістати його з прірви.
Службу в Національній гвардії України Євгеній розпочав строковиком, а згодом підписав контракт. До 2020 року був у складі екіпажу БТР, а потім перейшов на посаду водія автобуса.
Наліт ворожої авіації біля Антонівського мосту став для чоловіка однією з тих жахливих подій, про яку він пам’ятатиме все життя.
«Так сталося, що наш БТР потрапив у кювет. У цей час по нас активно працювала ворожа авіація. Земля, каміння та уламки розліталися на рівні п’ятиповерхового будинку. Я відчував страх, але потрібно було діяти. Згадавши все, що знав – кинувся рятувати машину і таки зміг виїхати», – розповідає Євгеній.
Завдяки героїчним діям, гвардійцю хоч і вдалося виїхати з кювету, але врятувати БТР не вдалося, а через бомбардування загинув побратим Євгенія.
«Пам’ятаю, як один із вибухів був дуже близько біля нас. Від отриманих пошкоджень БТР був вже небоєздатним. Тоді багато моїх побратимів отримали поранення і, на жаль, ми втратили нашого друга Олексія. Я ніколи цього не забуду», – зі смутком згадує боєць.
Завдяки сміливості гвардійців та всіх захисників, ми впевнено йдемо вперед не озираючись, аже Україна в серці кожного з нас.
«Я хочу, щоб мої близькі повернулись до рідного міста, а українці змогли спокійно жити у незалежній Україні!» – ділиться планами на майбутнє гвардієць.
В кінці 70-х років минулого сторіччя ім’я стрибуна у висоту Володимира Ященка було всесвітньовідоме. Він народився 1959 року у Запоріжжі, і вже у вісімнадцять років встановив свій перший світовий рекорд. У дев’ятнадцять Володимир досяг ще двох найкращих результатів у світі. А потім – отримав травму, яка «поставила хрест» на його тільки-но розпочатій спортивній кар’єрі.
Сьогодні у 9 полку оперативного призначення Національної гвардії імені Героя України Богдана Завади проходить службу племінник Володимира Ященка – 39-річний Євген Бадін. Гвардієць також талановитий спортсмен – займається східними єдиноборствами. На останніх міжнародних змаганнях «AJP Tour Kyiv», у яких Євген брав участь, він завоював срібну і бронзову медалі.
«1 березня я пішов до нашого військкомату. Я знав – ворог підходить до рідного Запоріжжя і хотів захищати саме його. Адже мало що можна було зробити, якщо ворог зайшов би до нашого міста. А якщо я та сотні таких самих добровольців «вгризуться» в землю на підступах до Запоріжжя, то ми зможемо зупинити цю навалу», - розповідає Євген.
Його направили до 9 полку оперативного призначення Нацгвардії, чиї бійці й досі стримують російські ординці на Запорізькому напрямку. І вже через тиждень, десь у середині березня, він поїхав на передову.
«Пам’ятаю декілька яскравих випадків, які можливі тільки на «нулі». Одного зовсім не прекрасного дня наш командно-спостережний пункт потрапив під масований обстріл. Прилітало з «Градів» та мінометів. І мого товариша контузило: дивлюсь, він вже очі закотив, на звернення не реагує. Тоді я покликав медика, і ми вдвох, під обстрілом, допомогли йому сісти у машину, яка вже була вся в дірках від осколків. А потім гнали на пробитих колесах, як у голлівудському бойовику: із заносами на поворотах і тараном воріт КСП. З товаришем зараз все добре, він продовжив службу в Одесі», - каже Євген.
Ще один випадок трапився, коли бійці були у «секреті», з нами були двоє офіцерів:
«Раптом почався обстріл з ворожого танку. Хто не знає, це доволі неприємно – «виходів» ти не чуєш, одразу є тільки «прихід». Тобто, в тебе немає часу сховатися від снаряда. Таким чином нас обстрілювали десь годин дванадцять підряд. Один з офіцерів висловив припущення, що росіяни проводять артпідготовку, готуються до прориву на нашій ділянці фронту. Щоб нас не застали зненацька, офіцери пішли у розвідку, а мені наказали чергувати зі словами: «Якщо хтось буде йти з цього напрямку – відразу стріляй!». Деякий час було тихо, а потім я чую: хтось наближається. Навкруги – світанкові сутінки й густа лісопосадка, хто саме йде – не видно. Я – згідно з наказом – дослав патрон у патронник, прицілився на звук і натиснув спусковий гачок. І тут – осічка! Поки я перезаряджався, з «мого» напрямку вийшли ті самі двоє офіцерів, які ходили на розвідку. «У вас сьогодні другий День народження!», – сказав я, радіючи, що ситуація добре закінчилася», - розповідає гвардієць.
Молодий офіцер був важко поранений, пройшов пів року реабілітації та повернувся на службу.
Для старшого лейтенанта це була перша ротація у зону ООС. Та вже через місяць боєць потрапив в епіцентр поля бою. У свої 22 роки він вів за собою підрозділ, що боронив Донеччину.
Щоб мотивувати своїх хлопців він першим вступав у бій, адже ніщо так не додає віри й мужності, як приклад командира. В одному з боїв Петро був важко поранений і певний час його вважали загиблим. Та завдяки побратимам і професійним медикам Петро вижив.
Євгеній Ляшенко – зв’язківець військової частини 3035 НГУ. Він – із тих, хто саме зараз відповідає за стабільну роботу засобів зв'язку на передових позиціях.
«Моя робота та групи полягає в тому, щоб забезпечувати підрозділи, які беруть активну участь у бойових діях, якісним зв'язком. Щоб командири мали можливість чітко поставити задачу підлеглим, оперативно прийняти інформацію», - ділиться Євгеній.
Через постійні обстріли, які веде ворожа артилерія, робота підрозділів зв'язку має свої ризики. Як говорить військовослужбовець, цей виправданий ризик його не лякає, а навіть мотивує, адже бажання відкинути ворога зі свого дому набагато більше за страх.
«Взагалі група знаходиться в досить небезпечному місці. Може прилетіти щось, можна отримати будь-які поранення, тому ми не нехтуємо усіма видами бронезахисту. Всі ці труднощі нас лише загартовують, роблять нас сильнішими, особливо коли з побратимами бачиш позитивний результат».
Офіцер запевняє, що для налагодження стійкого зв'язку дуже допомагають сучасні технології:
«Завдяки технологіям супутникового інтернету Starlink ми маємо змогу використовувати будь-які засоби передачі інформації та аудіодзвінків. Передавати данні між підрозділами та командирами, отримувати свіжі новини, підтримувати зв'язок із рідними, які зараз знаходиться вдома або десь в інших місцях».
У 2015 році Тетяна була бойовим медиком в зоні АТО на Донбасі.
Після повномасштабного вторгнення росії жінка вирішила повернутися до війська та разом з чоловіком долучилася до лав Державної прикордонної служби України.
Під час оборони Чернігова Тетяна супроводжувала групу аеророзвідки та надавала медичну допомогу цивільним, які отримували поранення внаслідок ворожих обстрілів.
Прикордонниця продовжує боронити українську землю заради своїх трьох дітей та їхнього майбутнього у вільній Україні.
«Батя» – так називають командира батальйону спеціального призначення Руслана Гурняка, який у 2014-му став добровольцем, аби його діти ніколи не знали, що таке війна. Для своїх бійців «Батею» він став, бо давно для них не лише справедливий командир, а й старший наставник.
До 2016 року місцем постійної дислокації батальйону було місто Попасна на Луганщині.
«23 липня 2014 року ми виїхали в зону проведення антитерористичної операції. Головне, що нас спонукало, – це наші сім’ї, близькі та розуміння, що захищаємо нашу країну. І з тих пір несемо службу», – розповідає Руслан.
За плечима кожного бійця – понад 20 ротацій в Луганську та Донецьку області. Після повномасштабного вторгнення росії батальйон продовжує виконувати бойові завдання. Бували різні ситуації, але почуття гумору і позитивний настрій завжди додавали бійцям сили у складних ситуаціях.
«Я не пам’ятаю, хто і за яких обставин назвав мене «Батя». Але вже от вісім років я для них «Батя», а мої хлопці для мене – справжні герої. Вони залишили цивільне життя, свої домівки й родини, аби стати на захист України. Це справжні бійці, з якими можна виконувати будь-які завдання. Я впевнений у кожному з них», – розповідає командир.
Руслан Гурняк очолює підрозділ з 2017 року. Він називає хлопців своїми дітьми, бо про кожного з них піклується і переживає. Але найбільш тривожно, коли чекає їхнього повернення додому: «Найважче для мене — це не їхати самому у зону бойових дій, а проводжати й чекати повернення кожного з них».
Понад вісім років батальйон поліції особливого призначення «Вінниця» рятує людей та боронить Україну, а з 24 лютого – несе службу на Донеччині: «Ми з хлопцями евакуювали з-під обстрілів майже 100 осіб, зокрема, 30 дітей, і вивезли їх до Вінницької області. Порятунок людей і захист держави – це два завдання, які ми ставимо перед собою».
Якими б серйозними і мужніми не були бійці, але їх, як і кожну людину, розчулюють щирі історії, добрі вчинки і непідкупні емоції діток. «Якось до нас завітали колеги і привезли обереги, виготовлені вихованцями дитячого садочка «Теремок». З того часу з вірою у захист бійці носять на однострої синьо-жовтих янголів».
Такі ситуації додають їм віри у себе і в перемогу України, для якої Руслан разом із хлопцями робить чимало. Утім про це ми зможемо розповісти згодом, а поки відхилимо завісу і назвемо те, що мотивує наших захисників: «Головне в житті – це діти, сім’я, онуки, а в мене їх уже двоє, і мій підрозділ. Цим я живу, за це вболіваю. І за це готовий боротися до Перемоги», – підсумовує Руслан Гурняк.
За рік до повномасштабного вторгнення російських військ в Україну чоловік підписав контракт та поповнив ряди моряків-прикордонників. Військова спеціальність та досвід служби у військово-морських силах Костянтина стали у пригоді морським прикордонникам.
Що таке служба на флоті Костянтин Савров зрозумів ще у 1988 році. Досягши 18 років, юнак був призваний до військово-морських сил. Служба була нелегкою, але хлопець поставив собі за мету дійти до кінця, адже його манило море, тому що Костянтин родом із сонячного Маріуполя, де провів своє дитинство та юність.
Після 3-річної служби старші командири пропонували йому залишитися надстроково. Однак, не дивлячись на любов до моря, Костянтин вирішив спробувати щось інше. Він здобув робітничу професію, яка йому подобалася, та влаштувався на металургійний комбінат «Азовсталь». Згодом він зустрів своє кохання, а вже незабаром в родині Саврових народився син Георгій.
«Увесь цей час я займався улюбленою справою, «Азовсталь» та колектив комбінату став для мене наче друга сім’я. Однак я хотів рухатися далі, тому вступив до одного з вишів Одеси, щоб здобути освіту за напрямком «Місцеве самоврядування», - розповідає Костянтин.
Завдяки отриманій освіті чоловік почав займатися активною громадською діяльністю, зокрема став автором петиції щодо скасування безвізового режиму з білоруссю.
«Я вдячний кожному, хто долучився до такої форми комунікації з владою й ось нещодавно ми отримали відповідь, що державний кордон України з білоруссю закритий на в’їзд для її громадян. Я не маю наміру зупинятися і планую надалі робити певний вклад в розвиток нашої незламної, незалежної України», - впевнений прикордонник.
Про свою службу під час війни Костянтин каже коротко:
«Я усвідомлюю, що від мене залежить життя та безпека людей, тому боронитиму Україну до Перемоги».
Старший сержант Володимир Мєльков пов’язав своє життя з військовою справою 20 років тому. Тоді він потрапив на службу у 5 Слобожанську бригаду строковиком і вирішив залишитися проходити службу за контрактом. Як і усі кадрові військові, нацгвардієць зранку 24 лютого поглянув війні у очі.
«Ми до останнього не вірили, що він [президент рф] на це піде. Але морально готувалися до найгіршого», – зазначає Володимир.
Про те, що так званий «братський народ» вирішить руйнувати домівки та вбивати цивільних, у Володимира були також інші причини не вірити. Чоловік народився у Ростовській області. Його батько покинув сім’ю, коли Володимиру був лише рік. Мама разом з трьома дітьми переїхала до Херсонської області. Деякі з родичів залишилися по той бік кордону, спілкування з ними сім’я Володимира перестала ще у 2014 році.
«Між нами виникло дуже багато непорозумінь. Ми наче розмовляли на різних мовах. Вісім років тому війна поставила крапку у родинних стосунках», – ділиться нацгвардієць.
Уночі на 5 березня Володимир охороняв периметр військового містечка, як раптом побачив величезний спалах та звук літака.
«Напарник передав по радіостанції, що до містечка наближається літак. Далі все пригадую, як у тумані. На вході в укриття я відчув удар, потім зрозумів, що під час авіаудару отримав поранення ноги. Мене відправили спочатку до шпиталю, а далі евакуювали у медичний заклад до безпечнішого міста».
Лікарі поставили нацгвардійця на ноги за 1,5 місяця. З травня він продовжує виконувати службові завдання у складі підрозділу НГУ.
«Після поранення я почав серйозніше ставитися і до війни, і до життя. Бо коли тебе це оминає, ти ставишся до життєвих процесів легковажніше. Вдячний лікарям, що повістю відновився і повернувся у стрій», – ділиться Володимир.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та відповідно до Указу Президента України старший сержант Володимир Мєльков нагороджений медаллю «За військову службу Україні».
Старший солдат Нацгвардії України понад чотири місяці боронив кордони Луганщини. Сьогодні він на варті спокою рідної Сумщини, прикордоння якої постійно обстрілює ворог.
Два роки тому Олександр Середній – юрист за освітою, підписав контракт із Національною гвардією. Сумчанин служив у рідному місті, допоки в січні цього року його підрозділ не спрямували на ротацію до Луганської області.
«24 лютого ми прокинулися під звуки обстрілів і вибухів, зайняли позиції і чекали подальших рішень та вказівок керівництва. Понад тиждень фіксували прильоти на інших позиціях, перший наш контакт із ворогом відбувся на початку березня. Ми отримали інформацію, що по околицях Рубіжного має йти ворожа колона. Майже одразу розпочався мінометний обстріл, потім пішла піхота, яка ховалася у лісопосадці на відстані не більше 100 метрів від нашої», - згадує військовослужбовець.
Через початок повномасштабного російського вторгнення строк ротації сумських нацгвардійців продовжився на чотири місяці. З кожним днем ситуація в регіоні погіршувалася.
«Коли бої перемістилися на вулиці міста, зокрема приватного сектору, то позиції ворога могли бути навіть у сусідньому будинку. Ускладнювало оборону присутність місцевих, які відмовлялися від евакуації і наражали себе на небезпеку. Тому, окрім бойових завдань, ми займалися вирішенням гуманітарних питань – доставкою продуктів, наданням медичної допомоги», - розповідає Олександр.
Повернувшись на Батьківщину, гвардієць продовжує вдосконалювати бойові навички. Окрім обміну досвідом, солдати постійно задіяні у відпрацюваннях, тренуваннях та укріпленні оборони регіону.
«Незважаючи на обстріли прикордоння, Сумщина постійно укріплюється, а питання оборони на контролі. Тож, якщо ворог сунеться, будемо давати відсіч», - додає військовослужбовець.
Виконуючи чергове бойове завдання у зоні бойових дій, підрозділ «Маршала» потрапив під масований мінометний обстріл: трьох прикордонників було важко поранено. Зрозумівши, що кожна хвилина для його побратимів – то шанс на порятунок, військовослужбовець відреагував миттєво.
Разом із товаришами, ризикуючи власним життям, вони винесли поранених бійців із небезпечної зони та передали медикам.
«Це й означає бути справжнім командиром: бажання іти далі, коли інші хочуть зупинитись, приймати важливі, але виважені рішення і в жодному разі не бути байдужим», – розповідають про Олега його бойові побратими, бо сам він не любить обговорювати цей випадок і не вважає свій вчинок чимось героїчним. Проте прикордонник отримав державну нагороду «За військову службу Україні».
«Маршал» переконаний, що його син пишатиметься своїм татом, а він буде спокійний за долю сина, бо той зростатиме під мирним небом України.
Гвардієць каже, що під час танкового бою його переповнює адреналін. А особливо – під час танкових дуелей, де немає шансів на помилку ні в тебе, ні у ворога.
«Макар» вважає, що окрім професійних навичок, у бою свою роль відіграє й удача.
«Ми були на чергуванні та отримали команду допомогти піхоті, через загрозу сил противника, які значно переважало у чисельності й кількості підрозділів. По дорозі ми бачили, що місцевість була на 70 % розбита ракетами та мінами, це була справжня мʼясорубка. Ми помітили противника в одному з будинків і відкрили вогонь кумулятивним снарядом, бо він вже був заряджений, і продовжили шлях до піхоти. Потім хлопці з аеророзвідки показали нам зйомку з дрона – той снаряд перелетів через вікно та поцілив в БМП противника за будинком, БК здетонував. В якомусь сенсі військова вдача – теж важлива складова бою», – підмічає танкіст Макар.
Гвардієць розповідає, що найбільше мотивують його товариші-танкісти. Для прикладу, ділиться історією, коли екіпаж іншого танку підбили, танк було знищено, проте всі вціліли й намагалися швидко знайти інший танк, щоб наздогнати і підбити танк, який завдав їм цих ушкоджень – це дуже змотивувало гвардійця.
«У Сєвєродонецьку ми майже місяць жили та працювали в танку. Він з перших днів став моїм домом – ми там спали, їли та проводили військові будні. Сподіваюся, перемогу зустріну я також на бойовому чергуванні, разом зі своєю машиною та побратимами», – каже «Макар».
Леонід не хотів вірити, що війна розпочалася. Але з її початком він одразу долучився до спротиву. Спершу долучився до тер оборони, а згодом – до лав Нацгвардії.
У перші дні війни він займався безкоштовним поселенням людей, котрі переїжджали за кордон. Після цього приєднався до тероборони, щоб разом з однодумцями захищати рідне місто. У перші дні служби, під час патрулювання міста з побратимами, затримали ворожу диверсійну групу.
«Згодом, до тероборони долучилося дуже багато людей, і я зрозумів, що мені потрібно йти далі. Так потрапив до лав Національної гвардії України», – розповідає Леонід.
Навчаючись у школі, Леонід думав будувати військову кар’єру, але складні часи початку 90-х та економічні проблеми в державі змусили реалізовувати себе у цивільному житті. Вивчився на економіста і все життя працював за цим напрямком. Встиг навіть попрацювати оперативником у податковій поліції.
На навчаннях в лавах Нацгвардії довелося пригадати знання, отримані ще в школі на уроках допризовної підготовки. Леонід розповідає, що тоді не надто розумів, для чого все це вчити. Нині ж, по завершенню військової підготовки, готовий до виконання будь-яких завдань.
«Я відчуваю рішучість йти до кінця, тому що без перемоги я не бачу майбутнього. Перемога України – це також майбутнє трьох моїх дітей. Не хочу, щоб вони бачили все те, що бачимо ми. Хочу, щоб вони жили у вільній державі», – каже Леонід.
Володимир Вудмаску працював реабілітологом в обласному центі нейрохірургії Ужгорода. 24 лютого змінило його життя, як і мільйонів українців.
У цей день чоловік поїхав на роботу. Та дізнавшись про повномасштабне вторгнення, повернуся додому, допоміг дружині та двом маленьким дітям зробити запаси необхідних продуктів і вирушив до військкомату.
У 2004-2005 роках Володимир проходив строкову службу у Держприкордонслужбі. І знову повернувся до лав прикордонників.
«Моїм колегам з лікарні не давали повістки. Але я прийняв рішення – і пішов добровольцем. Спочатку були тривожні думки та переживання за сім’ю. Але водночас було розуміння, що це – мій обов’язок. Наш підрозділ пройшов дуже добре навчання і злагодження, кожен знав, що потрібно робити», – розповідає прикордонник.
Близько трьох місяців прикордонники разом із Силами оборони тримали оборону на українсько-білоруському кордоні. Після вигнання ворога з цих територій, вирушили на Слов’янський напрямок.
Через постійні атаки ворога евакуаційна група медиків-прикордонників за домовленістю евакуйовувала та надавала допомогу і тяжко пораненим із підрозділів ЗСУ. Під постійними обстрілами, однак не маючи жодного страху, бригада медиків, в якій був Володимир, врятувала життя близько сорока пораненим.
«Найбільше запам’ятався випадок, коли ми під час евакуації чотири рази робили реанімацію серця пораненому. Відстань у п’ятдесят кілометрів ми здолали за пів години і доставили бійця у шпиталь Краматорська. На жаль, уже у шпиталі життя бійця обірвалось…», – із сумом пригадує медик.
Нині підрозділ Володимира повернувся зі сходу на ротацію. Зі щирими обіймами прикордонника зустріли дружина Анна, рідні й друзі, а найбільше на батька чекали його маленькі синочки п’ятирічний Михайлик та дворічний Ілля.
Прикордонник не має жодних сумнівів, що поїде знову на передову. Адже знає, що там він дуже потрібен побратимам.
За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, бездоганне служіння Українському народові, вірність Військовій присязі Указом Президента України старшого солдата Володимира Вудмаску нагороджено медаллю «За врятоване життя».
Перед війною військовослужбовець із позивним «Продюсер» потрапив до лав Національної гвардії України в піхоту та попередні уявлення про майбутню ротацію на Схід мав кардинально інші. Під час війни він перепрофілювався в розвідники.
Із початком боїв на Донеччині група «Продюсера» зайняла оборону визначеного населеного пункту. Ворог наступав з усіх напрямків і потрібно було дати їм гідну відсіч.
Як зазначає розвідник, росіяни дуже часто користуються огидною тактикою переодягатися в цивільний одяг, займати будинки, де на той час живуть люди, та використовувати цивільний транспорт. Тим самим постійно порушуюють звичаї та правила ведення війни.
«Часом, вони виходили до нас ледь не «в лоб» - без зброї навіть. Часом, навпаки - вони заходять під прикриттям РПГ, і через їхні міномети навіть голову пару годин не піднімеш. Кожна ситуація різна і немає лекала для відсічі дій ворога. Вони вчаться швидко, проте я не вважаю, що причиною є їх вмотивованість. Думаю, вчаться банально тому, що хочуть жити, - цим вони значно програють нам у бажанні перемогти у цій війні», - зазначає «Продюсер».
Розвідник говорить, що до бою дуже важливо готуватися психологічно. На війні найбільша напруга його зустрічає не під час бою, а під час його очікування - коли ти чекаєш і не знаєш скільки буде ворожої піхоти, з якого боку вони будуть прориватися, що в них буде за озброєння. Проте сам контакт із противником бійця певним чином заспокоює: коли реально можеш оцінити сили ворога - це розвʼязує руки.
«Все залежить від того, наскільки воїн сприймає все близько до серця. Рано чи пізно кожен захисник потрапить на фронт та побачить доволі неприємні для кожної людини речі. Це не те, що показують у фільмах, це реальність. Але ставши на шлях воїна, потрібно робити максимум для того, щоб бути корисним для свого підрозділу та своєї країни», - додає гвардієць.
У 2020 році харків’янин Максим, якому ледь виповнилося 20, поповнив лави Держприкордонслужби. Він з дитинства обожнював собак і мріяв стати кінологом. Але життя внесло корективи: Максим втягнувся у службу в одному з підрозділів Харківського прикордонного загону, заочно здобував вищу освіту… Та 24 лютого вдосвіта його життя і обов’язки різко змінилися.
«Близько 5 години ранку 24 лютого я отримав команду прибути до підрозділу. Одразу зібравшись, вирушив до місця збору. Дорогою неодноразово змінювалось місце збору. Я одразу зрозумів, що команда не навчальна. Зустрівшись з підрозділом, дізнався, що росія почала повномасштабну війну», – розповідає Максим.
Підрозділ Максима виконував різні завдання: забезпечував охорону та прикриття аеропорту і недопущення висадки російського десанту, здійснював заходи контролю для виявлення диверсантів та колаборантів. Також бійці підрозділу залучалися до виконання бойових завдань безпосередньо на нулі.
Під час виконання одного з таких завдань місце розташування підрозділу піддалося масованому обстрілу. Максим був найближче, щоб надати допомогу та повідомити побратимів про наказ щодо переходу на запасні позиції. Він ще з одним товаришем під мінами поспішили на допомогу.
«Коли ми рухалися до наших, противник постійно спостерігав за нами за допомогою дронів. Але не міг навестися на нас, тому що ми були швидкі, а на війні мобільність – це один з головних критеріїв успіху. Міни лягали одна біля одної. Прибувши до місця, ми побачили, що місце нашої дислокації зруйновано й усе горить. Я помічаю, що один з моїх товаришів отримав контузію і втратив можливість самостійно пересуватись. Прийняв рішення щодо евакуації побратима», – згадує Максим.
Разом ще з одним військовослужбовцем вони витягли товариша з під обстрілу, надали йому допомогу. Й під невщухаючим обстрілом повернулися на позиції.
Боєць розповідає, що тоді всі співслужбовці живими перемістилися на запасні позиції і продовжували виконання поставлених бойових завдань.
Наразі Максим продовжує виконувати завдання з оборони й охорони східних кордонів. Він упевнений, що Україна переможе і вже скоро він повернеться до свого підрозділу.
У далекому 2006-ому році чоловік, який народився і виріс у Харкові, пішов на строкову військову службу в одному з підрозділів Державної прикордонної служби України в Автономній Республіці Крим. Після завершення служби юнак одразу ж уклав контракт, закінчив навчання в Кінологічному навчальному центрі Держприкордонслужби та продовжив службу на кордоні.
Упродовж останніх трьох років він проходив службу в Донецькому прикордонному загоні. Разом зі своїм чотирилапим помічником спанієлем Джессі виконував завдання в КПВВ «Мар’їнка». Із початком підступного і підлого повномасштабного військового вторгнення росії в Україну в житті Сергія все змінилося. Прифронтова Мар’їнка опинилася під постійними обстрілами російських загарбників, які намагалися прорвати оборону українських захисників.
У квітні 2022-го, в ході одного з боїв, від пострілу ворожого танка, Сергія ударною хвилею викинуло з другого поверху будівлі, де була облаштована його вогнева позиція. Прикордонник отримав контузію та поранення спини.
Після тривалого лікування Сергія перевели для подальшого проходження служби до одного з прикордонних підрозділів на Сумщині, де пліч-о-пліч з побратимами він боронить рідну землю від російських загарбників. Нещодавно у Сергія відбулася короткотермінова відпустка, під час якої він, після майже року служби, побачився зі своїми рідними.
Прикордонник мріє незабаром побачити й свого чотирилапу напарницю – спанієля Джессі, яка після поранення Сергія залишилася з його побратимами на Донеччині:
«Нам є кого і що захищати. Це наша держава, наші рідні, близькі, друзі. Ми обов’язково виженемо ворога з української території та побудуємо сильну, вільну і квітучу країну».
До війни Сергій працював артистом камерного хору Дніпропетровської обласної філармонії. У 2014-му до його покликання співати додалося ще й захищати. Він став добровольцем підрозділу «Дніпро-1».
Із початком повномасштабного російського вторгнення в Україну поліцейський знову пішов боронити Україну. Під постійними обстрілами він несе службу, рятує побратимів та своїми піснями підтримує бойовий дух бійців.
«Почув вибух та побачив пораненого військовослужбовця. Схопив аптечку та вибіг до постраждалого. Боєць стікав кров’ю, не можна було втрачати ні хвилини часу. Швидко перев’язав його та відправив до лікарні. Такі випадки на війні не рідкість, тому завжди важливо бути напоготові», – розповідає боєць полку поліції особливого призначення «Дніпро-1» Сергій Заіченко.
Для нього війна почалася у 2014 році, коли на Донеччину зайшла російська армія. Сергій одразу вступив до лав добровольчого батальйону «Дніпро-1». У 2014-2015 роках разом із 93-ю бригадою та ДУК «Правий сектор» тримав оборону в с. Піски. Їм вдалося утримати лінію фронту і запобігти просуванню ворога.
24 лютого, із початком повномасштабного російського вторгнення, Сергій знову став на захист України:
«Вранці я спокійно зібрав речі та вирушив до свого підрозділу. Отримав завдання нести службу на блокпосту. Ми забезпечували пропускний режим, виявляли диверсійні групи та ворожих інформаторів. І все це - під постійними обстрілами, тому, крім службових завдань, було завдання вижити. Наш пост кілька разів ворог просто знищував, але ми збиралися, швидко надавали допомогу пораненим, доправляли їх до лікарні. Потім облаштовували позицію знову і продовжували виконувати свою роботу».
Сергій – справжній патріот, але до 2014-го не був військовою людиною. Раніше він працював артистом камерного хору Дніпропетровської обласної філармонії, навіть спробував свої сили в шоу «Караоке на Майдані». Таким же артистичним залишається він сьогодні. Попри постійні обстріли, у підрозділі часто чути його сильний та мужній голос. Своїми піснями він підтримує бойовий дух товаришів по службі, тому побратими дали йому позивний «Артист».
«Вірю, що українці переможуть в цій війні. Працюємо над цим», - каже Сергій.
У 2015 році Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни Сергій Заіченко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Військовослужбовець зустрів широкомасштабне вторгнення на Донеччині, де разом із побратимами тримав оборону в Новотроїцькому. Аби стримати наступ ворога, захисники підірвали міст у селищі, яким окупанти мали переміщувати свою техніку. Проте сили противника переважали у рази, тож воїни відступили до сусіднього населеного пункту – Волновахи, що поблизу Маріуполя.
Там під час боїв прикордонники відбивали наступ і рятували цивільних: тоді понад 30 жінок та дітей вдалося евакуювати до більш безпечного місяця. Окрім цього, з оточення вивели військовослужбовців однієї прикордонної застави, більшість з яких мала важкі поранення.
«Кіпіш» пригадує, як одного дня під час ворожих обстрілів із артилерії та градів прикордонники «зустрічали» танк загарбників. Тоді у нього було недобре передчуття, що не підвело нашого захисника: боєць отримав осколкові поранення кінцівок й не міг рухатися, а його зброя пошкодилась. Побратими з сусідньої позиції врятували його: вони перекинули йому автомат, щоб «Кіпіш» лежачи продовжив бій.
У тій сутичці прикордонники перемогли, а прикордонник після бою потрапив до шпиталю на кілька днів. Згодом він повернувся і разом з побратимами продовжив відстоювати кожен сантиметр нашої землі.
Нині «Кіпіш» боронить південні рубежі України та запевняє, що помститься за кожну дитину, родину та товаришів, які загинули від рук кривавих «асвабадітєлей русского міра».
Прапор, що в руках славного воїна – єдине, що вціліло після того бою. Тепер це його оберіг, його стимул до Перемоги, заради свободи України, миру й спокою.
Він мав за плечима 6 років служби за контрактом, але у 2017 році вирішив повернутися до цивільного життя. 24 лютого 2022 року змінило життя нацгвардійця. Назар родом зі Львівщини, проте останні пів року далеко від дому і знову зі зброєю в руках.
«О п’ятій ранку мені зателефонував племінник і сказав: «Увімкни телевізор та подивися новини». Звісно, це був шок. Я був резервістом в одній з частин Нацгвардії, тож швидко взяв необхідні речі та вже о десятій ранку був у частині. Далі бойове злагодження на Львівщині, після чого нас відправили на Сумщину».
Сумщина саме оговтувалася після звільнення від російської навали. Тривали стабілізаційні заходи, укріплювалися оборонні рубежі. Водночас наші бійці брали участь у бойових діях на Луганщині та Донеччині.
«Ми мусили допомагати укріплювати лінію оборони в Рубіжному. Однак місто опинилося під окупацією, і ми зайняли оборону в Новодружеську. У нас була хороша позиція – фактично ми були під прикриттям річки. Але робота ворожих мінометів була щоденним явищем. Пам’ятаю, одного дня безперервний обстріл тривав близько трьох годин».
За понад три місяці бійці змінили кілька позицій та населених пунктів. Тоді лінія фронту змінювалася дуже динамічно. Від першого дня й донині ворог веде брудну та жорстоку війну.
«Випалена земля, зруйновані абсолютно всі об’єкти та будівлі – такою була тактика окупантів. Так вони працювали – піхота не заходила до жодного населеного пункту, доки з нього не робили суцільну руїну танки та артилерія. Фосфорні снаряди – це теж для них звичне явище. Це не зовсім здорові люди, м’яко кажучи. Для них нищити та приносити горе людям – найвище задоволення».
Гвардієць переконаний: окупанти – приречені на поразку, бо український народ б’ється за свою землю.
«В одному із сіл де ми тримали оборону, жила одна жінка. Майже всі люди виїхали, а вона залишилася, бо не хотіла лишати свій дім. Хороша була жінка, завжди поралася на городі попри постійні обстріли. А одного дня окупанти влучили прямісінько в її будинок і вбили її. Так от щоденно хочеться мститися цим окупантам – за цю жінку, за тисячі невинно вбитих українців. І ми робимо це і будемо робити далі. Ми маємо мету і чітко її бачимо, і перемога буде за нами».
Полковник Валерій Падитель – командир Донецького прикордонного загону. 24 лютого його підрозділ вступив у битву за Україну. Разом зі своїми побратимами він пройшов важкі бої за Маріуполь. Далі – пекло російського полону.
21 вересня Валерій Борисович повернувся на рідну землю. Після реабілітації він готовий повернутися в стрій, щоб знову захищати Батьківщину від російської нечисті.
Про свою історію боротьби офіцер розповідає у відео.
Під час війни військовослужбовцю з побратимами-розвідниками доводилося виконувати широкий спектр завдань - від розвідувальних до нальотів, штурмів та утримання позицій. Основна запорука успіху - хороше планування.
«Прикладом є один з наших нальотів в тил противника. Готувалися ретельно - довго ходили в розвідку, поки одного разу не підібралися до самих їх позицій, вивчили обстановку, а потім форсували болото до того місця, де вони взагалі не очікували на атаку - там навіть укріплень жодних не було. Відразу «відчувалася» радянська армія - рівно о шостій ранку вони прокинулися і всі галопом вийшли курити - от тоді ми їх і накрили. Під вогонь нашого кулеметника вони з цими ж цигарками в зубах як сиділи, так і злягли. Згодом артилерія та міномети завершили «розбір» їх укріплень», - розповідає розвідник.
Гвардієць говорить, що небезпека та шанс розлучитися з життям постійно мали місце, проте найближче смерть підбиралася в Сєвєродонецьку.
«Ми зайняли важливий для нас спостережний пункт в одній із будівель - через деякий час мав зʼявитися шанс скорегувати нашу арту на колону бронетехніки противника, проте неочікувано для себе ми потрапили під перехресний вогонь мінометів та тієї ж артилерії. Будівля горіла повністю з нами всередині», - ділиться спогадами Раптор.
«Коли ми вийшли, я озирнувся і подивився на балкон, на якому сидів - я побачив, що нічого вже навіть і від нього не залишилося. Всередині будинку це не здавалося настільки критичним, а з вигляду ззовні складалося враження, що від мінометки я прикривався листками А4».
Під час виконання одного із завдань група Раптора нарвалася на ворожу міну. Одного з гвардійців смертельно поранило, іншого поранило в артерію на нозі та сильно посікло осколками.
«Часу було критично мало і хоч мені вдалося вдало накласти турнікет, я постійно думав про те, що він може не витримати. Як виявилося потім, наш боєць вже й на той час втратив половину крові. Я зробив запит на екстренну евакуацію - його вдалося врятувати, проте мене й досі мучить сумління за те, що я міг цьому завадити. Ціна помилок на війні є дуже високою, я назавжди це запамʼятаю».
На питання, на скільки вистачить мотивації, Раптор відповідає коротко - він вважає, що росіяни закінчаться раніше.
Військовослужбовець родом із міста Хмельницького. Завжди хотів стати військовим і бути на захисті державних рубежів України. Тому у 1997 році вступив до академії Прикордонних військ України.
Після закінчення навчання служив в Ізмаїльському загоні у відділі прикордонної служби «Орлівка». Постійно удосконалював свої знання та забезпечував охорону державного кордону, відповідаючи за юридичну складову.
Життя внесло свої корективи і у 2009 році Максим вирішив спробувати себе у цивільному житті. Проте згодом таки повернувся до лав Державної прикордонної служби України і продовжує працювати за своєю спеціальністю в загоні Морської охорони.
«Розуміючи ворожі настрої нашого північного сусіда, прийняв рішення повернутися та допомагати колегам морякам-прикордонникам. Забезпечення правових гарантій вимагає багато зусиль, постійного удосконалення та вивчення нових правових норм, щоб допомагати правильно та раціонально приймати рішення з юридичної сторони», - каже Максим.
Лейтенант юстиції Олександр поповнив лави прикордонників з початком повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України.
Чоловік не чекав виклику, пішов до найближчого центру комплектування та соціальної підтримки міста Одеса та мобілізувався. Його одразу було призначено на посаду юрисконсульта Ізмаїльського прикордонного загону.
Вищу юридичну освіту він здобув у Національному університеті «Одеська юридична академія», де також закінчив кафедру військової підготовки офіцерів запасу на базі Військової академії.
Олександр родом з Донеччини, за всі роки навчання Одеса стала для нього другою домівкою. Після випуску юнак працював юрисконсультом у фінансовій компанії, тож набутий юридичний досвід на практиці допомагає йому нині проходити службу в юридичному підрозділі прикордонного загону. Цей підрозділ відповідає за організацію і стан правової роботи, спрямованої на правильне застосування та неухильне дотримання вимог законодавства в військовій частині.
«Статтею 17 Конституції України визначено, що захист суверенітету та територіальної цілісності України є справа усього Українського народу. Але я обрав цей шлях ще й за власним переконанням, бо кожен чоловік має захищати свій дім та країну від ворога», - зазначив Олександр.
А ще прикордонник мріє побувати знову там, де народився, на Донеччині, і щоб, як і його мала Батьківщина, вся наша Україна була вільною.
Адам та Джексон – водії, які майже 4 роки несуть службу в Нацгвардії. Раніше Адам був вчителем фізичної культури, а Джексон працював у метрополітені у Харкові. Їх поєднала військова служба, а зараз можна сказати, що хлопці не лише бойові товариші, а й справжні друзі.
«Будемо відверті – війна показала хто є хто. І наразі, ми тримаємось у двох, ми довіряємо один одному», - кажуть гвардійці.
Про те, що кожний з них обрав шлях військового, не жалкують жодного разу. Найголовніший фактор в прийнятті цього рішення стало те, що обидва хлопці зі Сходу України, тож мотивація захищати рідну землю була в їх серцях, ще починаючи з 2014 року.
Для Адама та Джексона повномасштабна війна почалася 24 лютого несподівано, як і для усіх інших людей, по телефонному дзвінку.
«Викликали за бойовою тривогою і вже за новинами зрозуміли – росіяни напали на Україну», - згадують бійці.
Починається безліч бойових задач, виїздів із забезпеченням чи з особовим складом на позиції.
«Коли я везу людей на позиції чи забираю їх звідти, то не думаю, що може статися: обстріл, наліт чи ще щось… Звісно страшно, але коли ти несеш відповідальність за людей, аби швидше привезти в безпечне місце, ти робиш свою роботу і відкидаєш усі негативні думки», - ділиться Адам.
Одна з історій хлопців відбулася на околицях Слов’янська.
«Тоді якраз закінчився черговий обстріл, нам бажали «доброго вечора». Ми якраз їхали з фронтових позицій до пункту постійної дислокації, коли почули характерний звук «прильоту». Тільки цього разу до нього приєднались крики людей. Ми зупинились біля магазину, який був вже понівечений. Коли впевнилися в безпеці пересування, побігли на голоси. Неподалік побачили двох цивільних, чоловік благав врятувати жінку – її зачепило уламками. Одразу почали надавати допомогу. Раптом ще один «прильот», знову уламки. У жінки тяжке поранення ноги. Ми разом надавали допомогу цивільній, бо поранення були дуже серйозні, значна кровотеча. Першим ділом наклали джгут, перев’язали бинтом та погрузили в нашу машину», - розповідають військовослужбовці.
Після надання домедичної допомоги постраждалу госпіталізували до однієї зі слов’янських лікарень. Також лікарі подякували військовим за надану допомогу, що дозволило врятувати життя мешканці.
Олена на псевдо Сакура проходить службу в одному зі столичних підрозділів Північного об’єднання Національної гвардії України з 2020 року. За день до повномасштабного вторгнення, дівчина забрала свій диплом про вищу освіту за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини», а вже вранці прокинулася від повідомлення про термінове прибуття в частину. Там разом з іншими вона стала на захист Київщини.
Вся родина дівчини – гвардійці. Мати та брат офіцери, тато прийшов по мобілізації 24 лютого, зі словами: «З Батьківщиною до самого кінця та до законних кордонів України». Чоловік допоміг відкрити волонтерський штаб, налагодити процеси та мобілізувався через місяць від початку вторгнення.
Крім службових обов’язків, дівчина одразу долучилась до волонтерського руху.
«Волонтерство – це невід’ємна частина мого життя, я – волонтер та пишаюся цим. На початку ми з моїм хлопцем, нині вже чоловіком, твердо вирішили, що маємо допомагати, чим можемо, потрібно докласти значні зусилля для допомоги іншим. Спочатку запустили роботу цеху з шиття флісових кофт, ковдр, шапок та балаклав, налагодили роботу з постачання ліків та розподілу їх між тими, хто цього потребує, розвозили їжу на блок-пости та поїли їх гарячим чаєм. Укріплювали позиції, робили коктейлі молотова (бандеросмузі), загалом все, що треба. Ми передали багато цивільних речей та посуду до постраждалих, для дітей та в дитячі будинки, для біженців. Вивозили людей до вокзалів, які тікали від війни з дітьми та цілими сім’ями. Як би важко іноді не було, краще працювати в поті чола, аніж жити в неволі під прапорами ворога», – розповідає гвардійка.
Свою роль у цій війні Олена бачить, як частину надійного тилу:
«Я ніколи не підведу тих, хто попереду мене, хто захищає наш спокій, поки ми робимо все можливе для них, для їх сімей та дітей. росія ніколи не переможе наш дух та самовідданість, нашу жіночу мужність та чоловічу честь, це лише питання часу, коли ця недодержава занепаде під нашою величністю».
Після війни дівчина хоче просто бути щасливою та вільною, ковтати повітря повними легенями. Ну і звісно хоче трохи відпочинку, в тиші та спокої. Пара планує й надалі захищати Батьківщину, а також допомагати постраждалим від цієї жахливої війни, а згодом брати участь у відбудові країни.
Щоденні авіаудари, постійні мінометні та артобстріли армією рф – страшні реалії Олександр Мішенін пережив разом зі своєю Краснопільською громадою. Він надавав допомогу людям, а після чергового бомбардування ворога, яке перетворило будинки місцевих жителів на руїни, разом із колегами розбирав завали, надавав медичну допомогу та евакуйовував поранених.
Олександр народився та виріс на Краснопільщині. Тут він залишився працювати від початку створення Національної поліції України. Люди цього прикордонного району одні з перших відчули на собі військову агресію рф.
«Не було жодного дня, щоб нашу територію не обстрілювали війська ворога. Авіаудари, мінометні та артилерійські обстріли, обстріли з реактивних систем залпового вогню тут лунають щодня», - розповідає поліцейський.
На початку червня Олександр прокинувся опівночі від звуку сирен. Через деякий час поліцейський почув вибухи, а вже через декілька секунд відчув потужний удар та вибухову хвилю. Тієї ночі поліцейський був не на службі, утім одразу поїхав на місце, куди влучила російська ракета. Його бажання допомогти було зрозумілим, адже добре знав людей і місцевість. Чергове нічне бомбардування ворога перетворило будинки місцевих жителів на руїни.
Пряме попадання ракети в один із житлових будинків, пошкоджені сусідні домогосподарства, вибиті вікна, понівечені дахи, уламки посеред вулиці – все це побачив Олександр, коли прибув на місце ракетного удару. Кинувшись до найбільш зруйнованого будинку, поліцейський відшукав під завалами дідуся, який не міг самостійно пересуватись.
Олександр витяг дідуся з-під завалів назовні, почав оглядати чи немає у нього ушкоджень та помітив кровотечу з обох ніг. Не гаючи часу, поліцейський наклав турнікет на пошкоджені кінцівки постраждалого та передав його побратимам для подальшої госпіталізації, а сам продовжив шукати людей. Під плитами зруйнованого будинку поліцейський знайшов дружину дідуся, яка дивом залишилась жива та неушкоджена. Наразі подружжя знаходиться у безпеці, а чоловік й досі проходить лікування та реабілітацію.
Тієї ночі поліцейський на власному автомобілі евакуював ще одну родину, яка не могла самостійно переїхати до більш безпечного місця. Олександр Мішенін твердо впевнений в перемозі над ворогом і робить все залежне від нього, щоб її наблизити.
Захисник, який з 2014 року боронить українські рубежі, розповідає про події під час окупації Сумщини, особистий внесок у знищенні ворога та подальші дії щодо захисту країни.
Володимир Костюк – уродженець Хмельниччини, але зараз мешкає і несе службу в Сумській області. Однак чималий відрізок життя військовослужбовця пов'язаний із Донеччиною, про яку тепло згадує:
«В мене дружина із Маріуполя. У 2002 році я закінчив там академію, а у перший місяць служби у маріупольскому торговому порту ми з нею познайомилися і потім одружилися. Далі служив у Донецькому прикордонному загоні, а у 2014 році, після початку АТО на Донбасі, передислокувався і продовжив нести службу в населеному пункті Станиця Луганська».
Після кількох років, проведених на захисті кордонів Луганщини та Донеччини, Володимир Костюк перевівся до Сумської області. Проте тут йому знов довелося згадати про бойовий досвід.
«23 лютого заступив у наряд черговим по частині, а наступного ранку, близько четвертої, надійшла команда збору по тривозі. Зібралися, розібрали зброю, виставили спостережні пости і перейшли на місця дислокації, почали збирати інформацію про ворога та передавати керівництву», - розповідає прикордонник.
У березні, коли ворог знаходився вже на підступах до населеного пункту Лебедин, Володимир отримав інформацію про ворожі колони, що рухаються по території Сумщини. Військовослужбовець із колегами опрацював повідомлення, спланував операцію і знищив техніку:
«З хлопцями взяли з собою вибухівки, залягли в лісі на маршруті руху колони противника, а тоді їхало три танки, три вантажні машини і один БТР, і заложили її у тому місці, де було потрібно. Після того, як підірвали техніку, вдало відішли».
Наступного дня захисники «зачищали» населений пункт біля місця знищення колони. У будинку на краю села військові виявили 22 громадян так званої днр, які ховалися у підвалі й розповіли, що під час підриву з їх колони загинуло 8 осіб, ще з десяток отримали важкі поранення.
«Зараз Сумська область більш готова, ніж 24 числа. Тоді хоч і готувалися до гіршого, але все ж сподівалися на краще. Тепер всі все проаналізували і врахували, проводиться певна робота щодо зміцнення кордонів. Тому ніхто відступати не збирається – позиції підготовлені,будемо відбивати», - додав Володимир Костюк.
До війни Андрій представляв інтереси людей у суді. До цього майже 12 років пропрацював в органах прокуратури.
Після 24 лютого він призупинив адвокатську діяльність, адже вирішив захищати рідну землю зі зброєю в руках. Дружина та батьки сприйняли рішення прикордонника як належне.
«Оскільки всі свідомі люди, всі розуміють, що потрібно захищати державу. Вони усвідомлюють ту відповідальність, яка існує перед українським народом, щодо збереження суверенітету, територіальної цілісності та незалежності», - розповідає Андрій.
Допоки сім’я Андрія знаходиться на території Польщі, він активно проходить підготовку. Разом із побратимами прикордонник вивчає тактику ведення бою в різних місцевостях, тактичну медицину, виконує стрільби з різних видів зброї.
«Хоча підготовка ще триває, але ми вже готові до виконання різних бойових задач», - запевняє мобілізований військовослужбовець.
Сергій понад 20 років служить Батьківщині у складі Державної прикордонної служби України. Після закінчення Національної академії ДПСУ проходив службу в багатьох підрозділах Північного, Східного та Південного регіональних управлінь.
Сергій – людина творча. Багато хто знає його під позивним «Поет». Він вже має надруковану збірку віршів та не зупиняється на цьому, продовжуючи випускати десятки поетичних творів. Деякі з них навіть покладені на музику і перетворились на пісні. Та його справжній талант до поезії не тільки не заважає, а навіть допомагає офіцеру відмінно виконувати службові обов'язки.
Маючи досвід бойових дій у складі сил АТО, повномасштабне російське вторгнення в Україну «Поет» зустрів у Херсонській області, безпосередньо на адміністративній межі з Кримським півостровом. Переважаючі сили ворога та жорстокі бої змушували постійно бути гранично сконцентрованим та не давали відпочити. До того ж, так склалося, що його родина опинилася на тимчасово окупованій території. І це стало для нього величезним випробуванням.
Сергій не розгубився перед труднощами, мотивував підлеглий персонал та продовжував битися. Водночас родину «Поета» було доправлено у безпечне місце, тому він, за першої нагоди, зустрівся з коханою дружиною та дітьми.
Сам Сергій каже, що його мрія – це мирна, цілісна та незалежна Україна. А ще – випустити збірку віршів про дітей, а не про війну та ворогів, які напали на нашу землю.
Сьогодні, 3 жовтня, в усьому світі відзначають Міжнародний день лікаря. Начальник медичної служби однієї з частин Херсонської області розпочав свою боротьбу за незалежну Україну ще у 2014 році. Ще студентом Української стоматологічної академії він навчав мобілізованих тактичної медицини.
Як Ви вирішили поєднати своє життя з військовою службою?
«Студентом я захопився тактичною медициною, бо це було необхідно хлопцям, які захищали Схід нашої країни. З 2014 по 2016 роки я навчив дуже багатьох мобілізованих, що й надихнуло мене вступити до Київської медичної академії за спеціальністю лікар загальної практики».
Як та де розпочалась військова кар’єра?
«Спочатку я підписав контракт та потрапив до лав Національної гвардії України в місто Миколаїв, де був на посаді лікаря терапевта. Саме з цієї частини я вперше потрапив до району тодішньої ООС. Після повернення з відрядження мені запропонували посаду начальника медичної служби у місті Херсоні. У серпні, по закінченню контракту, я звільнився та, щоб не втрачати професійні знання як лікар, пішов працювати сімейним лікарем, де і працював до початку повномасштабного вторгнення російської федерації».
Як Ви дізнались про повномасштабне вторгнення?
«24 лютого прокинувся від звуків вибухів, увімкнувши новини, зрозумів, що почалась війна. Одразу зателефонував до частини, запитав чи я потрібен? На що начальник штабу мені відповів – звісно. Зібрав речі та одразу прибув. Наразі всі чоловіки моєї сім’ї на війні – батько на Донеччині, брати теж служать, а мій молодший рідний брат зі мною в Херсонській частині, мені так спокійніше за нього. У нас є улюблена фраза, яка стала сенсом нашого знаходження на війні: ти хотів землі цієї, тож тепер змішайся з нею».
Які плани після нашої Перемоги?
«Повернутися додому та займатися справою усього мого життя. Допомагати людям та відбудувати як можна швидше нашу Україну!»
Спортсмен Семен Ракіта наразі захищає Батьківщину в лавах Національної гвардії України. І паралельно готується до чемпіонату України з дзюдо, який має відбутися в кінці 2022 року.
Гвардієць невпинно працює як на військовому фронті, так і на спортивному. Говорить, що важко поєднувати дві справи, бракує часу. Але переконаний, що все можливо, головне бажання.
У свої 27 гвардієць брав участь у чемпіонатах усіх рівнів, неодноразово виборював у категорії +90 кг найвищі нагороди не тільки в Україні, а й за її межами. Спортсмен з гордістю підняв український прапор у багатьох країнах, зокрема, в Чехії, де здобув Кубок Європи, і в Словаччині, де виборов Кубок Світу.
Семен займається дзюдо з п’яти років. Він розповів, що інколи бували періоди, коли хотілось все кинути. «Випробувань було багато. Навіть після тижневої перерви в тренуваннях важко дати попередній результат. А у разі травми – просто вилітаєш з колії… Потрібно знову відновлювати свій рівень, бути у тренуваннях ще наполегливішим», – розповідає про особливості підготовки гвардієць.
Хлопець проходить службу у Нацгвардії з 2018 року. І про цей період життя розповідає з гордістю: «Представляю на змаганнях запорізьку військову частину Національної гвардії України. Мені завжди подобалось, що НГУ підтримує спортсменів, та робить все можливе для розвитку та популяризації всіх видів спорту серед молоді. Багато змагань, багато можливостей…»
До речі, Семен не тільки професійний спортсмен, а ще й тренер: навчав дзюдо дітей від чотирьох до п’ятнадцяти років. Але з перших днів повномасштабного вторгнення він, як і мільйони українців, зі зброєю в руках став на захист нашої країни від ворога.
«Війна схожа зі змаганнями на килимі. І у нашого ворога проблема – він на нашій території. Одразу ймовірність того, що ми переможемо, значно зростає. Зараз українці готові на все, аби вигнати цих загарбників з нашої землі. Навіть ті мої знайомі спортсмени, які не мали стосунку до військової служби, пішли захищати Державу. Хто куди: в Нацгвардію, ЗСУ, Тероборону».
Коли мова заходить про війну і про перемогу, Семен мимохіть проводить паралель зі своїм найяскравішим поєдинком і своєю особистою перемогою над ворогом. «Якось на змаганнях у моїй вазі був представник країни агресора, який на той момент вже мав рівень олімпійського чемпіона. Мені надзвичайно хотілось з ним боротися! Я аж горів, щоб з ним пройти першу зустріч, хай би я одразу вилетів зі змагань. Після жеребкування ми потрапили в одну групу. Я виграв поєдинок з першим суперником, а друга зустріч була вже з росіянином. Виходжу боротися з цим олімпійцем, відкрито борюсь, і починаю його забивати. Команда шалено підтримувала: «Давай, давай!» І я його переміг, хоча мій рівень тоді був набагато слабший! Навіть коли суддя давав мені цю перемогу, я ще не розумів: як я міг виграти в олімпійського чемпіона? Це було для мене щось надзвичайне!»
Дзюдоїст говорить, що тоді у поєдинку Україна перемогла, переможе і зараз! Не важливо наскільки могутній противник, головне сильний дух, віра та професійність!
З перших днів війни санітарний інструктор стрілецької роти надавав допомогу не тільки військовослужбовцям, а й місцевим жителям Луганщини. Ускладнювало завдання медика те, що доводилося виконувати роботу під постійними ворожими обстрілами. Завдяки професійним діям молодшого сержанта не було допущено втрат серед військових, стан яких на цей час покращується, а деякі вже в строю та знищують ворожі війська. За особисту мужність і відвагу, виявлені в захисті державних інтересів, нагороджений медаллю «За військову службу Україні».
У лавах Національної гвардії молодший сержант служить із серпня 2021 року. За освітою він лікар — судово-медичний експерт. Закінчивши Запорізький державний медичний університет, пройшов інтернатуру за спеціальністю. Далі потрапив до військової частини, яка із січня розпочала виконання завдань по обороні держави в зоні проведення ООС.
«Вранці 24 лютого від командирів надійшов сигнал, що почалася війна. Ми виконали своє завдання та повернулися до місця, де базувалися. Нам довели інформацію, поставили нові завдання й ми далі несемо службу», — згадує Сергій Пелішенко.
У Луганській області нацгвардієць керував медичною групою. З початком бойових дій займався наданням першої допомоги пораненим та їх евакуацією до найближчих медзакладів.
«Травми були різними: від простих переломів до глибоких проникаючих від осколків. Деякі випадки не зустрічав на практиці, а тим більш під час навчання, але реагувати треба було швидко. Окрім того, у зв’язку з постійними обстрілами місцеві теж постійно отримували травми. Тому ми і їм надавали медичну допомогу, необхідні ліки, займалися їх евакуацією і шпиталізацією», — розповідає військовослужбовець.
Під час перебування в зоні бойових дій, яке тривало до кінця квітня, медична група Сергія надала допомогу десяткам військових. Частіше це відбувалося під ворожими обстрілами противника на полі бою.
«Всі частини, з якими ми перебували разом, мали постійний зв’язок між собою. Тому надихали злагодженість та об’єднаність різних підрозділів, що допомагало швидко відправити поранених до лікарні і врятувати більшість життів», — зазначив Сергій Пелішенко.
Майже 30 років Олег пропрацював фельдшером швидкої допомоги. За ці роки, каже, була незліченна кількість різних ситуацій. «Довелося по роду діяльності бачити усяке. Тому зараз мені уже нічого не страшно», - ділиться прикордонник.
З початком повномасштабного вторгнення чоловік вирішив приєднатися до військових, аби боронити рідну землю. І уже наступного дня призвався до Волинського прикордонного загону.
Строкову службу Олег проходив на іранському кордоні, тому прикордонна справа для нього не нова. Пройшовши курс підготовки, військовослужбовець вирушив охороняти північні рубежі нашої країни.
«Позивний «Док» закріпився за мною одразу, як тільки побратими дізналися про мій медичний стаж. Крім того, понад п'ять років викладаю на кафедрі фізичної реабілітації в Інституті розвитку людини», - зізнається чоловік.
Нині прикордонник, у складі кулеметного розрахунку, готується нещадно нищити ворога. А ще частенько проводить заняття для співслужбовців з долікарської допомоги, залюбки допомагає фельдшеру прикордонного підрозділу та надає індивідуальні консультації.
Сьогодні Док у строю разом з тими, хто у будь-який момент готовий зустрітися з ворогом, захищаючи кордони нашої Батьківщини, і не роздумуючи боротися за життя своїх побратимів.
Нацгвардієць Євген з дитинства цікавився технікою. Багато часу проводив, засвоюючи ази ремонту автомобілів. Також активно вивчав водійську справу, тому не вагався при виборі майбутньої професії. До призову на військову службу деякий час працював водієм швидкої допомоги. Коли потрапив до лав Національної гвардії, стали в пригоді його професійні навички.
«Між моєю попередньою роботою на швидкій та сьогоднішньою службою в екіпажі БТР-у є дещо спільне, звичайно, — говорить Євген, — Передусім це повна цілодобова готовність і тебе, і твоєї техніки до виконання завдань. Оперативність, точність, відсутність метушні і злагодженість із командою – ось щоб я визначив спільного».
Євген вважає, що і медики, і військові сьогодні на єдиному фронті боротьби із ворогом. Кожен виконує свою важливу місію і робить внесок у Перемогу. Лікарі – рятуючи здоров'я та життя, нацгвардійці – боронячи рідну землю на полі бою.
Згадки про мирне життя та відпочинок гвардієць поки відставив на другий план, а зосередився на виконанні службово-бойових завдань. Тугу за домівкою та рідними дозволяє собі «вмикати» тільки під час коротких нечастих спілкувань телефоном. Тому що просто немає часу на емоції, треба приймати рішення «холодним» розумом.
За словами Євгена, кілька теплих слів підтримки з дому, добрий гумор заряджають позитивом на цілий день.І така підтримка не буває зайвою. Бо кожного дня ворог завдає підступних ударів. Відповідно отримує потужну відсіч. Наближаючи Перемогу, Євген зі своїми побратимами продовжує боротьбу із ворогом і вдень, і вночі.
«Вірю в перемогу , тому що це наша земля, наша країна. І як кожен патріот своєї країни вірю в гарне майбутнє», - підсумовує нацгвардієць.
Підполковник поліції, який замість відпочинку на пенсії обрав боротьбу зі злочинністю, навіть під час окупації міста залишився вірним присязі. Рішучість і сміливість правоохоронця вмотивували й особовий склад відділення поліції, більшість якого перебувала на місці та виконувала вказівки керівника.
Начальник відділення поліції №1 м. Тростянець Сумської області Володимир Богачов має потужний досвід роботи в оперативних службах та на керівних посадах. Більше тридцяти років він присвятив службі в органах внутрішніх справ, з якою навіть намагався попрощатися.
«Після армії у 1989 році прийшов служити у міліцію. Працював увесь час в оперативних підрозділах, у карному розшуку. У 2014 році вийшов на пенсію, встиг попрацювати на приватних підприємствах, але у 2019 році повернувся на службу, якій віддав більшу частину життя», - розповідає поліцейський.
Понад рік Володимир Богачов керував поліцією Тростянця, відповідав за громадську безпеку та контролював стан злочинності у місті. Аж поки на Сумщину не прийшла війна.
«24 лютого, після отримання оперативної інформації, підняв по тривозі особовий склад. Коли усі прибули до відділення, довів, що почалася війна, що доведеться захищати державу, виконувати інші задачі, ніж були до цього. Після цього дав вказівку підготуватися до оборони адмінбудівлі, а також готувати до евакуації кримінальні провадження, зброю, речові докази, а також знищення таємної документації, яка не підлягала евакуації», - згадує Володимир Богачов.
Поки дозволяла оперативна обстановка, Володимир розподіляв завдання для особового складу, який забезпечував охорону громадського порядку, виявляв мародерів, надавав психологічну та домедичну допомогу, організовував евакуацію населення.
«Десь за два тижні військові рф почали з’ясовувати, де живуть місцеві працівники поліції, де перебувають їхні родини. Окупанти почали ходити по домівках і намагатися когось затримувати, декого брали у полон і катували. Аби зберегти особовий склад, надав вказівку працівникам, які мали малолітніх дітей, виїхати із міста», - повідомив правоохоронець.
Втім, потрапити у катівні російських військових міг й сам керівник поліції. Оскільки місцеві колаборанти здавали адреси проживання поліцейських, тож їм доводилось постійно змінювати місця дислокації.
26 березня у місто зайшли Збройні сили України, яких зустрів начальник поліції Тростянця Володимир Богачов, а 28 березня відбувся перший робочий день відділення. Поліція розпочала реєстрацію кримінальних злочинів, зокрема воєнних.
«Після захоплення у місті перебувала велика кількість російських військових, але ми не припиняли роз’яснювальну роботу з мешканцями, що вони не залишені на самоті, щоб все буде добре, що ворога буде розбито, а Україну ніхто не віддасть. Однак диверсантів і колаборантів все одно виявляли, але не затримували, оскільки не мали такої можливості. Ми збирали інформацію про цих злочинців і передавали далі відповідним службам. Тож після деокупації міста ми зареєстрували 95 військових злочинів», - додав правоохоронець.
За сумлінне виконання службових обов’язків та відданість присязі й українському народові, а також особисту мужність і героїзм, виявлені під час відсічі збройної агресії рф проти України Володимира Богачова нагороджено відзнакою МВС України «Вогнепальна зброя» - Glock-17.
Євген разом з побратимами надійно тримають північні рубежі нашої країни. Будують фортифікаційні споруди, здійснюють постійний контроль територій, забезпечують пропускний режим. Гвардійці щохвилини готові дати відсіч ворогу.
Гвардієць колись служив у поліції, пізніше відшукав себе в IT-сфері. Каже, що до війни був готовий заздалегідь. Завчасно зібрав речі, проговорив це з родиною. Рішення про мобілізацію було прийнято задовго до війни.
«Я, як і майже кожен чоловік у цій країні, одразу пішов до військкомату, розповідає гвардієць. – Визначили, що я піду служити в Нацгвардію. Тут зараз дуже багато добровольців. Всі дорослі чоловіки, у всіх сформований погляд на життя, всі зацікавлені та вмотивовані робити цю роботу. Наша найсильніша сторона – це воля, яку ми маємо».
«Фідель» та «Ведик» познайомилися вже після мобілізації у лавах Національної гвардії. Обидва – шахтарі, тому складними умовами виконання завдань здивувати їх було важко. За плечима «Ведика» вже був досвід служби в армії: свого часу він служив у прикордонних військах. Після повномасштабного вторгнення хлопці не вагалися – знали, що потрібно захистити свої сім’ї, зупинити та вигнати ворога геть з української землі.
Перша ротація підрозділу гвардійців була в районі одного із населених пунктів на Донеччині. Займані позиції перебували під російськими обстрілами і вдень, і вночі. За можливості, гвардійці допомагали місцевим – передавали їжу тим, хто ще не встиг евакуюватися. Усі будинки були зруйновані ще у перший місяць війни: цивільні вимушені були ховатися від обстрілів у підвалах.
На чергове бойове завдання «Фідель» та «Ведик» вирушили теж разом. Коли військові просувалися до визначеного місця, розпочався ворожий обстріл – увесь шлях до позицій гвардійців супроводжував російський дрон.
«Я йшов останнім. В якийсь момент позаду мене вибухнула міна. Спочатку я не відчув болі, лише впав. Коли ногою поворухнути не зміг, то зрозумів, що потрібно накладати турнікет. За деякий час до мене підповз «Ведик». Він повернувся, аби мені допомогти», – розповідає «Фідель». А обстріл тривав... Гвардієць розповів, що спочатку хотів відповзти у більш безпечне місце та перечекати.
«Ведик затягнув мені турнікет та на собі виніс з-під обстрілу. Ми пройшли інтенсивну підготовку із тактичної медицини, тому діяли швидко та впевнено», – говорить гвардієць. У цей час інші військові з групи змогли дістатися до позицій та їх зайняти, і поставлене завдання було виконане.
Згодом «Фіделя» було евакуйовано до лікувального закладу. Наразі він отримує медичну допомогу та чекає одужання, щоб повернутися у стрій.
З 2014 року бійці окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України гідно давали відсіч терористам на Донбасі, а нині, з початком повномасштабної агресії, боронили Маріуполь. Упродовж багатоденної облоги, під щоденними ракетними й артилерійськими ударами, вони, у складі гарнізону, нечисельного у порівнянні з багатотисячною ордою загарбників, тримали оборону міста 86 днів.
Свого часу про «кіборгів» Донецького аеропорту казали: «Вони витримали, не витримав бетон». Це визначення якнайкраще ілюструє й звитягу захисників Маріуполя. Ворог стер з лиця Землі місто-півмільйонник, проте у нього немає такої зброї, щоб зламати дух «азовців».
Один із цих героїв – зовсім молодий командир роти «Азову» Лев Пашко. У свої 22 роки випускник Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» має чималий список воєнних заслуг, що зробив би честь сивочолому ветерану.
Прийшов в ОЗСП «Азов» у 2017 році, щойно йому виповнилося вісімнадцять років. Юнак не вагаючись обрав собі позивний Хорус – ім’я давньоєгипетського бога полювання, неба і війни. Наш український, «азовський» Хорус, почавши службу солдатом і пройшовши кілька курсів підготовки, вправно бив загарбників, захищаючи місто-герой Маріуполь.
Указом Президента України №168/2022 від 25 березня 2022 року Лева Пашка було нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Невдовзі після відзначення першою державною нагородою Хорусу було присвоєно чергове військове звання «лейтенант».
Лев – досвідчений лідер, який вміло керує підпорядкованим підрозділом, успішно виконує поставлені завдання та безжалісно знищує ворога. Завзятістю та сміливістю він надихає побратимів на перемогу у, здавалося б, безнадійних ситуаціях.
26 березня з боку села Гнутового противник здійснив чергову спробу прориву оборони захисників Маріуполя. До міста сунула колона з п’яти танків та двох бойових машин піхоти. Група гвардійців під командуванням лейтенанта Пашка виступила назустріч ворогу. Коли показалась ворожа техніка, Лев упевнено поцілив із гранатомета в одну із російських БМП-2. З палаючої машини стали вистрибувати піхотинці, але другий постріл не забарився і восьмеро загарбників зустріли свою загибель в українському степу. Решта непроханих гостей стали розгортатися у бойовий порядок, намагаючись зайняти оборону.
«Азовців» вони явно не бачили. Спостерігаючи за їхньою метушнею, група лейтенанта Пашка здійснила прихований маневр та вдарила по колоні з лівого флангу. Два російські танки були знищені в першу хвилину бою, один із них особисто підбив саме Хорус. Дарма противник намагався втекти! Наші спецпризначенці перейшли у контрнаступ, спалили майже всю техніку та перевели у категорію «двохсотих» щонайменше 30 окупантів. При цьому лейтенант знищив дев’ятьох загарбників, а одного взяв в полон, а також захопив уцілілу БМП та радіостанцію противника.
8 березня силам агресора вдалося прорвати оборону наших військ між селами Гнутове та Черненко. Розвідка з’ясувала, що росіяни планують переправити через річку Кальміус три танки та шість вантажівок. Зведена група під командуванням Хоруса висунулась у напрямку руху противника. На щастя, було вже темно, коли окупанти розпочали переправу. Приховано наблизившись до ворога на відстань прямого пострілу, лейтенант Пашко поцілив у танк та вантажівку. Зав’язався бій, упродовж якого Лев знищив щонайменше 13 російських солдатів та 3 вантажні автомобілі з боєприпасами. Завдяки героїчним діям спецпризначенців та, зокрема лейтенанта Пашка, окупанти зазнали величезних втрат і відступили. Противник продовжував кидати до Маріуполя живу силу та техніку, і, попри шалений спротив українського гарнізону, стискав кільце навколо міста.
1 квітня загін противника вийшов на околицю Маріуполя й заходився облаштовувати блокпост. Лейтенант Пашко чудово розумів, що ворожий підрозділ переважає «азовців» і чисельно, і озброєнням, до того ж його з кількох боків прикривала артилерія. Та попри все це, Хорус наважився на штурм. О 15.30 він спланував дії підлеглих, довів порядок висування та роботи кожному з них, а вже о 16.45 на місці ворожого блокпосту майорів прапор України.
П’ятнадцятьом відчайдушним гвардійцям «Азову» протистояли близько півсотні російських окупантів, танк та чотири бойові бронемашини «Рись», проте у результаті бойового зіткнення було знищено всю техніку та половину особового складу ворога. І це лише кілька прикладів особистої мужності та виняткового військового професіоналізму молодого командира.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу Указом Президента України №251/2022 від 17 квітня 2022 року лейтенанту Пашку Леву Валерійовичу присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Під час виконання завдань на старшого лейтенанта поліції не раз чатувала смертельна небезпека. Однак це лише зміцнило його бойовий дух і незламну волю до перемоги.
Олексій Дяговець розповідає, що напередодні війни у шафці в службовому кабінеті тримав напоготові бронежилет і кевларовий шолом.
Під час активних бойових дій на Чернігівщині поліцейський цілодобово жив на роботі. Олексій згадує, що події розвивалися настільки стрімко, що було надзвичайно важливо швидко аналізувати обстановку та виокремлювали найважливіше:
« Небезпечних ситуацій і ризикованих задач було безліч. Було багато історій, коли моє життя могло обірватися в лічені хвилини. Наприклад, дивом врятувався від загибелі на порозі адмінбудівлі свого ж підрозділу поліції. Я віз туди двох затриманих жінок, яких надалі мав передати СБУ. До місця призначення лишалося їхати менше ніж хвилину, як поблизу центрального входу в будівлю стався потужний вибух. Внаслідок авіанальоту відділ поліції зазнав руйнувань, а поблизу місця, де я збирався припаркуватися, утворилася вирва від вибуху», – розповідає Олексій.
Нині адмінбудівля управління превентивної діяльності, яке очолює Олексій, абсолютно не придатна для роботи. На місці кабінету керівника – руїна, а про мирне життя нагадують лише розкидані вибуховою хвилею рештки кімнатних рослин, уламки меблів та вцілілий різдвяний віночок, який подарували колеги.
« Під час обстрілів і бомбардувань ми просто виконували свою роботу і не задумувалися про страх. Бійці виконували задачі, які мають виконувати справжні офіцери, захисники своєї Батьківщини. Ми давали відсіч ворогу на околицях міста, аби він не зайшов у Чернігів, потім проводили зачистки територій. Важко і небезпечно було й під час евакуацій мирних чернігівців. Якось із зони активних бойових дій, а саме з-під населеного пункту Кошівка, довелося терміново вивозити жінку, якій ворожа куля влучила в нирку. На місці неможливо було їй надати необхідну медичну допомогу, тож ми евакуювали жінку і цим врятували їй життя», - згадує Олексій.
В період жорстоких ворожих обстрілів і авіаційних бомбардувань мирних кварталів Чернігова у місті залишалися рідні старшого лейтенанта поліції.
«Дуже переживав за свою сім’ю, адже ми живемо якраз з боку наступу противника. Складно воювати та піклуватися про свою сім’ю одночасно. Тому на початку березня дружина з донечками виїхали з Чернігова з однією валізою в руках»,- розповідає поліцейський.
Після евакуації рідних Олексій випадково побачив в соцмережі оголошення про роздачу цуценят породи хаскі. І хоча раніше поліцейський не планував заводити собаку, взяв собі чотирилапу подружку, яка принесла позитив у його життя : «Ім’я їй обирали разом з побратимами. Зупинилися на варіанті «Фрея» — на честь скандинавської богині. Під час бойових дій вона жила з нами в підвалі, спала в одному спальному мішку зі мною. А пізніше забрав додому. Віддана, блакитноока, хуліганка… ».
Олег Дяговець вірить у перемогу над ворогом і разом з побратимами щодня її наближає.
Народився Іван на Вінниччині, але його завжди вабило море, і зараз він саме там – на захисті морських рубежів України.
Батьки Івана виховували синів справжніми патріотами. Тому хлопчик вже у 14 років остаточно вирішив бути захисником Батьківщини. І вступив до Київського військового ліцею ім. Івана Богуна. А далі – до Інституту ВМС НУ «Одеська морська академія», де опановував спеціальність «кораблеводіння».
За умови воєнного стану, в березні цього року Івана, як і всіх старшокурсників, що провчилися чотири роки, випустили достроково з присвоєнням першого офіцерського звання «лейтенант».
За лічені дні після цього, новоспечений морський офіцер уже був у лавах Морської охорони Державної прикордонної служби України. Вивчивши його навички, командування довірило Іванові обійняти посаду штурмана на одному з кораблів Одеського загону Морської охорони.
Молодий прикордонник каже, що поталанило, адже два роки тому саме на цьому судні проходив навчальну практику і корабель для нього вже був фактично рідним. Тоді, під час практики, вперше зіштовхнувся з прикладом зухвалих та провокаційних дій кораблів чф рф, коли екіпаж корабля викривав надводну обстановку в районі газоконденсатних родовищ, захоплених російською федерацією.
«Страху тоді зовсім не було. Лише шалений адреналін вирував у крові, відчуття азарту й прагнення дуже чітко та якомога краще виконувати поставлені завдання! На момент появи росіян я стояв на вахті сигнальником, але за деякий час дуже закортіло проявити свої штурманські здібності. Набрався сміливості й сказав про це командиру корабля. Буквально хвилинний тест щодо моїх навичок – і на містку вже несе вахту інший член екіпажу, а я долучився до роботи з картою», – згадує Іван.
За словами морського прикордонника, штурманська справа, як спорт – постійно вимагає самовдосконалення та готовності до «мозкового штурму» будь якої миті. І ця справа приносить йому справжнє задоволення та гордість від того, що він разом з побратимами виконує почесну місію захисту Батьківщини.
Іван впевнений, що кожен корабель має свій характер. «На озброєнні Морської охорони є кілька кораблів такого ж проєкту, на якому служу я. Але кожен з них «поводиться» по-різному. Звичайно, що із залізним побратимом, на якому пощастило служити мені, ми спочатку «придивлялися» один до одного, вивчали: він мене, а я його. Згодом призвичаїлися, повністю порозумілися і зараз вже діємо, як кажуть, в унісон. Я знаю, коли, у яких умовах і як саме він спробує проявити свій власний характер, отже зважаю на це і відповідно працюю з картами та усіма аспектами морської навігації. Тому вже зараз точки, які я ставлю по обчисленню через секундомір, збігаються з показниками системи GPS. І для мене вже цілком очевидно, що море – моя стихія, у якій мені завжди комфортно. Без нього я себе вже не уявляю», – стверджує штурман.
На превеликий жаль, Іван зазнав трагічної втрати в цій війні. Його старший брат Григорій загинув, захищаючи Батьківщину, у серпні на Миколаївщині. Молодий прикордонник ділиться, що брат завжди був прикладом для нього, а відтепер є Героєм для всієї родини.
На кораблі робоче місце Івана облаштоване певними «артефактами». І один з них символізує той безславний та ганебний курс, за яким пішов російський військовий корабель. А наш штурман разом з усією Морською охороною Держприкордонслужби та всіма українськими воїнами прокладає зовсім інший курс – славетний та героїчний курс до Перемоги.
У лавах Нацгвардії Олексій з позивним «Лотос» з 2019 року. Проходячи строкову службу хлопець зрозумів, що йому до душі все, що пов’язане з військовою справою, але більш за все його приваблювала робота зв’язківців. У 2020 році він вирішив стати професійним військовим: підписав контракт і з ентузіазмом взявся за ази військового зв’язку.
«Мені цікаво було насамперед вирішити для себе, чому саме зв’язок. Це мобільність, адже від тебе на полі бою може залежати багато, а саме швидке опрацювання інформації, яку мені передавали, давало змогу оперативно діяти бійцям. Насправді, зв’язок – це доволі важка сфера, коли усвідомлюєш скільки в ній «підводних каменів», – ділиться думками гвардієць.
Олексій не раз брав участь в операції Об’єднаних сил на сході України. Цієї зими гвардієць перебував на черговій ротації: був начальником зв’язку ротної групи. 24 лютого по «черговому телефону» Лотос прийняв повідомлення про широкомасштабний наступ ворога по всій лінії зіткнення.
«Отримавши повідомлення від вищого командування, я негайно сповістив всі наші об’єкти, починаючи від командно-спостережного пункту управління, до кожного взводного опорного пункту, який є в нас у підпорядкуванні, і це було дуже швидко – менше ніж за хвилину», – згадує гвардієць.
Задачею Олексія на той час було швидке реагування на всі дзвінки та повідомлення, а також розуміння та знання способів швидкої й точної передачі інформації особовому складу на бойових позиціях.
«У той час, коли противник почав наступ з боку селища гранітне, я швидко почав збирати все майно зв’язку для подальшого його переміщення та встановлення на новому місці. Необхідно було чітко пропланувати свої кроки наперед», – розповідає про свої дії зв’язківець.
Після передислокації у Волноваху, де підрозділ довгий час успішно тримав оборону, довелося розгорнути тимчасовий вузол зв’язку в підвалі. Під звуки вибухів. Але «Лотос», попри все виконував свою роботу, адже розумів, що від нього залежав зв’язок між підрозділами.
«Після чотириденної оборони ми переїхали групами на Вугледар, де під обстрілом російського танка також змогли налагодити зв’язок, хоча це здавалось не можливим. Мало хто уявляє, як важко швидко та правильно розгорнути зв’язок між бойовими підрозділами, які активно діють, постійно переміщуються і змінюють позиції, але це кропітка робота, яка доведена в мене до автоматизму. Я, напевно, ще ніколи так не радів», – згадує гвардієць.
Коли по позиціях летіли російські міни й снаряди танків, жодного разу не втрачав надії, тому що не міг підвести своїх побратимів.
«Кожен з них справжній герой, який неодноразово вів групу у бій, який безжально нищив окупантів і самовіддано робив таку важку, але необхідну військову роботу. В активних боях ми були одним цілим механізмом і кожен відмінно виконав поставлені завдання», – з гордістю каже Олексій.
Нові квартали міста у перші дні війни стали мішенями ворожої артилерії. Тому Володимир, як і його побратими, разом із сім’ями, були вимушені переселитись у пожежну частину.
8 березня почався обстріл міста. Рятувальник згадує як в одній з п’ятиповерхівок снаряд пробив дах та влучив у літню жінку. Інша страшна картина, яка стоїть перед очима Володимира, це – приватний будинок, а з погребу підіймається дим. Зазирнувши всередину, чоловік побачив вбиту жінку та ще двох тяжко поранених, снаряд впав прямісінько в їхній сховок.
З того дня, щоранку о п'ятій, росіяни починали свій традиційний обстріл. І пожежні вже були напоготові, із заправленими машинами. 14 березня бійці ДСНС передислокувались на «Азот».
«У Сєвєродонецьку було вже набагато менше людей, але обстріли посилились. Неодноразово ми виїжджали на виклики просто під час вогняного валу ворожої артилерії. Все дійшло до автоматизму: починається обстріл – ми біжимо в укриття, припиняється – починаємо гасити пожежу», – пригадує рятувальник.
Зараз Володимир працює на Дніпропетровщині, допомагає колегам власним досвідом та навичками.
«Я не міг навіть думати залишитися в окупації, знаючи, що росіяни засівали мінами та бомбами моє рідне місто», – каже Володимир і рахує дні, коли зможе повернутися до роботи у звільненому українському Сєвєродонецьку.
З 24 лютого 2022 року моряк-прикордонник Володимир Вдовенко разом з військовослужбовцями 23 загону Морської охорони захищали місто Маріуполь. Під безперервними ворожими атаками бійці посилювали оборонні позиції в місті та несли службу на бойових постах.
5 квітня під час артилерійського обстрілу снаряд поцілив по позиції Володимира та поранив нашого захисника. Попри те, що моряк-прикордонник стікав кров’ю, він тримався й підбадьорював колег. Його привезли до польового підземного шпиталю на території «Азовсталь». І як тільки рана Володимира почала загоюватися, він знову взяв зброю до рук й долучився до оборони.
Згідно з наказом Головнокомандувача України, 16 травня всі військовослужбовці Маріупольського гарнізону вийшли з території заводу «Азовсталь» й потрапили в полон.
Наприкінці травня, в результаті обміну полоненими, Володимира доставили в шпиталь в Україні, де він дотепер продовжує лікування та реабілітацію.
Володимир Вдовенко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Слава Україні та її воїнам!
Початок вторгнення хлопець зустрів вдома – в Харківській області, почув проліт ракет над будинком та зрозумів, що почалось. Понад добу знадобилось, щоб дістатися до військової частини.
Із дитинства Євген знав, що хоче бути військовим. Коли йому було 19 років, написав рапорт та за власним бажанням вступив до лав Національної гвардії України. Між закінченням строкової служби й початком повномасштабного вторгнення прийшло лише два з половиною місяці.
Зараз хлопець повернувся до однієї з бригад Північного об’єднання Національної гвардії України. Після демобілізації одразу підписав контракт резервіста, бо не хотів втрачати контакт з частиною та побратимами. Про початок війни Євген згадує:
«Вагатися не було часу, зібрав речі та поїхав у підрозділ, морально вже був готовий до цього. Найбільше переживала мама, бо я тільки повернувся додому. Однак для себе я чітко розумів, що треба означає треба. Потрібно зробити так, щоб наші батьки та діти жили у вільній країні й нічого не боялись».
Із перших днів весни нацгвардієць разом із побратимами виконував службово-бойові завдання на в’їзді в Київ. Не приховуючи емоцій, Євген розказав, що нерви були натягнуті як струни, був і страх, проте завдяки підтримці товаришів зміг зібратись та подолати ці відчуття.
«Крім служби на блокпосту, ми займалися облаштуванням позицій, росіяни тоді вже були в Ірпені та Бучі, ми готувалися їх зустрічати й обороняти столицю. Було холодно, але там до мене прийшло чітке усвідомлення – я там, де маю бути, це моя місія. Окрема подяка волонтерам, якби не їх допомога, було б в рази важче. Вони взяли на себе побутові питання, завдяки чому ми могли зосередитись на виконанні поставлених нам завдань», – ділиться гвардієць.
Після перемоги Євген хоче провідати всіх своїх рідних і далі продовжувати військову службу.
Напередодні повномасштабного вторгнення ворожі судна порушили територіальні води України. Ротно-тактична група, яка базувалася під час ротації на околиці Маріуполя, перейшла у підпорядкування «Азову».
«Перший бій за Маріуполь ми зустріли на блокпосту 2 березня. Очікувався прорив ворожої техніки зі сторони населеного пункту Мангуш і наш підрозділ прибув на підкріплення. Російські війська гатили по блокпосту із танків, намагаючись прорвати оборону, однак їх наступ було відбито. Згодом була обрана більш зручна позиція, яка стала окупантам «кісткою поперек горла» - із неї добре проглядалася дорога, а важка техніка противника раз по раз намагалася провести «розвідку боєм». Кілька одиниць їхньої техніки під час таких вилазок було знищено», - розповідає Мат.
Вже за кілька днів розпочалися вуличні бої.
«Ми пересувалися містом невеликими групами, по 4-5 чоловік. Отримували завдання тримати ту чи іншу ділянку, обороняти позиції. Росіяни не шкодували снарядів – били по нам із усього, що у них було. Танки, «Гради», «Урагани», різнокаліберна артилерія, ударна авіація, скидали на голови фосфорні бомби», - згадує гвардієць.
Старшим над групою, в якій знаходився гвардієць, був азовець з позивним «Раз-два».
«Ми не запам’ятовували імен, усі спілкувалися лише позивними. І кожен намагався бути з кимось із «своїх». Для чого це потрібно? Ми розуміли, що це війна, і вона несе за собою втрати. Ми з моїм товаришем з першого дня трималися разом, тому нам дали позивні Шах і Мат», - розповідає військовий.
За його словами, росіяни постійно відстежували рух військових, прослуховували рації і, якщо українські військові займали позиції, намагалися їх звідти «викурювати» - випалювали цілі будівлі, залишаючи по собі лише згарище. Саме таким згарищем і став Маріуполь впродовж трьох місяців.
«Найбільше було шкода цивільних, звичайних мирних людей. Російські солдати не жаліють нікого. Я пам’ятаю, як проходив повз під’їзду, біля якого троє маріупольців, двоє чоловіків та жінка готували собі обід. А вже через кілька хвилин їх вбив російський снаряд», - говорить гвардієць.
«Я не жалкую про те, що опинився в Маріуполі. Росіяни напали на нас, і ми із честю виконали наказ – тримали оборону і гідно захищали свою землю», - відзначає Мат.
Після одного з чергових обстрілів чоловік отримав важке поранення стегна. Під обстрілами його змогли евакуювати до польового госпіталю, де він отримав медичну допомогу. Через кілька днів з «Азовсталі» він потрапив у полон в колонію у Новоазовськ. 29 червня у рамках обміну Мат повернувся додому та проходить лікування.
Олеся Володимирівна близько тридцяти років рятує не лише людські тіла, а й душі, вселяючи надію на порятунок.
У 2017 році, коли не вистачало медичних працівників в зоні проведення антитерористичної операції, вона не вагаючись вибула на лінію зіткнення в складі Першого медичного добровільного шпиталю реанімаційної бригади Медевак.
«Далеко від сім’ї та діток, постійні обстріли, робота в надскладних умовах, де границя між життям та безоднею майже невідчутна, і очі… оті невблаганні очі, що просять про допомогу і так вірять в порятунок, що ти просто не маєш права схибити. Та мова не про героїзм чи патріотизм, а про материнське серце, яке болить за кожне дитя…», – так описує свої спогади Олеся.
Все це змінило життя фельдшерки назавжди.
У 2019 році вона поєднала своє життя з Державною прикордонною службою України. А сьогодні, коли ворог безжально завдає удари та нищить життя мільйонів людей, мужня прикордонниця продовжує рятувати бійців, які стоять на захисті нашої землі.
«Як би обставини в житті не складалися, які б перипетії доля б не готувала – життя безцінне і за нього завше варто боротися, навіть коли здається, що шансів немає. Головне – то жага до життя, вона перемагає будь-яку недугу, вона сильніша за долю», – переконана прикордонниця Олеся.
За свій молодий вік Микола отримав неоціненний досвід, шість поранень, полон, але не втратив життєвого оптимізму. Народився він в Запорізькій області, з 2016 року забезпечує охорону східних кордонів держави в Донецькій області.
З 24 лютого 2022 року прикордонник, в умовах повної блокади, виконував бойове завдання з охорони та оборони міста Маріуполь. 19 березня під час вуличних боїв прикордонник отримав тяжкі поранення. «6 поранень: рука, спина, нога, під «плиту» потрапила куля, навіть щелепу наскрізь пробило. Я лежав на мерзлій землі й думав про те, щоб вижити. А ще я згадав маму і просив у неї пробачення, що не дотримав обіцянку – вціліти. До мене підійшли цивільні й сказали, що я «двохсотий», та все ж я зміг прошепотіти «Допоможіть», – згадує він.
Микола з іншими військовослужбовцями знаходився у так званому шпиталі для тяжкопоранених. Тричі спроби по евакуації прикордонника гелікоптером з комбінату «Азовсталь» закінчувалися невдачею, все скасовувалося в останній момент.
Повертатися в Україну Миколі довелося довгим шляхом, через полон. 29 червня нарешті відбувся обмін полоненими, серед яких і був Микола Володимирович.
Сьогодні мужній прикордонник продовжує лікування та реабілітацію, але душею залишається поряд з побратимами – тими, хто звільняє українську землю від ворога, й тими, хто з надією на повернення поневіряється у ворожому полоні.
У Великій Новосілці 2/3 російського танкового взводу знищив український військовий Костянтин з позивним «Кот». Військовий ділиться, що на момент обстрілу скомандував побратимам укритись у коморі, сам підійнявся на горище, яке було без вікон, але із шпаринками, і через них слухав.
«По рації передали, що на наші позиції висунулись три танки. Зрозуміло, що по нас стрілятимуть, а коли гатять танки — це найстрашніше для піхоти, оскільки спочатку звукова хвиля стискає всього тебе всередині, а за 10 секунд осколки влітають з неймовірною швидкістю у все, що навколо тебе», – згадує гвардієць.
Почув по рації: «На 12 годину російський танк!», — а сам думаю, яке 12, якщо це друга, відповідаю: «Чую танк, на 2 годину!».
Кот мав рацію і завдяки наполегливості та військовій підготовці, Кості вдалось скоригувати вогонь артилерії на танки правильно. Таким чином, українські мінометники підбили 2 танки з трьох.
«Останній не вдалось, бо заховався у кущі і стих», — ділиться Костянтин.
«Кот» прийшов до лав НГУ з першого дня повномасштабного вторгнення. Каже, що йому було все одно яке місто обороняти від росіян, бо це все його Україна, його Батьківщина
Направили до лав оборонців Великої Новосілки. До цього за своє життя проходив лише строкову службу. Працював будівельником. А вдома на нього чекає дружина, діти і навіть онуки. Стверджує, що повернеться тільки після перемоги.
«Без військового стажу, але з великою мотивацією. Тому успішний», — командири про Костю з позивним «Кот».
Спецзавдання під грифом «таємно», боротьба за життя людей і щоденна евакуація – такою була служба в блокадному Маріуполі. Про протистояння з ворогом у кривавій війні росії проти України розповів начальник управління КОРД ГУНП в Донецькій області Антон Лейкін.
Коли у 2014 році почалася війна, Антон працював оперативником карного розшуку у Кіровському районному відділі міліції Донецька. Після захоплення бойовиками рідного Донецька він продовжив службу у Маріуполі. А після численних відряджень і накопиченого досвіду на службі поліцейський пройшов конкурсний відбір до спецпідрозділу КОРД.
24 лютого повномасштабне вторгнення росії на територію України весь особовий склад зустрів на службі. Близько п’ятої ранку почали надходити сповіщення про ракетні удари по всій території України. Маріуполь був одним із перших міст, яке відчуло на собі військову агресію.
Антон разом із бійцями підрозділу виконував бойові завдання в Маріуполі до останнього. Разом з військовими йшли на спецзавдання для захисту цивільних та міста. Виконували поліцейські обов’язки: евакуювали громадян, доставляли до лікарні, розвозили продукти до бомбосховищ тощо. Поліцейський був серед тих, хто рятував людей на місці авіаудару по пологовому будинку.
«Ми виносили постраждалих жінок, надавали допомогу. А росія в цей час оприлюднила підлу брехню про те, що в лікарні знаходилися військові… Коли опиняєшся в епіцентрі бойових дій, розумієш, що немає нічого ціннішого за життя. Тому дуже боляче втрачати людей, які готові прикрити твою спину», - говорить підполковник поліції», - розповідає поліцейський.
За усі роки служби в правоохоронних органах Антон Лейкін разом із колегами виконали чимало важливих завдань:
«Моя сила – це сила підрозділу. Я двічі втрачав дім, проте здобув стовідсоткову впевненість у своїх бійцях, а на службі та в житті це цінується найбільше», - каже поліцейський.
Історія Антона Лейкіна – одна із багатьох маленьких сторінок великої боротьби українського народу за право бути вільними на своїй землі.
Володимир – з 2014 року про війну знає не з чужих вуст. Брав участь у боях за Лисичанськ, тримав оборону на героїчному 32-му блокпосту неподалік села Сміле і міста Слов’яносербськ Луганської області.
«Війна – тяжка робота. Але реальний досвід можна дістати тільки тут. Молоді хлопці, які у моєму підпорядкуванні, справляються на всі 100, я ними пишаюсь. Сьогодні робимо все, щоб під час виконання завдань зберегти особовий склад. Ворожа арта лупить часто і безжально, у тому числі касетними боєприпасами. Ретельно облаштуємо позиції, організовуємо нехитрий армійський побут – це те, чим займаємось безперестанку, в коротких проміжках між виконанням завдань», – говорить гвардієць.
На війні гвардієць ніби риба у воді, бо зізнається, що любить воювати. З його вуст це звучить не як прояв агресивності, а радше як пошана і глибоке розуміння військової справи. Розуміння, власне, свого призначення як чоловіка, як воїна – боронити рідну землю від ворога. І саме шостим почуттям людини військової він передбачав: війною на сході України ворог не обмежиться, бо вже бачив, який підступний та кровожерливий наш російський сусід. Тому ретельно і послідовно готувався, не для звіту, не для галочки. Відточував бойові навички на навчаннях. І не дарма: впевненість у власних силах тепер допомагає на полі бою.
Тож військовослужбовець дає перевірений рецепт бадьорості духу:
«Боротися із напругою завжди допомагає гумор, справжній, армійський. Без нього нікуди. А ворога поборемо, не сумніваюсь ні секунди. Буду залишатися й надалі на передових позиціях, аж до самої Перемоги».
До лав ДСНС Віталій Шахов вступив після служби в армії і пройшов 16-річний шлях від рядового рятувальника до начальника міської пожежно-рятувальної частини. Зараз очолює пожежну частину міста Попасна на Луганщині.
Перше, що згадує рятувальник про всі ці без малого сім місяців боротьби – день 2 березня. Тоді під час чергового виїзду до Віталія підбігла жінка і сказала, що на сусідній вулиці влучили у житловий будинок, в якому живе молода жінка та троє дітлахів.
«Біля вщент зруйнованого дому я почав гукати: «Хто є живий!», але ніхто не відповідав, – згадує Віталій. – Згодом я побачив посеред завалів жіночу руку. Пульсу вже не було… Ми почали розгрібати завали, шукаючи дітей, кликали їх. Дякувати Богу, ми витягли двох переляканих, але живих і неушкоджених дітлахів, а третьої дитини ніде не було… Я картав себе, бо вважав, що недостатньо ретельно перевірив руїни. Та згодом з'ясувалося, що третє дитя знаходилось в укритті. Коли я дізнався про це, з мого серця впав камінь»
З того дня почались тотальні обстріли Попасної: росіяни рівняли місто із землею…
Бригади рятувальників виїжджали просто під обстріли: евакуйовували людей до бомбосховища, розвозили гуманітарну допомогу, гасили пожежі. Пожежні машини, каже вогнеборець, були мішенню для артилерії «визволителів».
Коли почались вуличні бої, запаси води для пожежогасіння були вичерпані, а найближча водойма була на відстані дев’яти кілометрів, Віталій зателефонував до керівництва та запросив дозвіл на евакуацію. Потім він зібрав команду рятувальників та повідомив, що їх переводять до Павлограда, на що почув одноголосну відповідь хлопців :«Куди частина, туди й ми».
У свої 36 років я не вважаю себе старим. Проте 70% особового складу нашої частини – це хлопці віком до 25 років. Це справжні бійці, професіонали та патріоти, які неодноразово доводили свою мужність у найкритичніших ситуаціях. Мені з ними дуже пощастило, адже жоден з 45 рятувальників не зрадив присязі на вірність Україні та не залишився в окупації. Я маю за честь служити разом з такою молоддю», – зазначив Віталій.
А сьогодні Віталій Шахов мріє відбудовувати визволену українськими воїнами Попасну: «Я готовий жити у наметі та цілодобово разом з хлопцями розбирати завали рідного міста, аби тільки над ним замайорів жовто-блакитний стяг».
Ми переконані, що так і буде! Завдяки таки людям, як рятувальник з Луганщини Віктор Шахов
Напередодні повномасштабного вторгнення військ рф чоловік підписав контракт, за умовами якого на початку березня мав вийти в море. Він планував виконувати роботу, до якої звик за майже десять років після звільнення зі системи МВС та виходу на пенсію.
Після того, як вийшов на пенсію, чоловік вирішив «випробувати себе морем». І це стало справою на роки. Там він займався питаннями безпеки на судах.
«Морські простори стали для мене другим домом, але, де б я не був – зі мною в серці є Батьківщина, рідне місто, рідний дім… Це відчуття, що ти повертаєшся додому, де тебе чекають – неперевершено дорогоцінне! Тому і не маю права залишитися осторонь, коли моєму рідному дому – Україні – потрібен я, потрібен кожен із нас», – каже Андрій із позивним Санич.
Наразі чоловік боронить країну від навали окупантів на півдні України в рядах Національної гвардії.
«25 лютого я прибув до міського військкомату. Хто, якщо не ми? – це одразу з’явилося в думках. – Хто захистить наші сім’ї, батьків, жінок та дітей, наші домівки від цих нелюдів? Я б не зміг бути десь у морі та осторонь спостерігати, що відбувається в Україні. Як дивитися в очі рідним і знайомим?» – каже військовослужбовець.
Нацгвардієць впевнений, що потрібен своїй країні саме зараз, тому що має достатньо знань та підготовки, адже був офіцером структури МВС України протягом більше ніж 20 років. У 1994 році отримав берет із відзнакою та ще кілька разів підтверджував право бути його володарем.
«Колись я виборював право носити цей берет із відзнакою. І, складаючи іспити, розумів, що та сила, витривалість та наполегливість, які необхідні для успішної здачі, зможуть стати в нагоді. От і настав той час», – каже чоловік.
За словами Андрія, чим більше мандрував морями та океанами, зупиняючись у портах інших країн, дивився на життя людей, їхні побут, місцевий колорит, тим більше розумів, що рідна Україна – найкраща.
«Я побував у багатьох державах світу і впевнений, що наші люди неймовірні – наполегливі, сильні, із багатою душею! І зараз кожен із нас захищає наше спільне майбутнє. Ми зробимо все, щоб вигнати окупантів із рідних земель, аби наші люди могли спокійно жити, працювати, творити прекрасне», – додав Санич.
Криміналіст з перших днів війни входить до спецзагону рятівників, який місцеві охрестили «білими янголами». Щодня поліцейські виїжджають у найгарячіші точки – туди, де російські військові не припиняють бомбардування житлових кварталів, туди, де люди чекають допомогу і порятунок. Страшні наслідки війни, щоденні виїзди у місця обстрілів, вбиті і поранені люди, евакуація тих, хто вцілів - цей калейдоскоп подій назавжди змінив життя поліцейського, але його бажання допомагати – міцніє із кожним врятованим життям.
Василь носить погони понад 20 років: працював дільничним у Мар’їнському райвідділі, а згодом - криміналістом у рідному Кураховому.
«Зараз відбувається геноцид українського народу. Інтенсивність вибухів виросла у рази. Щодня ми маємо 2-3 поранених мирних мешканців, є загиблі. Просто на очах цілеспрямовано вбивають людей… Тому я став членом екіпажу «Білий янгол», який щодня вирушає у найгарячіші точки, аби допомогти людям врятуватися», - розповідає правоохоронець.
Василь Піпа – парамедик, тож його знання на війні дуже потрібні, адже завдяки поліцейському шанс на життя отримали десятки поранених людей. Загалом поліцейський екіпаж врятував понад 1500 осіб.
Нещодавно в евакуаційний автомобіль влучив снаряд. Цивільні не постраждали, але поранення отримали товариші Василя – Олександр Гаріпп, який був за кермом, та Рустам Лукомський. Автомобіль не спинив рух, Василь Піпа надав першу домедичну допомогу колегам і весь шлях стежив за їх станом.
Місцеві знають кожного рятівника в обличчя, благословляють автомобіль, коли бачать, та допомагають поліцейським, чим можуть.
«Люди завжди готові залатати пробите колесо, а це велика справа – це шанс на швидкий порятунок. У нас дуже сильні та згуртовані люди з добром у серці, тому ми переможемо», - вірить правоохоронець.
Василь Піпа разом із колегами тяжко переживає, коли люди не виїжджають сьогодні, бо завтра вже може бути пізно.
«Щодня ми бачимо, як гинуть люди, травмуються діти. Тоді дуже добре розумієш, що найважливіше в житті – це саме життя», - впевнений Василь Піпа.
Його звати Андрій, позивний – «Француз». Родом він не з Провансу, а з одного з містечок Одещини. Життя тричі приводило нашого героя на прикордонну службу: з танкового училища, з Парижу, з моря. Тепер, маючи чималий досвід, він ділиться ним із молодими прикордонниками.
На початку 90-х Андрій вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Через два роки його переводять до Харківського танкового гвардійського командного училища. На той час у новоствореному прикордонному виші була потреба в офіцерах: його разом з кількома однокурсниками переводять до Інституту прикордонних військ України. Закінчивши його, Андрій служив в Ізмаїльському навчальному морському загоні, а згодом – у підрозділах Ізмаїльського прикордонного загону.
До Франції він переїхав на почату 2000-х, після звільнення. Для того щоб нормально працевлаштуватися, навчався на курсах мови в Університеті Париж XII Валь-де-Марн. Упродовж десяти років у Парижі встиг попрацювати будівельником, різноробочим і навіть продавцем газет. І лише потім потрапив до сфери моди. Андрій був співорганізатором Fashion Week: займався обладнанням приміщень, встановленням освітлення тощо. За свою кар’єру організовував виставки одягу у багатьох відомих місцях, зокрема, у Луврі.
Він міг і далі працювати в Парижі. Проте ситуація на Батьківщині в 2014-му змусила Андрія повернутися в Україну: він призвався до Ізмаїльського прикордонного загону і поїхав в зону проведення АТО, де захищав Україну від російського загарбника. Побратими не залишили без уваги кар’єру Андрія у Франції – дали йому позивний «Француз».
Після звільнення в запас Андрій вирішив пов’язати свою долю з морем. Працював звичайним матросом і паралельно заочно навчався в Дунайському інституті НУ «Одеська морська академія». Отримавши диплом, став офіцером торговельного флоту. Звістка про широкомасштабний наступ рф застала його в морі. З дозволу керівництва компанії він знімається з рейсу й знову йде до центру комплектування.
Нині «Француз» знову служить у рідному прикордонному підрозділі і ділиться необхідними для захисту Батьківщини навичками із особовим складом загону.
Владислав родом з Херсонщини. На службу в Національну гвардію України прийшов два роки тому. Минулого року хлопець поїхав у свою першу ротацію в район проведення операції Об’єднаних сил на Донеччині. Коли до українських берегів вже підходили російські ворожі кораблі, 24 лютого Владислав був на черговій ротації поблизу Маріуполя. У селище Піонерське, де на той час знаходився військовослужбовець, на підсилення підрозділу прибув екіпаж БТР.
28 лютого, близько 5-ї ранку, спільними силами гвардійці відбили спробу нападу російської армії на населений пункт, знищивши при цьому більше півсотні живої сили противника. Після успішного виконання завдання їх група перейшла на іншу позицію у самому місті Маріуполі.
Уже за кілька днів, 9 березня, під час ракетного обстрілу житлового кварталу міста гвардійці евакуювали мирних людей на територію «Азовсталі», аби врятувати їх від російських обстрілів. Того ж дня Владислав вступив у вуличний бій з російськими військовими та особисто в ближньому бою знищив більше десятка окупантів.
Упродовж наступних двох тижнів група Владислава кілька разів змінювала дислокацію, оскільки росіяни вели хаотичний вогонь по інфраструктурі Маріуполя. Наприкінці березня, під час чергового обстрілу, артилерійський снаряд прилетів у будівлю, в якій перебували військові і цивільні.
«Спочатку я відчув, як «прилетіло». Були зруйновані стіни, когось поранило. Ми почали виводити звідти цивільних людей, евакуювати до бункерів, а потім – розбирати завали та діставати поранених», – розповідає Владислав. Йому поранило руку, але болю спочатку майже не відчував, оскільки зосередився на допомозі іншим.
«Я хочу, щоб в моїй країні, в моєму домі був мир. І ми зробимо усе для того, аби люди жили без страху у вільній, незалежній державі», – відзначає гвардієць.
За проявлену мужність під час виконання бойових завдань Указом Президента України Владислава нагороджено медаллю «За військову службу Україні».
Не зважаючи на юний вік, Олександр разом зі своїми побратимами-танкістами встиг побувати в найгарячіших точках Рубіжного та Сєвєродонецька, пережити влучання в танк кумулятивних снарядів противника та неодноразово перемагав в танкових боях.
«24 лютого я до третьої години ночі ніс службу і пішов відпочивати. О п’ятій ранку командир підняв нас по бойовій тривозі – і ми побігли займати кругову оборону. Чесно кажучи, тоді ми слабо уявляли, що взагалі почалося. Хлопці думали, що після приїзду на чергову ротацію просто вирішили перевірити наші дії по тривозі…» – ділиться спогадами гвардієць.
Згодом хлопці побачили купу піхоти й бронетехніки, що рухалася в бік рубежу оборони і почали отримувати перші невтішні новини зі столиці.
Перші активні бої екіпажа Олександра почалися на початку березня в Рубіжному. Після двогодинного мінометного обстрілу піхоти, яку прикривали танкісти, по радіостанції повідомили про ворожий танк недалеко від їхнього блокпоста.
«Коли ми прибули на місце, ворожий танк уже втік, попередньо поціливши в автомобіль з цивільними. Я побачив, як машина горить, як наша піхота відстрілюється та намагається врятувати цих цивільних… Російські танкісти діють як боягузи. Вони просто знищують усі будинки – така тактика безумовно діє, бо нам нема, де ховатися і знайти точку опори. Але в процесі таких дій знищуються цілі квартали разом з цивільними, які не встигли евакуюватися, або просто вирішили залишитися», – каже Олександр.
У ті дні гвардієць більше боявся за мирне населення, яке опинилося під жорстокими обстрілами.
«Я поїхав у госпіталь лікуватися і побачив, як туди привели дідуся років під 70 з переламаними руками та ногами внаслідок артобстрілу. Потім ще карета і двоє дітей 5 і 7 років – у одного з них майже обличчя не залишилося... Коли ти в танку, тобі не страшні автомати і все таке. А от за людей цивільних було дуже страшно. І це змушує нас з хлопцями знищувати противника якнайшвидше», – ділиться гвардієць.
Олександрові разом з екіпажем вдалося знищити чимало ворожих одиниць техніки та піхоти: «Наші піхотинці завжди раді бачити нас, бо набагато спокійніше вести бойові дії, якщо тебе прикриває така броньована машина. У взаємодії з ними нам вдалося знищити чимало військ противника, які сиділи в укриттях та не давали рухатися далі нашим бійцям».
У сутичках з ворогом Олександрів танк здобув не один «бойовий шрам».
«Було раз таке, що нас навіть підбили: ворожий Т-64 на низьких обертах двигуна беззвучно підібрався до нас і серією пострілів двічі поцілив кумулятивними снарядами. На диво, сам танк не був дуже сильно пошкоджений і навіть вдалося без втрат відступити. Проте першою моєю думкою було, не як нам пощастило, я де взяти новий танк, щоб дістати ту 64-ку. Пізніше я дізнався, що її все-таки знищили, а наш – після ремонту знову повернувся до строю».
Олександр пишається тим, що він танкіст та вважає, що це професія, яку він обрав на все своє життя. Найбільше хлопець прагне переможного завершення війни та звільнення України від окупанта.
«Командири в нас розумні: одразу в перші дні війни почали правильно керувати особовим складом, навіть не зважаючи на те, що деякі самі не мали бойового досвіду. Ніхто з нас жодного разу не кинув танк, не відмовився виконувати завдання – ми йдемо тільки до перемоги, за Батьківщину!» – рішуче стверджує гвардієць.
Бойова машина ЗСУ наїхала на протитанкову міну. Це сталося у середині травня. Один із членів екіпажу тоді отримав тяжке поранення правої ноги. На щастя поряд опинилися гвардійці.
«Це справжнє диво, що вони доїхали до нас, — ділиться нацгвардієць Макс. — Вони повертались із реального пекла. При собі вже не мали нічого: ні аптечки, ні води. Там був поранений офіцер Збройних сил. Я наклав йому турнікет, вколов знеболювальне та кровоспинні препарати. По дорозі до шпиталю постійно підтримував контакт, аби людина не знепритомніла».
Зрештою, поранений залишився живий, до того ж вдалося врятувати його кінцівку. Макс, який надавав домедичну допомогу, отримав нагрудний знак НГУ – «За доблесну службу».
Потрібно додати, що під час запеклих боїв на Донеччині група, де Макс старший, зберегла свою боєздатність, успішно ліквідувала чимало ворожої піхоти та утримала свої позиції.
Повномасштабне вторгнення росії не стало несподіванкою для військовослужбовця. На той час він — вже шість років служив у лавах Національної гвардії та прекрасно бачив, на що здатні окупанти.
«За тиждень до того, як ми почули о четвертій ранку вибухи, я готував себе до того, що вторгнення має скоро розпочатися. 24-го лютого я був на позиціях біля Катеринівки. Вночі ще стояла тиша, а зранку вже почали «насипати» з ГРАДів та мінометів», — розповідає Макс. – Коли ми сформували бойову групу та виїжджали на передові позиції, то були варіанти до них просто не доїхати. По суті, наші долі залежали від нашого професіоналізму та воєнної фортуни».
Макс має добру фізичну форму. Намагається її постійно підтримувати завдяки збалансованому спортивному харчуванню та тренуванням — він займається тайським боксом.
Гвардієць є корінним мешканцем Слов’янська та чудовим сім’янином. Дуже сумує за своїми дітками та саме заради них мужньо утримує бойові позиції на рідній йому Донеччині.
Вадим Зеленюк – майор окремого загону спеціального призначення «Омега» Північного об’єднання Національної гвардії України. Учасник російсько-української війни. Загинув 22 серпня 2022 року, захищаючи Україну.
Сильний, відважний та сміливий, багаторазовий чемпіон і призер України та Європи по бойовому самбо й дзюдо, чемпіон Європи по універсальному бою.
Ще зі шкільних років юнак із поміж однокласників вирізнявся щирістю та відвертістю. Завжди був готовий прийти на допомогу. Морально стійкий, завжди мав свою точку зору і вмів її відстоювати.
У 2010 році після закінчення Київського національного університету внутрішніх справ пройшов шлях від офіцера бойової штурмової групи загону спеціального призначення та боротьби з тероризмом одного з підрозділів Північного об’єднання до інструктора зі спорту І категорії групи неолімпійських видів спорту спортивної команди Клубу Національної гвардії України.
Від 2014 року постійно виїжджав на ротації, виконуючи бойові завдання на Сході нашої держави. З початку повномасштабного вторгнення військ рф на територію України Вадим входив до складу групи, завданням якої було проведення розвідки цілей та корегування артилерійського вогню в Київській області. Завдяки умілим діям та надважливої роботи була здобута ціна інформація для подальшого просування сил ЗСУ.
Вадим проявив себе хоробрим офіцером, який, ризикуючи життям, один із перших у складі групи рухався по маршрутах можливого знаходження противника. У ході розвідки групою були виявлені ворожі маршрути патрулів, спостережні пости та командний пункт. Були визначені точні координати скупчення броньованої техніки – близько 24 одиниць, які було передано артилерії ЗСУ.
У результаті проведеної роботи групою, в яку входив Вадим, був відкритий безпечний шлях та лінія оборони перенеслась на 12 км до населеного пункту Бузова. Завдяки добре спланованому плану дій та злагодженості групи, яка залишалась на всьому відрізку маршруту не поміченою ворогом, було зібрано багато важливої інформації.
Вже на початку квітня Вадим виконував службово-бойові завдання на Ізюмському напрямку Харківської області. Він входив до складу розрахунку ПТРК. Групою, до складу якої він входив, кожного дня проводилась розвідка на передньому краю оборони. Проявляючи сміливість та ризикуючи життям кожного дня, попри ворожі артилерійські обстріли група проводила розвідку місцевості та спостереження за пересуванням противника з подальшим наведенням артилерії ЗСУ.
В середині місяця за розвідувальними даними стало відомо, що у лісопосадці поблизу населених пунктів у зоні відповідальності можливе перебування диверсійно-розвідувальної групи противника. Вже наступної ночі група, до складу якої входив Вадим, вирушила на зачистку визначеної лісосмуги. У цей час в їхньому напрямку переміщувалась ворожа ДРГ. Зав’язався бій, у ході якого противник змушений був відступити. Закріпившись на зайнятих позиціях, група попала під шквальний артилерійський вогонь.
Противник використовував заборонені фосфорні бомби та РСЗВ «Град». Після обстрілу, за корегуванням дрона, ворог розпочав наносити вогонь 120 мм мінометом. Внаслідок цього двоє військовослужбовців отримали поранення, яким Вадим зміг надати домедичну допомогу. А для того, щоб доставити поранених в безпечне місце, попри постійні обстріли, гвардієць майже 5 кілометрів на собі тягнув пораненого військовослужбовця Збройних сил України, що в результаті врятувало бійцю життя.
З червня чоловік брав участь у штурмових діях в місті Сєвєродонецьк. У ході запеклих боїв на території сєвєродонецького авторемонтного заводу він проявив хоробрість і не зупинився перед переважаючими силами противника. Завдяки злагодженим діям групи, професіоналізму кожного військовослужбовця була проведена яскрава операція з захоплення адміністративної будівлі заводу та взяття в полон шістьох військових рф. За даними, які вони надали, стало відомо про сили та засоби противника, що згодом допомогло проводити контрнаступ у визначеному напрямку.
Від липня спецпризначенець входив до складу групи застосування ПТРК «Стугна». Майже кожного дня, проводячи розвідку місцевості в «сірій зоні» на Донецькому напрямку для вибору зручної позиції для застосування комплексу.
22 серпня група отримала завдання відбити штурмові дії ворога та закріпитись на визначених рубежах. За допомогою двох розрахунків ПТРК NLAW Вадим знищив 2 ворожі БМП разом із екіпажем. Коли залишки ворожої піхоти зайшли на позицію гвардієць один із перших висунувся на зустріч чисельним силам противника та вступив у бій.
Військовослужбовці, прикриваючи один одного, просувались все далі й далі, знищуючи живу силу противника. Крокуючи на зустріч смерті, крок за кроком, Вадим разом із побратимами відвойовували захоплену землю. У ході пересування майор Зеленюк, прикриваючи побратимів та відводячи вогонь на себе, отримав вогнепальне поранення, однак продовжував наступати та вести вогонь.
Пересуваючись між позиціями, група потрапила під мінометний ворожий обстріл, який коректувався аеророзвідкою противника. До чергової ворожої групи залишалось декілька метрів, але в цей момент осколком міни Вадим отримав поранення, яке зупинило його життя.
Геройський вчинок побратима надихнув кожного військовослужбовця групи. У результаті зачистки ворога було повністю знищено та відкинуто від лінії оборони. Вадим загинув на полі бою як справжній герой, віддавши найцінніше – своє життя, врятувавши своїх побратимів.
Майор Вадим Зеленюк за мужність та героїзм, проявлений під час виконання службово-бойових завдань, нагороджений медаллю «За військову службу Україні» та поданий на вищу нагороду - орден «Золота зірка» звання Героя України».
Віталій двічі втрачав дім, коли війна постукала у двері українців: спочатку – у Горлівці, а за вісім років – у Маріуполі. Попри небезпеку, поліцейський до останнього залишався у рідному місті та разом із побратимами доставляв маріупольцям у бомбосховища їжу, воду, теплі речі.
Поліцейський присвятив своє життя службі у спецпідрозділах. Пройшов шлях від сержанта до капітана. Став одним із кращих у «Грифоні» та взірцем для колег у роті поліції особливого призначення. Зараз продовжує нести службу в лавах поліції Донеччини.
Розповідає стисло, намагається стримати емоції, бо бачив і смерть, і бомбардування, до жаху переляканих людей, надію в їх очах. Віталій Саркісов до останнього залишався в Маріуполі, який щодня рівняли з землею російські війська.
Його служба в правоохоронних органах почалася у 2005 році зі спецпідрозділу судової міліції МВС України.
З початком збройної агресії росії у 2014 році довелося виїхати з рідної Горлівки та продовжити службу у Бахмуті, де виконував свої обов’язки в умовах війни.
«Ми всі покинули свої домівки й почали життя заново. Вірю, що обов’язково повернемося додому, коли звільнимо», – говорить поліцейський.
Тоді ж, у 2014-му, Віталій Саркісов перейшов до батальйону поліції особливого призначення та переїхав до Маріуполя. Зараз поліцейський обіймає посаду заступника командира роти поліції особливого призначення. На своєму власному досвіді капітан поліції навчав особовий склад боротьбі зі злочинністю та масовими заворушеннями.
«Служба у прифронтовому регіоні вимагає максимуму зусиль та відповідальності. Це щоденна робота без свят та вихідних. Важко, але результат того вартий. Бачимо подяку в очах людей й розуміємо, що потрібно продовжувати робити свою справу – допомагати та боротися зі злочинністю», – розповідає правоохоронець. Повномасштабне вторгнення росії в Україну капітан поліції зустрів на службі з бійцями. Перебували на базі, яка знаходилася у Лівобережному районі міста. Згадує, що снаряди вибухали дуже близько, а коли будівлю було зруйновано – передислокувалися до іншої.
З 24 лютого змінилося все. Окрім патрулювання вулиць, бійці взяли на себе обов’язки порятунку поранених. Деяких знаходили прямо на вулиці та доставляли у лікарню. Віталій Саркісов виїжджав разом із групами та безпосередньо займався логістикою. З бійцями доставляли медикаменти, їжу і теплі речі до бомбосховищ, зокрема до драмтеатру. Одного разу мало не загинули, коли ворог почав бомбардувати склади з провізією.
«Особовий склад показав себе справжньою командою. Згуртований та сильний. Разом із вибухотехніками працювали на місці авіаудару по пологовому будинку. Евакуювали поранених та надавали медичну допомогу. Були й герої, які до смерті залишилися захищати місто. Таким був Анатолій Дячук, він загинув тримаючи оборону «Азовсталі», – розповідає Віталій Саркісов.
Місто біля моря стало другим будинком для поліцейського. Тому було нестерпно боляче бачити, як окупанти його рівняють із землею разом із людьми. «Відчуваєш розчарування, коли вдруге втрачаєш свій дім. Маріуполь – особливе місто з особливими людьми. Зараз тішить лише те, що родина у безпеці, а я продовжую допомагати та захищати людей», – зізнається правоохоронець.
У поліцейського зростає 12-річний син, який рівняється на батька. Віталій щиро, з любов’ю говорить про родину та мріє про якнайшвидше возз'єднання з рідними під мирним українським небом. І вірить понад усе у перемогу та Збройні сили України.
Начальник ізолятора тимчасового тримання разом з побратимами рятував людей, коли російська авіація завдавала нещадних ударів по Лебединщині.
«З 8 на 9 березня, близько другої години ночі я знаходився на робочому місці. Від сильного вибуху я впав, спочатку навіть не зрозумів, що сталося. Коли я піднявся на ноги, забігли хлопці, запитали, чи я живий. Нас розбомбили…», – згадує Микола Герасименко.
Разом із колегами Микола вибіг на вулицю та побачив, що сусідній будинок вщент зруйнований внаслідок авіаційного удару. Надії, що там хтось вижив, не було, але поліцейські почали розбирати руїни будинку.
«Я почув нелюдський крик із-під завалів, був страх, що людина там сильно постраждала. Ми руками відкидали каміння і дошки. Так спочатку дістали молоду дівчину та її маленьку собачку. Вже потім – хлопця, який розповів, що у будинку ще знаходяться батьки».
Згодом правоохоронці під купою каміння знайшли господарку будинку. Час йшов на лічені секунди, але Микола не втрачав надії відшукати живим ще й господаря.
«Нам таки вдалося його знайти. В цей час надійшла інформація, що йде другий захід літака і можливе повторне бомбардування. Але ми розуміли, що людину треба діставати з-під завалів. І, як говорять, снаряд двічі в одну воронку не попадає, тож ми продовжили відкопувати чоловіка», – згадує поліцейський.
Ця історія – лише один день роботи одного поліцейського. А такі історії є у кожного. Тож ми дякуємо всім захисникам і віримо у нашу ПЕРЕМОГУ.
Поліцейський зачищає територію, яку нещадно обстрілює російська армія, від нерозірваних боєприпасів та інших небезпечних предметів. Володимирові та його колегам щодня доводиться мати справу з небезпечними «сюрпризами». Робота вкрай небезпечна, один хибний крок — і станеться непоправне.
Володимир Перепелиця у 2014 році у складі ЗСУ вирушив у зону бойових дій на схід держави. Там Володимир із побратимами розміновував позиції, досліджував заміновані ділянки мостів та доріг, оглядав залишені противником польові споруди, вилучав склади з боєприпасами.
Після проходження служби в зоні АТО Володимир деякий час працював у новоствореній патрульній поліції міста Херсона, був командиром роти. Але все ж поліцейському цікавила робота з вибуховими пристроями, з якими він мав справу у зоні бойових дій. Тож Володимир потрапив на службу у вибухотехнічний відділ Головного управління Національної поліції Херсонської області. Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну застав Володимира в Херсоні, коли він знаходився вдома після чергування.
«Прокинувся від гучних вибухів і все зрозумів. Біля нас знаходиться славнозвісна Чорнобаївка, яку бомбили, а я жив у такому районі, де вибухи було дуже добре чути і видно. Свою сім’ю одразу евакуював із міста, а сам вирушив на службу», - згадує Володимир початок війни.
Нині ж Володимир у складі вибухотехнічного підрозділу поліції Херсонської області несе службу на Миколаївщині – на території, яка щодня піддається масованим атакам з боку російської армії та їх найманців. Поліцейський щодня виїжджає на місця прильотів боєприпасів різного виду і калібру, зачищає територію від нерозірваних снарядів. Дуже часто на місцях після обстрілів залишаються касетні боєприпаси, які не вибухнули.
«За нашими спостереженнями, десь 25% з того, чим російські війська стріляють по Миколаєву та області, не спрацьовує, принаймні у штатному режимі. Тому одним із наших основних завдань є знешкодження цих пристроїв до того, як можуть постраждати люди. Зараз ми працюємо спільно з військовими саперами, ми працюємо на одному фронті з головною метою – зберегти життя та здоров’я людей. Це основне», - зазначає Володимир.
Поліцейський закликає ні в якому разі не чіпати підозрілі предмети, навіть не підходити, тому що деякі з них мають механізм самоліквідації, який може спрацювати в будь-який момент.
«Територія Миколаївщини, яка фактично засіяна касетними боєприпасами, які не спрацювали, це фактично замінована територія, надзвичайно небезпечна навіть для спеціалістів», - розповідає Володимир.
Неможливо порахувати скільки життів дорослих і маленьких урятував Володимир Перепелиця від нерозірваних снарядів, якими ворожі війська щоденно обстрілюють Миколаївщину та Херсонщину, від мін, які вороги закладають спеціально для винищення наших громадян.
Попри ризик і небезпеку, Володимир не має наміру полишати службу, він знає, що від правильності його дій нині залежать долі людей. Щодня ризикуючи життям, поліцейський намагається урятувати якомога більше українців і зробити територію нашої держави, наші міста і села безпечними.
Українська нація непереможна завдяки своїм героям, які, попри втому, страх, біль, самовіддано дбають про інших. Таким, як Ігор Івасиков – начальник караулу 2 державної пожежно-рятувальної частини 2 державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України у Миколаївській області.
Він неодноразово залучався до ліквідації наслідків, спричинених російськими обстрілами. Завдяки діям Ігоря з-під завалів облдержадміністрації у Миколаєві, куди прилетіла ворожа ракета, було врятовано 17 осіб.
Під час ліквідації пожежі резервуара з непереробленою олією на території ТОВ «Евері» у Миколаєві, Ігор у складі ланки у спеціальному костюмі Л-1 зайшов у розпечену олію, де температура горіння сягала понад 200°C, та подав ствол на гасіння пожежі, що й допомогло остаточно її ліквідувати.
За високий професіоналізм, самовіддані і відважні дії під час рятування життя людей Ігор Івасиков отримав відзнаку Президента України «Національна легенда України».
Пишаємося нашими мужніми вогнеборцями!
Майор Державної прикордонної служби України з 10-річним стажем розповідає про перші рішення та дії з початку повномасштабного вторгнення рф, контактні бої з ворогом і зачистку території Сумщини після деокупації.
Як згадує В’ячеслав Жигалін, ранок 24 лютого у прикордонних пунктах пропуску Сумської області розпочався по тривозі, адже з сусідньої країни у бік українських прикордонників почали летіти ракети та міни.
«О четвертій ранку ми бачили, що з тьоткіно летять ракети по нашому пункту пропуску. Ми вже всі були в готовності до дій. У той же день ми вступили у бій, який тривав близько двадцяти хвилин, та знищили ворожу бойову техніку піхоти. Тоді було вражаюче попадання у БМП, коли попав снаряд від СПГ».
На своїх позиціях прикордонники тримали оборону протягом двох місяців. Увесь час противник постійно їх обстрілював із «Градів», мінометів, наносив авіаудари та скидав бомби. І тільки завдяки вмілим діям командира Жигаліна вдалося уникнути втрат серед особового складу та військової техніки.
«Позиція була у нас одна – передова, тому ми були постійно там. Після деокупації ми брали участь у зачистці сіл. Спільно з СБУ, Нацгвардією, ЗСУ взяли у полон 21 вояка з «паспортами» так званої «днр» – замурзаних і переляканих. Усі мовчали, опустивши голову», – розповідає В’ячеслав.
Незважаючи на звільнення Сумщини, ворог продовжує обстрілювати її території, зокрема прикордонні населені пункти з мирними жителями. Проте українські захисники непохитні та міцно тримають оборону кордонів.
Кожен ранок поліцейського починається з корегування маршруту до населених пунктів, що перебувають під вогнем ворога, бо там люди чекають своїх рятівників.
Поліцейський, який працює у складі екіпажу поліції, що надає допомогу громадянам, знає десятки безпечних доріг для евакуації місцевих мешканців, які стали заручниками війни.
Рідне місто правоохоронця Курахове ще з 2014-го опинилося на лінії вогню, а з моменту повномасштабного вторгнення росії – щодня потерпає від ворожих снарядів.
Григорій Бодня прийшов до лав Нацполіції у 2019 році. Ще зі шкільних років мріяв носити погони, а в непростий для країни час розумів, що його сила та професійні навички мають служити для захисту людей.
Юність поліцейського пройшла у Донецьку. Там він навчався в індустріальному технікумі, а після окупації міста остаточно зрозумів, що обраний у дитинстві шлях правильний.
Вже три роки правоохоронець несе службу в секторі реагування патрульної поліції Курахового. Раніше він контролював безпеку на дорозі та боровся зі злочинністю, проте війна внесла свої корективи у буденні справи.
Нині Григорій Бодня – один із поліцейських екіпажу «Білий янгол».
«Пам’ятаю одну з перших евакуацій. Під обстрілами ми вивезли групу дітей із Мар’їнки. Ці емоції неможливо передати словами. Ти просто розумієш, що рятуєш майбутнє. Кожен виїзд дає нові сили та мотивацію готуватися до наступного рейсу», – говорить Григорій.
Поліцейський екіпаж щодня виїжджає на допомогу людям: розвозить гуманітарні вантажі, надає домедичну допомогу, доставляє до лікарень та евакуює людей до безпечних місць.
Одна з мешканок Мар’їнки була між життям і смертю: внаслідок ворожого обстрілу осколок від снаряда пробив легеню. Поряд були поліцейські Григорій Бодня та Рустам Лукомський, які врятували постраждалу.
«Я знаю дороги, місцевість, розв’язки та безпечні шляхи. Це дає нам можливість бути на крок попереду ворога, який вбиває цивільних», - розповідає поліцейський.
Кожен виїзд поліцейського екіпажу межує зі смертельною небезпекою. «Найбільше засмучує ігнорування настанов щодо евакуації. Люди не хочуть залишати свої будинки, навіть зруйновані. Ризикують своїм життям та здоров’ям», – ділиться Григорій Бодня.
Незважаючи ні на що, поліцейський їде туди, де небезпечно, тому що люди продовжують чекати на порятунок: хтось – їжу, якої просто немає, хтось – медичну допомогу.
«Я відчуваю, що люди потребують допомоги, і я не можу стояти осторонь. Поліція Донеччини – моя сім’я, це люди, з якими я кожен день стою пліч-о-пліч. Разом ми протистоїмо ворогу, допомагаємо людям і наближаємо перемогу», – каже Григорій Бодня.
Серед захисників країни, які боронять нашу Батьківщину від російських окупантів, – прикордонник з позивним «Хасид». Доки боєць захищає Україну, вдома на нього чекає донька та вагітна дружина. У родини має невдовзі народитися хлопчик.
«Наші діти – наше майбутнє, майбутнє України. Я захищаю свою родину, рідну землю, де народився і виріс, домівку, де завжди затишно і спокійно, вільне майбутнє української нації. А кого і що захищають московити?» – розмірковує прикордонник.
«Хасид» родом із Житомирщини. За освітою бухгалтер. Планував працювати за спеціальністю. Проте склалось так, що військовий шлях став основним у житті: у лавах прикордонного відомства чоловік вже понад 16 років. Змінив не один регіон та не один підрозділ. Скрізь добросовісно виконував завдання із захисту державних рубежів. Був і в АТО, і в ООС.
Ранок 24 лютого 2022 року «Хасид» зустрів на кордоні з білоруссю в межах Київщини. І тут навички, здобуті за роки служби, не підвели. Бо, завдяки вмілим діям та сміливим вчинкам, сподівання окупантів за кілька годин дістатися до Києва пішли у небуття.
«І хоча це зовсім інша війна, і ворог використовує більш жахливі методи та стає більш підступним, нам вистачить сил та мотивації, аби очистити нашу землю від цієї нечесті, аж до останнього окупанта», - впевнено каже прикордонник. який разом з побратимами продовжує виконувати бойові завдання із захисту України від ворога. І свою землю українські захисники не віддадуть нікому.
Військовослужбовець у 2019 році за особистим бажанням вступив на службу до лав Національної гвардії України. Під час проходження строкової служби зрозумів, що йому до душі військова справа. У 2020 році підписав контракт та вже за декілька місяців потрапив на свою першу ротацію в район проведення Операції Об’єднаних сил.
«На зимову ротацію я поїхав старшим на одну з військових позицій. Ввечері 23 лютого почалися активні бойові дії на лінії зіткнення, а вже зранку нам повідомили, що розпочалось повномасштабне вторгнення», – згадує про початок війни «Ліхач».
«Наша ротна група відступила до міста Волновахи, саме там згодом було наше перше бойове завдання. Ми вирушили в село Старогнатівка на підтримку танків, але коли почався бій, російських військ виявилося надто багато і нас стрімко оточили. Під покровом ночі ми вийшли з позицій під артилерійські та танкові удари. Всю ніч з танковою ротою ми минали захоплені силами противника населені пункти», – про танкове зіткнення розповідає військовослужбовець.
«Відступивши та змінивши позиції, ми передислокувалися до міста Курахово. Через декілька днів отримали новий наказ на оборону Волновахи. Зайнявши оборону, вранці почався той бій, який я з побратимами та нашим командиром не забуду ніколи. Масований наступ противника, ворожа артилерія та авіація, підтримка танками. Оборона міста тривала 12 годин із безперервними перестрілками. Ми утримували позицію до останнього, саме в той момент я найбільше пишався побратимами за гідну відсіч ворогу. Навіть після поранень гвардійці не відступали, жодних вагань, страху не відчував жоден із нас. Вже за декілька діб ми повернулися до Курахово та отримали нове бойове завдання, а саме зачистка села Степне, де ми ще шість днів тримали оборону, та постійно відбивали атаки противника», – про злагоджену дію під час оборони говорить гвардієць.
«Дмитро завжди проявляв себе з гарної сторони. Вправно володіє зброєю, має навички надання першої допомоги, завжди допоможе своїм побратимам у скрутній ситуації або просто надасть гарну пораду», – говорить про бійця командир роти.
За проявлений героїзм, за чітке виконання поставлених задач у відсічі збройної агресії військовослужбовець з позивним «Ліхач» нагороджений відзнакою командувача Національної гвардії України – нагрудним знаком «За доблесну службу».
Гвардієць Денис – боєць патрульного підрозділу частини. Він переконаний: коли ти військовий, і в країні розпочинається війна, ти береш до рук зброю і слова військової присяги «ніколи не зрадити українському народові» виходять на перший план. А особливо, коли ти в складі сил оборони знаходишся на Луганщині і тримаєш східні рубежі країни.
«Це була моя перша ротація на Луганщину, де в районі проведення операції Об’єднаних сил, ми виконували завдання на взводних опорних пунктах. Ранок 24 лютого – підйом під звуки вибухів. Вже о 5 ранку ми на позиції чули роботу, мабуть, мінометів противника. І буквально за кілька годин поступила команда: займаємо вигідніші рубежі оборони, розпочалося повномасштабне вторгнення», – згадує Денис.
А за кілька днів підрозділ передислокувався до Рубіжного. Ворог активно наступав, знищуючи все на своєму шляху. Аби зустріти його гідно й дати рішучу відповідь, бійці мали підготуватися.
«Ми зайняли оборону на перехресті доріг, і одразу почали копати. Щільність й інтенсивність ворожого вогню стимулювала до цього. Ми розуміли: чим краще облаштуємо позиції, тим упевненішим буде наш захист. Днів десять ми тримали рубіж, а потім окупанти почали активний наступ. Спочатку розвідка з повітря (ми побачили ворожого дрона), кілька хвилин – і наші позиції почали активно накривати з мінометів», – розповідає гвардієць.
Цей потужний наступ противника виявися надто серйозним. Власне, під час нього гвардієць і отримав серйозні поранення.
«Напевно вони занадто близько зуміли до нас підібратися. Коли мінометний обстріл закінчився розпочалася «стрілкотня». Буквально мить – і я відчув, як одна куля прошила на виліт моє плече, інша також на виліт потрапила нижче в руку. Я зумів знайти такий собі окоп, заліг там, трішки перечекав. Потім зрозумів: не можна втрачати часу, дістав джгут – і наклав його. Дякую своїм хлопцям – за пів години вони під обстрілами дісталися до мене і забрали».
Дениса вдалося оперативно евакуювати з поля бою. Після кількох лікарень на Луганщині та Донеччині гвардієць пройшов ще кілька лікувальних закладів. Нині й досі продовжує відновлення на рідній Сумщині. Каже, лікарі дають обнадійливі прогнози. За свою мужність та відвагу боєць отримав високу державну нагороду – медаль «За військову службу Україні».
«Вони, ці нелюди, мають відповісти за усі свої злочини. Складно воювати з тими, хто не має жодних цінностей і моральних законів. Я бачив, як вони знищують усе, зрівнюють із землею багатоповерхівки, звичайні будинки, де живуть люди. Вони перетворюють все на руїну. Всю злість, оцю ненависть до них ми мусимо перенести на поле бою. А те що наша перемога неминуча – для мене очевидно. Адже раби не можуть здолати націю вільних, сильних та незалежних людей».
До війни він працював будівельником на Хмельниччині, а нині виборює свободу та незалежність нашої держави. Це вже друга мобілізація – у 2014 році у складі одного зі зведених прикордонних підрозділів він разом зі своїми побратимами пройшов Станицю-Луганську, Красноталівку та інші гарячі точки зони АТО.
24 лютого о 08.00 ранку Жук був в одному з прикордонних підрозділів, звідки у складі першого зведеного загону вирушив на Київщину, на оборону Гостомеля. До його підрозділу потрапило чимало вже добре знайомих хлопців, побратимів та командирів, пліч-о-пліч з якими зі зброєю в руках у 2014 році разом відстоювали свободу.
У Гостомелі вже точилися запеклі, безперервні та виснажливі вуличні бої, коли Жук прибув до місця оборони. Центральними вулицями міста роз’їжджали ворожі танки під прикриттям бойових вертольотів, штурмовиків та бомбардувальників, щохвилини вибухали міни або дрони-камікадзе.
Одного дня окупанти гатили по позиціях усіх військових формувань з чого тільки можна. Двох побратимів Жука накрило сильним обстрілом біля зупинки. Жук витягнув одного з поранених з позивним Чеченець разом із бетонною стіною – часу на роздуми не було, адже життя побратима потрібно рятувати.
В укритті, де окрім військових, шукали прихистку ще близько двох сотень людей, прикордонникам надали першу медичну допомогу. Щойно з’явилася можливість, прикордонники розпочали евакуацію поранених. Жук разом зі своїми побратимами понад 3 кілометри несли на ношах поранених під звуки обстрілів та вибухів. Завдяки своїй сміливості та незламності, прикордонникам вдалось врятувати усіх товаришів.
Нині Жук боронить південні рубежі України та запевняє, що буде боротись стільки, стільки буде потрібно:
«Аби жодного ворога не залишилось на нашій землі. І ми обов’язково це зробимо заради майбутнього наших дітей».
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі прикордонника Жука відзначено державною медаллю «Захиснику вітчизни».
Солдати Василь Соколюк і Богдан Коновець мобілізувалися до лав Національної гвардії України на початку масштабного нападу окупантів. Вони познайомилися в зоні активних бойових дій і подружилися. В одному з боїв хлопці отримали серйозні поранення та попри це вони продовжували вести вогонь та прикривати своїх побратимів.
Богдану Коновцю лише 18 років. У перший день війни відважний юнак добровільно прибув у військкомат та призвався в одну із військових частини Нацгвардії. Ще під час бойової підготовки, молодий воїн заявив командиру, що вже готовий на передовій знешкоджувати ворога.
«Мій вік геть не злякав мене, навпаки придав адреналіну та бажання захищати країну від навали росіян. Я був налаштований на війну з ворогом. Я не втік, не сховався, а прийшов у військову частину і дуже швидко попросився у бій», – розповідає Богдан.
Уже на бойовій позиції у Мар’їнці гвардієць познайомився зі старшим солдатом Василем Соколюком. Разом зупиняли прорив окупантів та знищували їхню техніку. Під щільним вогнем ворога, виводили особовий склад на більш укріпленні позиції. Під час одного із важких боїв міна залетіла у бліндаж. Гвардійці дивом вижили, хоч і отримали тяжкі поранення.
«Я отримав вогневе осколкове поранення правого плеча. Перебило судини. Навіть після кількох операцій руку та пальці не відчуваю. Поки функціонує одна рука. Спочатку було важко. З часом навчився прилаштовуватися. Попереду мене ще чекають операції. Медики обіцяють, що кінцівка відновиться. Вірю, що все буде добре. Та головне, що залишилися живими з побратимами», – розповідає Василь.
Під час ворожого артобстрілу отримав поранення і солдат Богдан Коновець – осколок потрапив йому в грудну клітину. Попри всі старання медиків, дістати уламок снаряда поки не вдалося.
«Доведеться жити з осколком. Відчуваю уламок, який зайшов через ключицю і сидить у мене в грудях. Дуже болить при фізичному навантаженні», – розповідає Богдан.
За відвагу в службі, відданість присязі й бойовому братерству нацгвардійців Василя Соколюка й Богдана Коновця нагородили нагрудним знаком «За відвагу у службі» МВС України.
Поки Україні давали сто годин на тотальну поразку, українці відчайдушно бились за свою свободу і перемагали. У харків’янина Ярослава на війні зараз батько і брат. За Україну будуть битися до кінця.
Ярослав говорить спокійно та впевнено, кожне слово, ніби акуратно кладе на ваги. Він багато чого встиг побачити та пережити за ці пів року боїв. Воює з першого дня повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну. До того був цілком цивільною людиною. Заробляв спочатку будівництвом доріг, а потім почав займатися реставрацією автомобільних дисків. Каже: «Робив красу».
«З самого початку [24 лютого 2022 року], коли ми потрапили до військової частини, нам видали зброю і ми одразу виїхали на позиції біля окружної дороги. Були й поранені, і загиблі. Проте до нас противник не дійшов, всі вони залишилися на окружній дорозі», – пояснює Ярослав.
Це були стаціонарні позиції, які вони будували власноруч, в той час, як по них били з РСЗВ та артилерії. Проте гвардієць брав участь і у штурмових операціях.
«Я брав участь у звільнені населеного пункту С*** [назва населеного пункту прихована з метою безпеки]. Все було добре сплановано, і коли ми заїжджали з двох сторін, ми обстрілювали позиції ворога. Він хоч нас і побачив першим, але ми змогли подавити його вогневі точки. Далі ми зайшли до лісу під прикриттям нашої бронетехніки та «арти». Закріпилися, перечекали поки пройшов обстріл з ворожої артилерії, з мінометів. Провели там якусь кількість часу, поки нас не замінили, закріпилися на позиціях. Загиблих в операції не було. Проте я піймав осколок, отримав контузію. Але на війні без цього не бува», – згадує Ярослав.
Розповідаючи, показує на отвір у бронежилеті, який врятував його від поранення. У нього можна вкласти палець дорослого чоловіка, але свою захисну функцію він виконувати не припинив. Також боєць розповідає про підтримку свого батька.
«До військкомату 24 числа ми прийшли разом з моїм батьком. Ми б не змогли сидіти вдома, бо брат воює в Збройних силах. Батькові – 58 років. Звісно, йому важкувато, але тут кожен може знайти для себе справу, щоб допомогти своїм побратимам», – ділиться гвардієць. Каже, що б’ється за свій дім, і буде це робити до Перемоги.
Харків’янину Максиму 23 роки. Імплантація аортального клапана була єдиною можливістю врятувати життя хлопцю, адже з дитинства він мав вроджену ваду серця. В 17 років кардіохірурги провели Максу надскладну операцію замінивши аортальний клапан на металевий протез.
Цей день назавжди змінив його життя. Переживши зупинку серця (операція проводиться в умовах штучного кровообігу, тобто на зупиненому серці) він почав жити повноцінним життям. Займався у тренажерному залі, захоплювався кікбоксингом та рукопашним боєм, подорожував, впродовж останніх 1,5 року жив та працював у Європі. Сьогодні він боронить Харківщину в лавах Національної гвардії України.
«Напередодні повномасштабного вторгнення я повернувся в Україну. 24 лютого я прокинувся від вибухів вдома у Харкові. Сказав рідним, що почалася війна. Я обіцяв їх захищати й маю стримати свою обіцянку. Рюкзак в мене вже був зібраний. Я маю так званий «білий» військовий квиток, через серце і не пригідний на військову службу ані в мирний, ані у воєнний час. Далі я пішов у центр соціальної підтримки та комплектування, мені сказали: «Куди ти йдеш? Ти ж не придатний». Але я наполегливий: прийшов на наступний день, і мене взяли. Далі я опинився у частині Нацгвардії», – розповідає Макс.
Зараз Макс у складі підрозділу обороняє один з найгарячіших напрямків на Харківщини. Він звик до складних умов життя, бо займався у школі виживання, де опанував гірську підготовку, евакуацію пораненого в горах та надання першої допомоги.
«Найстрашніше було в момент, коли на нас рухалася колона танків. У такі моменти не буває страшно тільки божевільним», – зазначає хлопець.
За час служби у НГУ Макс мріє закінчити курс лідерства для сержантів і отримати відповідне військове звання, а також вірить у перемогу.
«Я проходжу службу у підрозділі з такими само добровольцями як я. Ми відрізняємося від противника тим, що маємо мотивацію. Нами керує любов до країни й ми віримо, що над Харківщиною буде впевнено майоріти український стяг», – підсумовує Макс.
Ранок 24 лютого для Юлії почався, як і для всіх, з сигналу повної бойової готовності. Хоча війна для гвардійки почалася задовго до повномасштабного вторгнення росіян.
«У лавах Національної гвардії я з 2017 року. На той момент війна на Сході тривала вже 3 роки. Тому, приймаючи присягу, я розуміла, що це не просто урочистий ритуал. Це реальна готовність стати зі зброєю в руках на захист Батьківщини», – переконливо розповідає гвардійка.
У 2019 році Юлія виконувала службово-бойові завдання у районі проведення ООС і розуміла, що попри вир мирного життя у наших містах і селах, подих війни зовсім близько.
Юлія згадує: «Там був серйозний вишкіл. Кілька годин їзди з рідного міста до району виконання завдань на сході – і танула на очах ілюзія безпеки, у якій тоді люди перебували тут, вдома».
Жити у польових умовах, вміти організувати невибагливий побут, і, найголовніше, бути напоготові щосекунди прийняти бій – такий досвід допоміг Юлії внутрішньо зібратися, коли почалося повномасштабне російське вторгнення. Побоювання були тільки за життя сина, за своїх близьких. Але ці переживання ще дужче вмотивували гвардійку робити все для перемоги, заради майбутнього дітей.
«Після шести місяців війни скажу так: віра в те, що ми переможемо ворога, міцніє з кожним днем. Такий настрій я бачу і у своїх побратимів. Ніякого відчаю, тільки наполеглива щоденна робота. Я завжди думаю про свого сина: яке майбутнє чекає на мою дитину? І переконана на сто відсотків – мирне, щасливе життя, у квітучий вільній країні!», – говорить дівчина.
25 лютого «Лісник» вже був у військкоматі, а наступного дня – розподілений в частину Нацгвардії.
«Я вже мав бойовий досвід, тому сумнівів щодо прийнятого рішення не виникало», - розповідає гвардієць Олександр з позивним «Лісник».
Одна із позицій військових знаходилася в районі Новомихайлівки, на Донеччині. Цей напрямок був одним із найгарячіших, адже росіяни не полишали постійних спроб прорвати оборону.
«Обстріли могли починатися рано-вранці і тривати до пізньої ночі. Незважаючи на це, ми продовжували укріплювати нашу позицію», - згадує «Лісник».
Він відзначає, що для піхоти, завдання якої виконував підрозділ НГУ, наявність укріплених позицій має вкрай важливе значення та дає можливість зберегти життя особового складу.
«Зараз бойові дії проходять зовсім по-іншому – з боку росіян постійні артилерійські обстріли та спроби наступу», - відзначає військовий.
У травні «Ліснику» довелося зустрітися з ворогом обличчям в обличчя.
«Вони намагалися захопити нашу позицію в ближньому бою. Почали закидати окопи гранатами, щоб вбити нас або змусити здатися. Але план ворога не спрацював – їх було знищено. Це були такі емоції, їх ні з чим не порівняти - коли ми дізнались, що перебили майже взвод росіян за лічені хвилини. Від їхнього штурмового підрозділу залишився лише один бурят, сховався від нас в глибині позиції та якийсь час відстрілювався. Вже після бою я зрозумів, що отримав поранення в ногу», - говорить «Лісник».
Про важкість поранення зрозумів вже тоді, коли побачив просочену кров’ю тканину. Чекаючи на медичну допомогу наклав турнікет. Саме в цей час, ввечері, знову почався обстріл. Йти самостійно Олександр не міг, йому довелося повзти до найближчого укриття. Зрозуміти звідки і куди летіли снаряди було неможливо, тому, зізнається, в якусь мить зціпив зуби та стиснув гранату в руці. Розумів – якщо прийдуть росіяни, діяти доведеться без коливань. Був готовий ціною свого життя знищити проклятих окупантів.
«Я постійно думав про своїх дітей, про найменшого. Думав, як побачу їх, як обійму. Ці думки допомогли мені триматися та не втрачати надію», - розповідає гвардієць.
«За кілька годин обстріл закінчився і я почув голоси. Вони ходили між гілками, гукали та питали чи є хтось поранений після бою. Після кодового слова я обізвався, зрозумів – свої», - говорить чоловік.
Олександра евакуювали до районної лікарні, а згодом – у військовий госпіталь для подальшого лікування.
«А як інакше? Ми не прийшли на їхню землю, ми захищаємо свою», - підкреслює «Лісник».
Боєць на позивний «Рамірес» народився та виріс у Харкові. Після навчання у Національній академії Національної гвардії України потрапив до лав славетного батальйону «Донбас» та став спецпризначенцем.
«Двадцять четвертого лютого я прокинувся від телефонного дзвінку батьків, — згадує Рамірес день вторгнення. — Відкриваю месенджер — а там мільйони повідомлень. І всі про те, що почалася війна».
Рішення стати військовим гвардієць прийняв ще у підлітковому віці.
«Це – відповідальна професія, де ти повинен чітко знати чим займаєшся, свою мету, і найголовніше, поклик – оберігати український народ від будь-якої загрози».
Робота офіцера полягає у тому, аби забезпечити батальйон усім необхідним: починаючи від продуктів та води, закінчуючи запчастинами, мастилом, технікою та інше.
«Не дивлячись, ані на погодні умови, ані на ситуацію на фронті моя мета — доставити потрібні речі до бійців», – говорить Рамірес.
Батальйон спеціального призначення «Донбас» виконує бойові завдання на передовій, тож з початком повномасштабного вторгнення логістична складова значно ускладнилася, навіть базові речи доставити вкрай важко. За словами офіцера, бувають моменти, що техніка не має можливості доїхати через нескінченні обстріли.
«Вихідних майже немає. Який день тижня — дізнаюся, коли люди кажуть. Сьогодні субота? — Добре. За 169 днів війни брав 7 днів відпочинку, їздив навідати родину, але вигорання не відчуваю. Коли фокусуєшся на роботі, бачиш вдячність своїх товаришів, це спонукає робити ще більше. Найстрашніше — це коли думаєш, що не допоможеш сьогодні», – розповідає офіцер.
Обставини постійно змінюються на фронті Донбасу. Шлях у визначений район може займати декілька годин, а то й пів дня.
«Востаннє я прорвався на позиції з повним багажником їжі, сухпайків. Приїжджаю — а людей нема. Уже потім розумію, що наші перемістилися трохи далі. Та зв’язок буває не завжди постійним з людьми, які на позиціях».
Декілька разів офіцер потрапляв під обстріли. Бронежилет, аптечка тут життєво необхідні «аксесуари». Хлопець зізнається, страшно звичайно буває, але потім звикаєш.
«Щоразу, приїжджаючи на позиції своїх побратимів, ти розумієш, що можеш не повернутися звідти. Найголовніше для нього — аби товариші могли воювати і не мали потреби шукати де попити чи поїсти», — розповідає гвардієць.
Рамірес зазначає, якщо під час руху техніки починається масовий обстріл, ні в якому разі не можна зупинятися, є тільки дорога вперед. Неважливо, це може бути траса, відкрите поле або лісовий масив, треба просто їхати, якщо зупинитись, є вірогідність на тому місці і залишитись.
«Я двічі потрапляв під обстріл, під Святогірськом. Це таке місце, де на початку червня п’ять хвилин проходили наче п’ять років. Ми заїжджали зі швидкістю 130–140 кілометрів, на віражах, швидко розвантажувалися та сідали в машину. І так на кожній точці. Кожне розвантаження — такий собі екстрим. Найближче «Гради» падали за 30 метрів від нас. Ми тоді вискочили з машини, впали обличчям в пісок, перечекали, поки обстріл закінчився, швидко в машину — і поїхали далі. Страху тоді не було, добре, що швидко зорієнтувався. Уже за кілька годин зрозумів, наскільки близько лягли снаряди».
Рамірес пригадує, як йому прийшлося надавати домедичну допомогу, накладати турнікет підлеглому. Тоді вони привезли воду та медикаменти на одну з позицій, а поки розвантажувалися, почули крик про допомогу. Хлопці розповіли, що поранило бійця: осколок зачепив ногу.
«Тоді я зрозумів, що не боюся чужої крові. Головне, що хлопця врятували і евакуювали», — додає нацгвардієць.
Юлії лише 21 рік. І це була її перша ротація в район проведення Операції Об’єднаних сил. У коледжі завершила навчання за фахом «Фельдшерська справа» та одразу пішла служити за контрактом до Національної гвардії України. На момент повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ вона несла службу на одному з блокпостів в районі Вугледару.
«На ранок 24 лютого біля нашого блокпоста зупинилася легкова автівка, у ній знаходилася поранена жінка. Тікаючи від російських обстрілів, вона отримала поранення в ногу», – згадує Юлія. Надавши першу медичну допомогу, постраждалу направили в лікарню.
«Тривалий час говорила мамі, що все добре: годують смачно, займаюся спортом, бігаю, тому й захекана весь час. Не хотіла, аби мама за мене переживала», – жартує Юлія.
Розповідаючи про перші тижні під час обстрілів, каже, що було страшно, але не за себе: боялася, що може не встигнути допомогти тому, хто постраждав.
За кілька тижнів дівчина почала допомагати цивільним та військовим, чергуючи в районній лікарні на Донеччині. На те вони і гвардійські медики: завжди готові виконувати свої обов’язки в будь-який час доби і в будь-якому місці.
«Зазвичай прибували люди з осколковими пораненнями ніг, рук та тулуба. До цього звикаєш: твої дії відточуються до автоматизму – і ти точно знаєш, що потрібно робити», – говорить Юлія.
Найважче було, зізнається дівчина, коли привозили поранених дітей: «Пам’ятаю, як з Вугледару прибули поранені діти. Я везла хлопчика, якому не було й 10 років. У нього була поранена ніжка. Побачила, як він починає втрачати свідомість через крововтрату. Накласти джгут було нічим, тому я зняла з шиї шарф та з усієї сили перетисла ногу вище рани, аби зупинити кров».
Юля постійно нагадувала, навіть вимагала, щоб бійці тримали турнікети так, щоб за необхідності їх можна було швидко дістати. І хвилювалася за кожного, бо кожного вважає найкращим. «Сподіваюсь, що це не остання моя ротація, завжди хочу буди поряд із побратимами та робити свій внесок у нашу перемогу», – говорить дівчина.
Військовослужбовець, який до війни викладав мистецтвознавство й на замовлення малював картини в техніці сучасної графіки, згадує про перші години під час повномасштабного російського вторгнення. Після повернення з Луганщини, де близько двох місяців виконував бойові завдання, на батьківщині сумчанин продовжив нести службу та вдосконалювати воєнні навички.
Роман Нефедьов за освітою архітектор із ступенем «магістр». Він займався живописом, викладав у місцевій художній школі, поки не отримав повістку в армію. Шукати відстрочку хлопець навіть не намагався, а навпаки попрямував до військкомату і в листопаді минулого року підписав контракт із Національною гвардією.
«Із середини січня ми перебували на території Луганської області. Пам’ятаю, як 24 лютого стояв у наряді, і в тому місці, де я був, почалися обстріли. Нам сказали, що ми можемо стріляти на ураження у військових із червоними пов’язками — і з цього моменту все почалося», — згадує Роман.
Солдат з іншими бійцями перебував на території Луганщини понад два місяці. Їх позиції, які знаходились у місті, російські війська регулярно обстрілювали із важкої артилерії та танків.
«На блокпості ми зупинили автівку батюшки з матушкою, які здалися нам підозрілими. Тож почали перевіряти і в їх телефонах знайшли фото всіх наших позицій із найближчих міст. Для подальшої перевірки ми викликали СБУ», — розповідає солдат.
Після повернення в рідне місто Роман продовжив несення служби на блокпостах, де зупиняє автівки, перевіряє документи, багаж та накладні на вантаж, а також виявляє водіїв, які знаходяться за кермом у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння. У вільний час відвідує заняття, які з особовим складом проводять інструктори з бойовим досвідом.
«Навчання різні, зокрема з військової медицини. Тобто що потрібно робити при осколковому пораненні або якщо відірвало ногу. Як правильно накласти турнікет, заштампувати рану. Також відпрацьовуємо елементи з рукопашного бою, тактики, проводимо стрільби, тобто готуємося постійно», — каже військовослужбовець.
Крайньою роботою Романа, який надихається творчістю мексиканської художниці Фріди Кало, був пейзаж рідного міста Суми. Яка буде наступна — після перемоги, він не знає.
«Перед початком війни я підготував полотно, але не встиг нічого зробити. І хоча зараз я майже вдома, усе одно нема натхнення. А це головне, бо буває, що за тиждень видаєш три роботи, а буває за півроку — жодної. Зараз головне перемогти, і тоді все буде добре», — додав Роман.
Ранок 24-го лютого розпочався для Сергія з трьох прильотів недалеко від позицій, на яких вони знаходилися з побратимами. Це була 5 ранку, взводний опорний пункт десь на Луганщині. Так, каже гвардієць, він зустрів цю війну.
"Ми знаходилися на плановій ротації в районі проведення операції Об’єднаних сил. І тут ніхто не слухав жодних прогнозів чи експертних думок з приводу повномасштабного вторгнення окупантів. Ми просто були готові, бо розуміли свою роль та місце. А зранку 24-го я почув три прильоти і зрозумів – почалася війна».
Два дні, каже гвардієць, вони з побратимами маневрували, аби зайняти вигідні позиції для оборони. Адже то лише у фільмах все дуже драматично та яскраво, насправді, розповідає Сергій, найголовніше мати вигідну та укріплену позицію, яка дозволяє успішно оборонятися та вдало контратакувати.
"Рубіжне стало моїм форпостом цієї війни. Там ми діяли у складі українських сил оборони. Перший потужний бій ми прийняли на початку березня. Тоді ворог спочатку відпрацював наші позиції з мінометів, далі в бій пішли ворожі танки. Зав’язався бій і там я отримав своє перше осколкове поранення».
Кілька тижнів Сергій провів на реабілітації, а потім повернувся до своїх хлопців на нові позиції. В цей час окупанти активно наступали на усіх напрямках на Рубіжне, зрівнюючи увесь житловий фонд міста із землею.
"Ми продовжували маневрувати Рубіжним, завдаючи ворогу чисельних втрат в живій силі та техніці. Пам’ятаю одного дня, наприкінці квітня, ми вночі групою зробили вилазку, аби поповнити запаси набоїв. Це було близько 11-ї вечора, і наш рейд майже увінчався успіхом. Але буквально за сотню метрів до позиції на нас із дрону скинули міну, і мене вдруге поранило».
Власне, після другого поранення гвардієць повернувся для відновлення на Сумщину. Нині вже в строю, виконує завдання з оборони прикордоння. А кілька тижнів тому за сумлінне виконання військового обов’язку Сергій був нагороджений державною нагородою — медаллю «За військову службу Україні»
"Для мене принципово важливо – вибити цю нечесть з нашої землі. Я бачив їхні методи, я бачив їхнє відношення до мирних людей. Вони несуть смерть та розруху. До речі, так вони відносяться і до власних бійців. Неодноразово на власні очі ми бачили, як вони залишали на полі бою не лише тіла своїх вбитих, а й тих, хто був поранений, і кому можна було надати медичну допомогу. Тому ми маємо звільнити Україну від цих окупантів. І Луганщину та Донеччину, і Харківщину, і мою рідну Херсонщину. І ми обов’язково це зробимо, бо наше військо і наш народ – непереможні».
Масові ворожі обстріли, які не стихають, навколо зруйновані будинки та життя у підвалах – таким є сьогодення мешканців Донеччини. Через смертельну небезпеку для кожного триває обов’язкова евакуація цивільних. Черговий рейс врятував життя кількох сімей. Поліцейські щодня вивозять людей, допомагають з речами та домашніми тваринами. Роз’яснювальна робота щодо необхідності виїзду проводиться зі всіма мешканцями.
Мар’їнка щодня піддається обстрілам російських окупаційних військ. Через потужні бойові дії пересуватися містом майже неможливо – поліцейські ризикують своїм життям, щоб вивезти до безпечної території якомога більше людей.
На цей раз «білим янголам» вдалося врятувати кілька родин та дідуся, який довгий час відмовлявся покинути дім, не дивлячись, що у будинок вже влучив снаряд. За допомогою до правоохоронців звернулася онучка літнього чоловіка. Загальними зусиллями та завдяки роз’ясненню про небезпеку ситуації мешканець погодився на евакуацію.
Також до більш безпечної території виїхала сім’я, в якій виховується маленький хлопчик. Поліцейські евакуювали людей у нестійкий період затишшя. Родина розуміє, що надалі залишатися у місті просто неможливо і треба їхати заради майбутнього дитини. Ворог б’є по будинках, розуміючи, що там перебувають мирні люди.
Так, допомогу було надано 16-річному юнаку з Авдіївки, який отримав поранення під час чергового обстрілу. Поліцейські негайно прибули на виклик, надали хлопцю першу домедичну допомогу та доставили поранену дитину з мамою до медзакладу.
Поліцейські попереджають, що залишатися в населених пунктах, розташованих на лінії фронту, вкрай небезпечно. Зараз треба захистити себе та евакуюватися до більш безпечної території. Правоохоронці щодня організовують виїзди та допоможуть кожному безпечно подолати цей шлях.
Бійці Національної гвардії з перших днів були активними учасниками боїв за Сєверодонецьк.
Нацгвардійці разом з іншими підрозділами ЗСУ проводили зачистки, штурмували будівлі й утримували місто завдаючи окупантам максимальних втрат. Коли ж ворог зрівняв Сєверодонецьк із землею, наші воїни професійно й організовано вийшли, щоб укріпитися на нових підготовлених позиціях і продовжити знищувати окупантів.
«Ми працювали як з підрозділами Національної гвардії, так і з підрозділами Збройних сил. Давали одне одному коригування, допомагали одне одному. Якщо було потрібно, то ми посилювали їхні позиції, а якщо допомога була потрібна нам – вони посилювали наші», - ділиться спогадами нацгвардієць.
На побитому осколками службовому авто Валентин Михайленко разом із напарниками евакуював поранених, розвозив їжу та воду. Під час бойових дій вони пробилися до укриття, де ховалися 20 дітей-сиріт, із дорогоцінним вантажем – генератором, мішками борошна та цукру. Поліцейський не раз дивився в очі смерті - поряд із ним снарядом вбило цілу родину, а його будинок російські військові розбомбили.
Валентин Михайленко – начальник сектору реагування патрульної поліції Мангуша, що наразі тимчасово окупований. З 2014 року до функцій правоохоронця додалися чергування на блокпостах, охорона стратегічних об’єктів, відпрацювання населених пунктів.
«Щодня стикалися з нестандартними ситуаціями, вилучали боєприпаси, кожен день міг бути останнім. Усі працювали пліч-о-пліч, щоби перемогти ворога та захистити країну», - згадує поліцейський.
У 2017 році він очолив підрозділ і оптимізував розташування нарядів так, щоб допомога людям надходила максимально швидко.
Коли російські війська 24 лютого 2022 року вторглися в Україну, Валентин за сигналом бойової тривоги прибув до місця дислокації та до останнього ніс службу в оточеному Маріуполі.
Група реагування завжди була першою на місці події та допомагала постраждалим від російських бомбардувань.
«Коли потрапляли під обстріли - вибігали з автомобілів, падали на землю, машини всі були побиті осколками. Страху як такого не було. Думав, що якщо я цього не зроблю, то ніхто не зробить, що я відповідатиму за кожного, кому не допоміг», - каже Валентин Михайленко.
Корінний маріуполець переживав біль разом з усіма мешканцями. Люди стали згуртованішими – всі допомагали один одному.
У першу чергу правоохоронці допомагали тим, хто самотужки не міг про себе подбати.
«У Приморському районі залишалося в укритті близько 20 дітей-сиріт. Отримали завдання – щоб у дітей було світло, їжа, вода. Привезли генератор, 5 мішків борошна, цукор, усе, що їм потрібно», - у блокадному місті це були найкоштовніші речі.
«Маріуполь – це моя сім’я, мій дім, усе, що в мене було. Я там народився, виріс… У ті жахливі дні я зрозумів, що найбільша цінність - це родина, що все може закінчитися в один момент», - ділиться поліцейський.
Валентин на власні очі бачив, що таке «рускій мір» і що він робить із маріупольцями:
«20 квітня я евакуював свою родину, їхали по вулиці Набережній із тещею, донькою, коли раптом переді мною метрів за 70 - пряме влучення снаряду в машину. Сім’я згоріла живцем. Це бачили діти, це тяжко пережити. На місці цієї родини могли бути й ми».
Валентин Михайленко продовжує нести службу в лавах поліції Донеччини та докладає зусиль, аби зберегти якнайбільше життів: допомагає людям евакуюватися, підтримує тих, хто, як і він, втратив рідну домівку.
«Плани на майбутнє – залишитися живим, бути поруч із родиною та працювати на благо країни. Виходиш кожного дня на службу, а в голові одне – що ми переможемо, що все буде добре», - попри всі втрати, Валентин живе вірою в те, що Україна переможе.
Волноваський напрямок і перед початком повномасштабного вторгнення зазнавав атак. Як українські захисники зупинили прорив російських сил на Донеччині розповідає офіцер Національної гвардії України Роман.
Ще за тиждень до масованих атак російські війська намагалися прорватися на Волноваський напрямок. Їх стримували сили 53-ї бригади ЗСУ. 24 лютого, вже коли розпочалося повномасштабне вторгнення, російська армія вдарила двома крилатими ракетами по Вугледару. Після цього мешканців міста та прилеглих населених пунктів почали евакуйовувати.
«Після перших прильотів ми зібрали увесь особовий склад, боєприпаси та речі. Отримавши бойові задачі, ми зайняли позиції, об’єдналися із силами ЗСУ та продовжили відбивати атаки росіян на напрямку Вугледару та Мар’їнки. На початку березня отримали розпорядження обороняти Волноваху. Особовий склад НГУ був посилений новоприбулими бійцями і лінія нашої оборони розширилася», – розповідає військовослужбовець Роман.
Усі три місяці ротації гвардійці виконували завдання із захисту та оборони населених пунктів на Донеччині
«Для багатьох бійців ця ротація стала першою. Але, незважаючи на відсутність бойового досвіду, вони показали себе з кращої сторони – усі розуміли, що ситуація складна, тому взяли себе в руки і гідно виконували завдання», – відзначає гвардієць.
Під час виконання спільних бойових завдань під одним із населених пунктів було взято в полон двох російських танкістів. Із великої колони, що налічувала понад 300 одиниць техніки, серед якої було близько 70 танків, в живих залишилися тільки вони. Українські «боги війни» знищили майже всю техніку, зупинивши прорив російських сил на Донеччині. Свою присутність полонені росіяни пояснювали за підготовленим сценарієм: куди їдуть – не знали, в бій із українськими військовими «не вступали».
Роман був командиром зведеного взводу бійців Національної гвардії України, який виконував завдання у Волновасі.
«У нас була виділена ділянка оборони. Ми зайняли вулицю і нашим завданням було не допустити просування ворожих сил. Ми були там два дні – спочатку нас щільно накривали «артою», а потім розпочалися вуличні бої. Ми отримали команду відійти, тому що місто вже майже перебувало в оточенні. У цей час росіяни слідкували за рухом особового складу за допомогою БПЛА та здійснювали обстріл із реактивних систем залпового вогню «Град». Броньованим КРаЗом ми змогли евакуювати людей у безпечне місце», – розповідає Роман.
Вглиб області росіянам просунутися не вдалося – артилеристи дуже швидко відкинули їх назад.
«Усі рішення були спрямовані на перемогу. Бійці розуміли, що потрібно стояти, аби не допустити прориву ворожих сил. Спільними зусиллями, злагодженими діями із ЗСУ ми змогли дати відсіч росіянам. Бо вихід в нас один – лише перемога», – впевнений офіцер.
До зими 2022 року Рубіжне не знало, що таке обстріли, вуличні бої, зачистки. Це було цілком мирне місто, яке знало, що таке війна, лигше з новин. За винятком короткого періоду окупації, коли на вулицях з’явились ряджені у козацькі папахи «зелені чоловічки», увішані російською зброєю. Повномасштабне вторгнення рф спотворило обличчя Рубіжного і випалило його душу.
Гвардієць з позивним «Бабай» — командир відділення, служить понад три роки. Він відразу зрозумів, що на його місто насувається катастрофа.
«На початку війни все було стандартно. Нас викликають по бойовій тривозі. Я пакую речі своєї сім’ї та евакуюю їх у безпечне місце. І через декілька днів починається пекло», — розповідає боєць.
У перші ж дні починає працювати російська артилерія та авіація, перемелюючи все живе. Зникли вода та світло. Покинуті тварини, тисячі тіл загиблих — Рубіжне перетворилося на суцільне поле болю. Це були нестерпно тяжкі дні для військових та цивільних.
«Ми бачили жіночку з дітьми, яка завжди ходила повз нас по воду. Вони постійно були з білим прапором. Іноді, цивільна щось запитувала у нас, видивлялася. Я знав, навіщо вона це робить, та розумів, що не з власної волі. І одного разу, коли жінка злякалася, вона та її діти побігли в наш бік за допомогою, то орки холоднокровно розстріляли і її, і дітей», — ділиться «Бабай». Зізнається – ця жахлива картина досі стоїть перед його очима.
Незабаром надійшло бойове розпорядження зібрати групу з десяти осіб і допомогти побратимам на передовій тримати оборону.
«Я розумів, що це може бути квитком в один кінець. Але це наша робота, ніхто її не зробить замість нас», — згадує командир відділення.
Там, зокрема, його група мала вогневий контакт з кадирівцями: «По їхній базі відпрацювала наша артилерія. — Це стало ясно, коли вони кричали «Ахмат — сила». Незабаром противник почав крити нас з усього, що було. Ми тримались, бо місцевість була дещо вигідніша, ніж у ворога. При наближенні, ми скористалися димовими гранатами, що дало нам можливість зміститися зі своєї позиції трохи в бік, і покришити їх з ближчої відстані. Кадирівці втратили відчуття простору, також впливало те, що прийняти бій з їхніх позиції було важко, тож вони лягали один за одним. Цей бій зробив нас справжньою командою».
«Бабай» каже, що дев’ять з десяти членів його групи — строковики. Здебільшого вони встигли відслужити на той момент близько пів року. Проте всі вони проявили себе як відчайдушні та хоробрі воїни.
«Я пишаюся своїми підлеглими — вони мої товариші та побратими. Це — молоді хлопці, які ще вчора вчилися у коледжах, а сьогодні пішли на передову. Те, як вони стримували наступ та атаку окупантів показує, наскільки ми всі віддані українській землі та її народові!» — переконаний гвардієць.
«Бабай» отримав поранення під час бою на Луганщині. Наразі пройшов реабілітацію та повернувся на фронт. Він запевняє, що ця війна стосується кожного, бо ми всі маємо розуміти, що залишимо дітям та онукам. Саме у цьому полягає сенс боротьби нашого народу за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність.
Дмитро – фахівець будівельної справи. Але з початком повномасштабного вторгнення ворога з півночі одягнув військову форму та взяв до рук зброю.
24 лютого він був за кордоном. Прочитавши в новинах, що московити вдерлись в Україну, прийняв рішення: негайно повернутись та боронити рідну землю.
«Запам’яталось, коли повертавсь, на кордоні – людей безліч. Але здебільшого – на виїзд з країни. Проте таких як я, хто їхав на Батьківщину, також було немало. І майже усі, хто повертався з-за кордону, їхали з однією метою – бити ворога, бити нещадно, до останнього подиху загарбника», – згадує Дмитро.
Вже 25 лютого чоловік прибув до прикордонного загону, адже саме в прикордонному відомстві проходив строкову та службу за контрактом. Після звільнення зі служби залишався в резерві. І от, коли настав час, знову в строю: захищає північні рубежі України у складі одного з мобільних підрозділів Держприкордонслужби.
На повернення Дмитра чекає дві доньки. «Зроблю все, щоб вони за жодних обставин не побачили жахіть війни», – каже прикордонник. Розповідає, що це основна мотивація зробити так, щоб не довелось воювати дітям.
«Маємо боронити рідний край. Задля дітей. Заради їх майбутнього. Заради миру на рідній землі. Заради вільної України! Після перемоги міста та села відбудуємо, неодмінно відбудуємо, запевняю вас, як спеціаліст своєї справи. Але наразі маємо вистояти, витримати та вигнати окупантів зі своєї землі» – каже Дмитро.
Гвардійці Тарас і Олег проходили службу в патрульному підрозділі НГУ. Під час чергової ротації в районі проведення Операції Об’єднаних сил виконували завдання з охорони взводних опорних пунктів біля одного з населених пунктів Донеччини. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, їх ВОП був найвіддаленішим.
Перші дні майже не було мобільного зв’язку, а радіостанції постійно прослуховували російські війська. З часом наші захисники навчилися використовувати це на свою користь, передаючи неправдиві дані, аби збити з толку противника.
«У Волновасі, коли ми зв’язувалися «радійкою», менш ніж за п’ять хвилин до нас летіли снаряди від росіян», – розповідає Тарас.
На початку березня, коли нацгвардійці та військовослужбовці ЗСУ зайшли у Волноваху, від міста вже майже нічого не залишилося: кожен будинок був пошкоджений внаслідок російських обстрілів.
Олег та Тарас виконували завдання у різних частинах міста, але підтримували зв’язок. Їхні напрямки «кошмарив» російський танк. Дізнавшись, що в українських військових є «Джавелін», рашисти змінили тактику.
«Одна із наших позицій була у балці, де дивом зберігся невеликий пішохідний місток. У тому районі ще залишалися місцеві мешканці, росіяни їх постійно обстрілювали. Після кожного обстрілу ми виїжджали туди на допомогу. Внаслідок одного з таких обстрілів постраждала подружня пара пенсіонерів – дідусь з бабусею отримали важкі осколкові поранення ніг», – розповідає Олег.
Легковиком, який був у розпорядженні військових, Олег та Тарас якомога швидше доставили їх у лікарню. Пізніше гвардійцям стало відомо, що жінка втратила ноги, але вижила.
«Через зруйновані мости та побиті дороги «швидка» не могла проїхати у обстріляні населені пункти, тому, забирала поранених у нас», – розповідають гвардійці.
Постраждалих доставляли до віддаленої позиції, де вони отримували першу медичну допомогу та чекали на евакуацію. Дуже часто бійці самостійно виїжджали забирати поранених з поля бою, попри обстріли та небезпечну близькість противника.
«Евакуація поранених в лікарню могла займати кілька годин. Але кожна витрачена хвилина варта врятованого життя», – стверджують гвардійці.
Після ротації із зони бойових дій та короткого відпочинку Олег та Тарас знову в строю. Впевнено роблять свою роботу. Вони надійне плече для всіх, хто цього потребує.
Коли всі охочі виїхали з небезпечних місць, він почав допомагати українським військовим - доставляє нашим бійцям на передову волонтерську допомогу.
Поліцейський офіцер Піщанської територіальної громади Новомосковського району Дніпропетровської області Володимир Гужва всі сили кинув на допомогу людям та армії. З перших днів війни він об’єднав свою територіальну громаду навколо єдиної мети – перемоги над ворогом. Каже, що на такий вчинок його мотивував український народ.
Володимир Гужва працює в поліції вже п’ять років, із них три роки на посаді поліцейського офіцера громади. Він розповів, що обрав для себе службу, яка передбачає постійне спілкування з людьми, допомогу їм. За час роботи познайомився з кожним мешканця громади і, якщо помічав, що людина опинилася у скрутній ситуації, завжди намагався залучити якісь ресурси для розв'язання проблеми.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, 24 лютого, весь особовий склад поліції Дніпропетровщини підняли за тривогою. З перших днів війни потрібно було заспокоїти людей, адже всі перебували у стані сильного стресу, тривоги та розгубленості.
«Я і мої колеги тиждень жили на роботі, не випускаючи з рук зброю. Скоро всі, завдяки Збройним силам України, що непереможність російської армії сильно перебільшена, що ніякого бліцкригу не буде. Наш народ об’єднався та показав, як сильно прагне побороти ворога. Всі люди допомагали один одному і ми, як поліцейські офіцери громади, не могли лишатися осторонь», - згадує поліцейський офіцер громади перші дні війни.
Володимир розповів, що в цей час до них звернулися представники громадської організації з проханням допомогти евакуювати мешканців Харкова. Місто та область постійно перебували під ракетними та артилерійськими ударами і люди жили у постійній небезпеці. Вже наступного дня поліцейські відправилися на допомогу. Пункт збору було оголошено у передмісті Харкова, але через відсутність громадського транспорту та інтенсивність обстрілів багато людей не змогли туди дістатися. Поліцейські почали їздити по місту та збирати людей. Жінки з дітьми виходили з підвалів та бомбосховищ, їх заспокоювали та пояснювали, що потрібно робити. Потім автобуси з людьми супроводжували до безпечного місця на території Дніпропетровської області.
«Близько півтора місяця ми займалися евакуацією людей з Харкова, майже щодня вивозячи з-під обстрілів понад ста людей. Загалом за приблизними підрахунками нам вдалося евакуювати близько 3,5 тисяч жителів Харкова та області. Коли всі охочі евакуювалися з цього регіону, ми вирушили у Донецькому напрямку. З міст Краматорськ, Бахмут, Слов’янськ вивезли ще близько 700 мирних мешканців. Звичайно, що врятувати таку кількість людей було б неможливо тільки нашими зусиллями. Велика подяка нашим волонтерам, які знаходили транспорт, заправляли, ремонтували його. Також допомогли власники баз відпочинку, які надали прихисток переселенцям, годували їх. Багато місцевих долучилися до приготування їжі, збирали одяг, побутові речі, щоби забезпечити людей усім необхідним на новому місці. У таких поїздках у нас пройшов березень та квітень», - згадує поліцейський.
Старший лейтенант поліції Володимир Гужва розповів, як виникла ідея підтримувати українських воїнів, які також потребували допомоги. Поліцейські громади взяли на себе організацію логістики та швидко і без посередників передавали все необхідне тим, хто несе службу на передовій.
«Ми почали доставляти бійцям військову амуніцію, ліки, засоби гігієни, домашні обіди, радувати їх дитячими малюнками, солодощами. Познайомилися з волонтерами з різних регіонів України, які одразу відгукнулися на нашу пропозицію. Завдяки луцьким волонтерам ми практично повністю закрили потребу у медикаментах для наших військовослужбовців. Люди нашої громади почали готувати консервовані каші з м’ясом. Іноді від самих бійців надходили запити, що їм чогось не вистачає – саперних лопаток, біноклів, приладів нічного бачення, інших речей, які на фронті через обстріли швидко виходять із ладу. Я не можу навіть порахувати, скільки виїздів ми зробили до Донецької та Луганської областей, на лінію фронту. Самі військові часто нас відмовляли, попереджали про інтенсивні обстріли, наступ ворога. Але ми збиралися та їхали, бо знали, що там, на передовій, чекають наш вантаж. 25 червня ми вкотре виїхали у напрямку Лисичанська з великим та досить цінним вантажем – медикаментами, перев’язочними матеріалами, іншими необхідними для солдатів речами. Ми приблизно знали позиції ЗСУ, але потрапили в зону, де був абсолютно заглушений мобільний зв’язок і не могли повідомити, де перебуваємо. Побачили ворожий безпілотник і поряд метрах в 20 від нас почали прилітати касетні снаряди. Все минулося благополучно, але я розумію, що ми приїхали, привезли допомогу та поїхали, а військовослужбовці у таких умовах несуть службу вже п’ятий місяць. Після такого хочеться робити для наших воїнів усе, що можеш, щоб допомогти та зберегти їхні життя, знищити ворога. Військові докладають титанічні зусилля для нашої перемоги, а ми зробимо все можливе, щоб бути для них сильним тилом», – пояснив свою позицію Володимир.
Поліцейський розповів, як сильно його підтримала родина та дружина, також поліцейська. Звичайний сімейний вечір – це коли він спілкується з волонтерами та військовими, а дружина з однорічною донькою печуть печиво для бійців.
«Кожного дня мене надихають та мотивують на службу наші люди, наші воїни, які є для мене прикладом. Війну виграє не армія, війну виграє нація, тож перемога буде за нами», - каже поліцейський.
Боєць Національна гвардія України з кумедним позивним «Лисий» для ворогів – зовсім не кумедний. Будучи розвідником-снайпером, він провів не одну успішну операцію, діючи інколи в глибокому тилу противника. Під час однієї такої «вилазки» боєць отримав доволі важке поранення – йому відірвало ступню. Але він не впав духом. Навпаки – палає ще більшою ненавистю до росіян і планує після одужання і протезуання і далі служити Батькіщині. А ще гвардієць у лікарні одружився на своїй коханій дівчині.
Розкажіть трохи про себе.
Мені 24 роки. Народився у Харкові, виріс в Запоріжжі. Батько у мене військовий. Я прийняв присягу у 17 років, тому що після одинадцятого класу пішов вчитися у військовий заклад, потім підписав контракт. Воював в районі #ООС в 2018-2019 роках у штурмовій частині. Працював деякий час на „гражданці”, потім виїхав за кордон. Але, коли почалася війна, відразу виїхав до України. Приїхав 25 лютого увечері, вже 26 числа мобілізувався до військової частини Нацгвардії. 28 лютого потрапив безпосередньо до зони бойових дій.
Не могли б ви розповісти про обставини отримання вами поранення?
Під час виконання бойової задачі я був вимушений зміститися задля розширення сектору вогню і якраз у цей момент наступив на протипіхотну міну. Товариші швидко надали мені першу допомогу, наклали турнікет і почали евакуйовувати. Добре, що росіяни – слабкі духом. І коли наш кулеметник заради прикриття почав прострілювати лісопосадку, вони просто зачаїлися – не намагалися нас переслідувати, навіть не відстрілювалися.
Як діяла ваша група після того, як ви дістали поранення?
Хлопці все зробили правильно. Окремо хотів подякувати нашому кулеметнику з позивним «Добриня». Він ніс мене на плечах по пересіченій місцевості більше години – хоча там навіть просто в екіпіруванні ходити непросто. А він фактично весь час біг! Другий мій побратим – він вів машину – заради того, щоб швидше доставити мене до лікарів, пронісся буквально під носом у росіян. Ті настільки не очікували подібного, що навіть не встигли зреагувати! Що цікаво, тим самим маршрутом він і повернувся до бойових позицій. Я їм дуже вдячний, цим осередкам бойового духу. До речі, попри моє поранення, поставлену задачу ми тоді виконали в повному обсязі, навіть і більше.
Чи були у вас ще якісь яскраві бойові завдання?
Всі в Україні знають про Чорнобаївку, в якій ворога накривали вогнем десятки разів – а він туди все одно повертався. В нас була подібна лісосмуга. Ми з квадрокоптера побачили там скупчення бойової техніки росіян, передали координати – техніку спалила наша арта. Але через деякий час техніка туди повернулася! Її знову спалили – і так чотири рази. Навіть дитина зрозуміла б, що так робити не треба – але кацапи не зрозуміли.
Був ще один випадок, в березні. До наших позицій наблизилися розвіддозор з двох ворожих одиниць бронетехніки. Росіяни їхали, наче на прогулянці. Тоді я взяв до рук гранатомет і вистрілив по головному «Тигру». Перший раз не влучив, а з другого разу я його підбив. В тому бою ми знищили сімнадцять росіян, а одного взяли в полон. Цей випадок стався, коли я тільки пів години як прибув на позиції, тільки познайомився з товаришами.
Ви сказали, що після поранення встигли одружитись.
Я насправді хотів освідчитися своїй нинішній дружині у серпні. Після цього прикрого випадку я перебував у реанімації, якраз прийшов до тями після операції. Поруч сиділа кохана, і тоді я їй запропонував розійтися – мовляв, нова нога в мене не відросте, навіщо ти будеш мучитися з інвалідом? На що вона відповіла мені, що я дурень. І що вона буде зі мною, щоб не сталося, до кінця. Тоді я зрозумів, що до серпня чекати не треба, треба одружуватися вже зараз. Друзі організували виїзну церемонію, яка пройшла перед будівлею лікарні, на лавочках для відпочинку. Тепер, після закінчення війни, планую зробити справжнє весілля – з весільною сукнею для дружини і гучним святом.
Чим плануєте займатися надалі?
Дочекаюся протезування – лікарі кажуть, що з протезом я навіть кульгати не буду. Дуже хочу повернутися на передову і далі бити ворога – особливо після випадку в Оленівці, коли путінці вбили наших полонених. Проте, якщо гострої потреби в моїй присутності на передовій не буде – почну тренувати наших бійців. Колись я вже спробував це робити – вийшло. Потім ті хлопці, яких я навчав, приходили до мене у шпиталь, дякували за науку. Також хочу відкрити свій тактичний тир. Але це вже планую зробити після нашої перемоги. В те, що ця перемога буде, я не просто вірю – я в цьому впевнений на сто відсотків.
Військовослужбовець з позивним «Хая» проходить службу в одній з бригад Північного об’єднання Нацгвардії України. До війни він працював на кузні в місті Буча та разом з тисячами своїх земляків опинився в оточенні російських загарбників.
Про перші дні повномасштабного вторгнення гвардієць говорить коротко: «Сам я з міста Буча: 24 лютого прокинувся, як і всі інші, від вибухів в Гостомелі. Коли вже всім стало зрозуміло, що почалась повномасштабна війна, ми з родиною прийняли рішення нікуди не виїжджати та залишитися вдома. Зараз я розумію, що це було великою помилкою, проте тоді в нас усіх був трошки інший погляд».
Чоловік згадує, як вже за кілька днів у місті почали відбуватися бої. Поступово зникло світло, газ, а в кінці й вода. Разом з родиною майбутній військовослужбовець переховувався в місцевому дитячому садочку, де окрім них шукали прихистку ще близько двох сотень людей.
«Окупанти заїхали до міста 3 березня, коли ми все ще були там, а деякі з них одразу оселилися в моєму домі. З родиною я провів в укритті п'ять днів, пізніше зміг додзвонитися до родичів у Києві,дізнався про евакуаційний коридор з Ірпеня. Дорогою туди я вперше бачив всі руйнування, які відбулися в моєму місті, на всіх вулицях лежали мертві люди, звичайні цивільні», – згадує гвардієць.
Після евакуації до Києва Хая відразу вирішив долучитися до лав захисників України, бо вважав це насамперед своїм обов'язком перед власною родиною.
«Я не міг спокійно дивитись як вмирають діти та жінки та як страждає весь український народ. За час вторгнення я багато чого усвідомив, особливо після того, що бачив у своєму місті – а я впевнений, що подібне вони робили ще в багатьох українських містах та селах. Ми повинні берегти свою землю та свій стиль життя, щоб не жити так, як живуть росіяни, ми зовсім різні з ними – після побаченого в Бучі я в цьому остаточно переконався», – каже «Хая».
Уночі 24 лютого офіцер спостерігав за ділянкою кордону на «Великій Писарівці» (Сумщина), яка першою прийняла бій під час підлого вторгнення росії в Україну.
Артем розповідає, що о 4:30 пункт пропуску «Велика Писарівка» почали «накривати» стрілецькою зброєю, гранатометами. Водночас з росії почала рухатися велика колона ворожої техніки: БРДМи, УАЗи та інші бойові машини без відповідних знаків розрізнення та надписів. Прикордонники одразу прийняли бій. Він був складним.
«Зважаючи на темний час доби, ми не розуміли скільки ворогів, і з якою метою вони здійснюють обстріл наших позицій. Утім, коли стало відомо, що обстрілу піддалися прикордонні підрозділи по всій ділянці кордону, зрозуміли – відбувається повномасштабне вторгнення російських збройних сил в Україну. Ворог переважав і в бронетехніці, і в особовому складі», – згадує офіцер.
Сили, які на той час знаходилися в пункті пропуску, були недостатніми аби стримувати ворожу навалу противника. прикордонникам довелося відійти для з’єднання з іншими силами підрозділу аби зайняти оборону у визначеному районі та, що найголовніше, зберегти особовий склад.
Уже через декілька днів, 1 березня, передова група прикордонників спільно з підрозділами Збройних сил України повернулася на лінію державного кордону України на ділянці відповідальності підрозділу «Велика Писарівка». Досить потужною була допомога місцевого населення. Люди розповідали, де знаходиться ворог, чи є регулярні війська на нашій території, де підбита ворожа техніка тощо.
«Перед прийняттям рішення про вибиття ворога на цьому напрямку, величезну роботу та ряд успішних операцій провели військовослужбовці 93 бригади «Холодний яр». Коли ми разом з бійцями ЗСУ зайшли у Велику Писарівку, ворог вже відійшов на територію рф, однак під час відходу постійно піддавав селище обстрілам», – розповідає Артем.
Він акцентує, що в умовах бойових дій дуже важливою є злагодженість між усіма службами й силовими структурами. Раніше на підрозділи, які наразі входять до складу сил Оборони, покладалися різні завдання. Для прикордонників головним було охороняти державний кордон України, себто перевіряти лінії держкордону, здійснювати прикордонний контроль в пунктах пропуску. На підрозділи Збройних сил Україні покладаються свої завдання, і, відповідно, вони мають інше озброєння, бронетехніку та зброю.
«Наразі ми утримуємо визначену ділянку державного кордону. Характерних дій противника щодо наступу на населений пункт Велика Писарівка немає, але ворог постійно здійснює обстріли на цьому напрямку. На нашій ділянці ворог використовує ствольну та реактивну артилерію, міномети. Останнім часом ще й ударні коптери для скидання вибухових пристроїв. Також для пуску ракет росіяни використовують вертольоти зі своєї території. Вони не порушують повітряний простір України, бо бояться бути враженими та збитими на нашій території», – продовжує свою розповідь прикордонник.
На думку Артема, росіяни пішли війною на Україну, бо розуміють: наша держава почала рухатися вперед, розвивається, має свої традиції, культуру. Північні сусіди не можуть це адекватно сприйняти:на їхній варварський погляд, треба всі ці напрацювання зруйнувати.
Утім прикордонник, як і всі його побратими, знає: перемога обов’язково буде! Ми змусимо ворога піти з нашої землі й відродимо Україну, відбудуємо, відновимо, укріпимо і заживемо щасливо у рідній заможній Державі.
Головний сержант Національної гвардії з позивним Яструб зміг відбити напад ворожої ДРГ та врятувати побратима. Нині герой лікується від поранень та планує після одужання повернутися в стрій та далі бити ворога.
Миколі, так звати нашого героя, – 29 років, він родом з Марганця Дніпропетровської області. Прийшов на службу до Національної гвардії ще у 2015 році. Після 10 місяців строкової служби хлопець підписав контракт.
«П’ять років я прослужив у роті розвідки, потім був переведений до оперативно-чергової частини. Там мене і застало 24 лютого. Я відразу попросився на «передок», де став командиром відділення», – розпочав свою розповідь гвардієць.
Боєць боронить Україну під Запоріжжям, у районі активних ворожих обстрілів. На момент бойового зіткнення чергував на посту спостереження.
«До цього, в прямих боях я участі не приймав. Бувало, зверху «Гради» пролітали, але то таке, – згадує військовослужбовець. – Таке активне бойове зіткнення було в мене вперше в житті».
Гвардійці змогли знайти на радіостанції частоту, на якій спілкувався ворог та постійно слухали розмови росіян. Спочатку цікавої інформації не траплялося, але врешті-решт бійцям пощастило.
«В один момент почули, що кацапи мають намір кудись висуватися та брати з собою протитанкові «мухи». Ми ще з одним бійцем-розвідником саме знаходились на посту спостереження, коли чітко почули голоси й пішли їм назустріч», – розповідає боєць.
Розвідник йшов першим, сам Микола прикривав його, тримаючись позаду у густій лісосмузі. Раптом Микола почув, що його побратим закричав: «Стій! Хто ви такі?!». Путінці кричали у відповідь, вимагаючи покласти зброю. Напарник нахилився ніби для того, щоб виконати ворожий наказ і в цей момент, коли була звільнена лінія вогню, з гущавини метрах в десяти від ворога вискочив Микола – і відразу відкрив вогонь. Тим самим він надав товаришу шанс безпечно відійти.
«Коли напарник відходив, куля влучила в його пістолет. Фактично, зброя врятувала йому життя, хоча зазвичай вона життя відбирає», – дивується Микола.
Після хвилини бою, яка здавалася вічністю, гвардієць отримав важке поранення в плече. Автомат випав у нього з рук.
«Мені довелося залягти під земляним насипом поруч. Лежав і не знав, що з моїми бійцями, що робить ворог. Тим часом рашисти закидували мене гранатами. Я нарахував десь з десяток вибухів РГД, бачив, як деякі з них розривались у двох метрах. Це якесь диво, що мене не пошматувало», – зі здивуванням пригадує Микола.
Спочатку ворог вів шквальний вогонь по лісосмузі, потім стрілянина стихла. Через деякий час боєць почув наближення нашого квадрокоптера. Тоді він зміг дістати телефон і набрати номер свого командира.
«Прибігли мої товариші, також підійшли бійці з роти розвідки. Тільки хотіли мене евакуювати – кацапи знову почали гатити по посадці з кулеметів. Але це продовжувалося недовго – розвідники почали задушувати супротивника вогнем, приєднався наш міномет. Мені вдалося відійти. Причому перші чотириста метрів я біг сам. Потім почало крутитися в голові, пересохло в роті – довелося прийняти допомогу товаришів», – розповідає нацгвардієць.
Пізніше з’ясувалося, що Микола зумів поранити одного ворога і «задвухсотив» ще одного. Росіяни відступили, покинувши зброю та речі.
«Сьогодні зі мною все добре, рідні поруч. Лікарі кажуть, що за пару місяців я знову буду в строю. І обов’язково повернуся, щоб продовжити бити ворога», – сповнений оптимізму та бадьорості завершив свою розповідь Яструб.
Василь, лікар з позивним «Жнець», за освітою військовий медик, а саме анестезіолог та лікар з інтенсивної терапії. У 2017-2020 роках «Жнець» мав перший контракт у військовому мобільному госпіталі ЗСУ. З 2020 по 2021 рік – відстоював східні райони України у складі ОЗСП Нацгвардії «Омега». З початком повномасштабного вторгнення рф повернувся до НГУ.
«Одного разу, під час ротації в Авдіївку, коли ще був у складі підрозділу ЗСУ, я познайомився з хлопцями з ОЗСП Нацгвардії та відчув, що хочу бути у цій команді! І вже за рік тренувань я здав нормативи та потрапив у загін спецпризначенців», – розповідає «Жнець».
З 2020 по 2021 рік він відстоював східні райони України разом з побратимами окремого загону спецпризначення Нацгвардії «Омега», проте за станом здоров’я був змушений піти зі служби. Працював в Інституті інфекційних захворювань та в Центрі інфекційних вражень нервової системи, у відділенні інтенсивної терапії та детоксикації, мав досвід роботи у приватній клініці «Мануфактура», відповідав за транспортування хворих закордон. Але як тільки росія розв’язала війну, повернувся до НГУ.
Після відбиття ворогів з північного напрямку загін «Женця» відбув на Донбас, а нині бере участь у бойових діях на Слов’янському напрямку.
«Ризикувати життям приходиться постійно, адже ми працюємо на нулі, в сірій зоні, максимально близько до ворога. Особливо це дуже яскраво ми відчули у Сєвєродонецьку. Тільки за 10 днів там ми евакуювали понад 100 людей. На щастя, ми не мали жодного 200 з евакуйованих за період повномасштабного вторгнення», – ділиться лікар-гвардієць.
Він переконаний, що план евакуації не менш важливий, ніж план всієї спецоперації підрозділу. Тому кожен раз командир планує хід евакуації з огляду на бойове завдання групи.
«Я стараюсь бути завжди на мінімальному віддаленні від групи, або рухаюсь разом з ними. Проте реанімаційний зал в один рюкзак вмістити неможливо, тому на віддаленні стоїть машина з усім необхідним для стабілізації пацієнта. Шанс на порятунок залежить від можливості відразу стабілізувати 300-го. Перед кожним транспортуванням до госпіталю я стабілізую пацієнта. Якщо потрібно, то вводимо в наркоз та переводимо на штучну вентиляцію легень», – розповідає «Жнець».
За його словами, понад 90% поранень, які отримують люди у районі бойових дій, спричиненні мінно-вибуховими та осколковими ураженнями. «Найважчими» є пацієнти з тяжкими пораненнями головного мозку, серця, печінки, магістральних судин та трахеї.
«Турнікет рятує життя в разі поранення артерії та травматичної ампутації. У моєму підрозділі всі професіонали, які думають про своє життя. Тому кожен має турнікети та вміє користуватися першими інструментами надання невідкладної допомоги», – каже лікар.
Де б не працювали «Жнець» зі своєю групою – він одразу знайомиться з представниками лікарень та медичних установ, бо знає з досвіду, що обмін контактами, взаємодопомога необхідні, аби бути мобільним та мати підтримку цивільних колег.
Крім того, «Жнець» неодноразово надавав допомогу і цивільним у випадку ДТП, соматичних захворювань, що загрожували життю: інфаркти міокарда, гостре порушення мозкового кровообігу за геморагічним типом. Про врятованих окупантів каже: «Поки він у мене на прицілі – він мій ворог. Як тільки він у мене на столі, або в машині – він пацієнт. Наголошую, ми спецпризначенці, ми професіонали, тому дотримуємося правил поводження з полоненими та тим більше з пораненими полоненими».
Згадуючи про відпрацювання району поблизу урочища Пересічного, «Жнець» розповідає, що там виявили п’ятьох 200-х, які загинули від артилерійського вогню, а між них – непритомного воїна із серйозною травмою ока та пневмотораксом легень. У такому стані хлопець провів чотири доби. Оглянувши, «Жнець» реанімував чоловіка та евакуював до найближчої лікарні.
«Для нас немає різниці, з якої бригади чи підрозділу пацієнт, чи поранений. Він наш побратим», – зазначив гвардієць.
Майор поліції з початку повномасштабного вторгнення рф на територію України займався евакуацією цивільного населення, розвозив гуманітарну допомогу до окупованих територій, спільно з військовими затримав російського окупанта, який розстріляв пенсіонера.
«Окупанти прийшли в Охтирку 24 лютого. Я перебував на чергуванні. Вже після обіду в місті почалися активні бойові дії. Збройні сили та сили територіальної оборони вели бої на вулицях міста, розбивали ворожі колони. Місто вже було оточене – і ми прийняли рішення об’єднатися зі Збройними силами. Прибули до командира і поступили до нього в підпорядкування. Ми забезпечували супровід людей, які виїжджали. Чоловіки залишалися боронити місто, а жінки з дітьми евакуйовувалися, залишаючи все, що в них було», – пригадує Володимир Малікін.
Для забезпечення безпеки поліцейські організували спільні патрулі, виставили на вулицях блокпости, зробили пересувні маршрути спільно з теробороною. Крім цього, залучили служби таксі, активістів та громадськість для кращої взаємодії та збору інформації в єдиному центрі.
Володимир Малікін цілодобово був на службі, навіть не мав часу, щоби побачитися із сім’єю. Він надавав допомогу громадянам евакуюватися й робив усе можливе, щоби зберегти життя кожного. У ті важкі дні співробітник Охтирського районного відділу поліції разом з колегами ходив по домівках, роз’яснював людям, як діяти у різних ситуаціях.
25 лютого був обстріляний артилерією та «градами» один із найбільших спальних районів міста.
«Коли моя родина перебувала вдома, один зі снарядів прилетів на подвір’я біля балкона, вікна в помешканні були пошкоджені. Але мою сім’ю це не злякало: вони вирішили залишитися зі мною – дружина, діти, батьки», – розповідає поліцейський.
За його словами, можна до всього призвичаїтися, але найважче бачити заплакані очі дітей: «Заплакані очі, перелякані… Ти бачиш, як діти стають дорослішими. Коли найбільше бажання у них – мирне небо, а не якась іграшка чи цукерка».
Після звільнення Охтирки і Тростянця працівники поліції проводили пошукові заходи для затримання військових російської армії, які переховувалися у лісах і селах. І майору поліції Малікіну спільно з колегами вдалося затримати російського військовослужбовця Вадима Шишимаріна, який із автомата застрелив пенсіонера в селі Чупаховка – чоловік повертався додому на велосипеді і не ніс жодної загрози. Наразі суд уже виніс вирок росіянину, визнавши його винним у порушенні законів та звичаї війни: він отримав довічне позбавлення волі.
«Війна з російським агресором показала дуже велику єдність українського народу як у місті, так і в країні в цілому. Тому я впевнений, що Україна переможе і ми неодмінно станемо великою та успішною державою», – це девіз роботи поліцейського, тож він разом із колегами щодня наближає нашу Перемогу.
Ранок 24 лютого для Кирила розпочався в Маріуполі. Гвардієць прибув на позиції побратимів вже під масовими російськими обстрілами. Майже одразу ротно-тактична група зайняла позиції в самому Маріуполі. Приймати рішення доводилося дуже швидко, адже вже за кілька днів після вторгнення розпочалися вуличні бої.
«На позиціях ми стояли спільними групами з різних підрозділів. Це і морські піхотинці, і тероборона, і ЗСУ, і прикордонники», – розповідає «Коробок».
Одна із займаних позицій знаходилася в пожежній частині, розбитій росіянами ще на початку березня. Цю позицію росіяни обстрілювали з усіх сторін та з різних видів озброєння.
«Під час одного із обстрілів ми помітили, що до нас рухається техніка. На відстань близько 200 метрів наблизився БТР, а слідом за ним – ще один. Гранатометник, який був у нашій групі, зробив постріли, обидва БТР було підбито. Дуже швидко вони згоріли разом з екіпажами», – говорить Кирило. Після цього зіткнення група покинула позицію, обравши більш вигідну для подальшого відбиття ворожих атак.
Через кілька днів Кирило отримав осколкові поранення – біля ноги здетонувала граната. Із важким пораненням ніг його було евакуйовано в польовий військовий госпіталь на «Азовсталь».
«Люди змінилися. Змужніли. Попри цілодобові жорстокі бої надію і віру ніхто не втрачав, підтримували одне одного, до останнього тримали зв’язок з рідними. Наша техніка ще деякий час залишалася «на ходу» і одним із автобусів ми евакуйовували маріупольців, які намагалися врятуватися від російських обстрілів у бункерах заводу. Авіація та важка артилерія знищувала інфраструктуру, але зламати нас їм не вдасться. І ми повернемося, адже Маріуполь – це Україна», – відзначає гвардієць.
Як зупиняли ворога наші сміливі охоронці кордону зранку 24 лютого, буде написано ще багато, але сьогодні про одного з них - штаб-сержанта Романа Паламарчука. Він разом з сотнями побратимів під шаленим натиском окупантів сміливо вступив у бій на Київщині.
В районі ЧАЕС Роман разом з побратимами мужньо протистояв ворогу, аби не допустити просування окупантів на Київ. Згодом - він оперативно доставляв боєкомплект та провізію у частково окупований Чернігів, вивозив цивільне населення під безперервними обстрілами противника. А Пізніше щей брав участь у жорстоких боях за столицю.
А наприкінці квітня, після закінчення активної фази боїв за Київ, прикордонник брав участь у визволенні Харківщини. І знову надання допомоги побратимам та місцевим, доставляння бійців на передову.
І все це з непохитною сталевою витримкою та відвагою, не зважаючи на ризики для життя, маневруючи між мінними полями. Але треба було рухатись вперед. І рухатись швидко, а на зворотному шляху доставляти поранених. Завдяки своїй витримці, під час оборони країни, прикордонник Паламарчук на Кугуарі врятував чимало життів побратимів та цивільних людей.
За особисту мужність, героїзм та відданість Українському народові, 28 липня, у День української державності, штаб-сержант Роман Паламарчук був нагороджений відзнакою Президента України «Хрест бойових заслуг».
Гвардієць Дмитро з позивним «Рудий» один з перших, хто займав оборонні позиції у Рубіжному. 14 діб під безперервним масованим артилерійським та піхотним вогнем російських військ утримував визначені позиції.
Дмитро говорить, що військове братерство, злагодженість його бронегрупи і спільна самовіддана праця на перемогу призводить до такого результату: «Неймовірні емоції, коли в один день ми підбили БМП противника, а в ту саму ніч наші сусіди по позиціям по радіостанції передали, що збили літак з окупантами. Ми були горді і пишались самі собою — увесь мій особовий склад вийшов і співали: хто Гімн України, хто кричав «Слава Україні», хто «Смерть ворогам». Так розумієш високу ціну і глибоку суть цих гасел, державного гімну і нашої єдності».
Герой згадує, як святкував день народження під щільним обстрілом росіян: «Сусідню позицію розгромили і будівлю поруч спалили. Військові відійшли на інше місце, але обстріл змістився і ми вступили в стрілецький бій. Після, коли стрільба вщухла, ми прислухались і зрозуміли: нас криє міномет. Перше, що потрапило нам до ока аби сховатись — це сарай. Туди ми залетіли щучкою (в прямому сенсі) і опинилися в курнику. Після мінометного обстрілу відійшли до побратимів на позицію, щоб перечекати відходу. Там нас чекали побратими і неочікувано привітали з днем народження мене і ще одного військового. Подарували торт! Для мене й досі загадка звідки його взяли. Але було неймовірно приємно».
У Рубіжному Дмитро витримав все – залпи російської «Точки-У», установок розмінування УР-77, цілодобові обстріли артилерії, затяжні піхотні бої з окупантами, але ніколи не падав духом, оскільки напевно знав за що стоїть.
«Найголовніше, що ми завжди стояли пліч-о-пліч, і спиною до спини зі своїми побратимами, без сумніву один в одному. Коли треба було вступати в бій, ми вставали і стріляли. Я пишаюся кожним з ким воював, воюю і воюватиму», – розповідає гвардієць, і зазначає, що загальний настрій навіть на «нулі» був позитивним, завжди з усмішкою на обличчі, з палаючими очима і серцями. Говорить, що захищає найголовніше – землі, дітей, дружин, матерів, близьких і буде далі це робити, не дивлячись ні на що.
Військовослужбовець з позивним «Швед» проходить службу в одній з бригад Північного об’єднання Нацгвардії. До війни він п’ять років жив у Швеції та працював рroject-менеджером у будівельній сфері.
«У день повномасштабного вторгнення росії я знаходився за кордоном. Того дня не зміг знайти собі місця, весь день дивився новини. Для себе я вирішив, що не можу лишатися осторонь, маю повернутися. Коли я прийшов до директора і сказав, що буду їхати захищати дім, мені відповіли, що я можу поїхати на місяць, але потім мушу вертатися. Тоді я написав заяву на звільнення. А за кілька днів вже стояв на кордоні Польщі та України», – ділиться спогадами гвардієць.
Найбільше у свідомості «Шведа» закарбувалися не зруйнована Київщина та спалені будинки, а обличчя людей, що рятувалися від війни.
«Коли ми їхали до України, то у 12 вагонах нас їхало всього близько 50 людей на весь потяг! Натомість навпроти нас стояв потяг із людьми, які виїжджали за кордон у пошуках прихистку: це були в основному жінки та діти. Там навіть в тамбурах не було вільного місця. Це справило на мене приголомшливе враження», – розповідає хлопець.
На думку «Шведа» українське суспільство зробило суттєвий крок вперед з часу, коли він переїхав до Швеції. Особливо надихає гвардійця спілкування з молоддю: «У 2015 році українське суспільство було розбите політичними суперечками. Проте я бачу, що у нашої країни зараз є вектор, куди вона рухається. Нині мене надихає спілкування з молодим поколінням: вони ті, хто буде розвивати і будувати нашу державу. Їм лише 18-20 років, а вони вже свідомі та цілісні особистості».
Гвардієць обрав свій шлях: воювати за український народ, за справедливість, за майбутнє своєї держави, своїх дітей, за власне майбутнє.
«Зло завжди має бути покаране. А наразі зло – це росія. За 30 років росіяни вже мали б зрозуміти, що у нашого суспільства є лише бажання власної свободи, що Україна – сильна, незалежна і перспективна європейська країна».
У 2014 році, перебуваючи на службі у внутрішніх військах, разом із побратимами поліцейський із позивним «Гиря» протистояв наступу бойовиків так званої «днр» поблизу аеропорту в Донецьку, а в 2022-му – тримав оборону рідного Маріуполя.
У 2014 році правоохоронець перебував в епіцентрі збройної агресії бойовиків так званої «днр». Завданням його взводу була охорона стратегічно важливого об’єкта – складу з ракетним паливом і піротехнікою. Їхню військову частину захопили останньою, у червні.
«Ми були в кільці. Бойовики наполегливо пропонували приєднатися до них, обіцяли великі гроші… Хтось залишився. Я розумів, що це зрада, а моя рідна держава – це Україна. Тільки за неї повинен боротися», – пояснює свою позицію правоохоронець.
Після захоплення Донецька чоловік виїхав до Запоріжжя, а далі вступив до спецбатальйону на Донеччині. Під час виконання завдань познайомився з роботою відділу швидкого реагування «Сокіл».
«Я зрозумів, що хочу бути серед бійців спецпідрозділу і стати частиною команди», – каже боєць.
У 2015-му «Гиря» вже був одним із «соколят». А після створення Нацполіції пройшов переатестацію та був переведений до Корпусу оперативно-раптової дії в штурмовий підрозділ.
«Основне наше завдання – надавати силову підтримку під час затримання особливо небезпечних злочинців. Багато тренуємося та щодня вдосконалюємо навички. Зараз, у час війни, теоретичні знання відточуємо на практиці і всі сили спрямовуємо на затримання диверсійно-розвідувальних груп і зрадників», – розповідає «Гиря».
24 лютого 2022 року він зустрів на службі. Перші постріли поблизу міста було чути ще вночі, а на ранок росія почала бомбити Лівобережний район Маріуполя.
«Вже у перший день війни ми почали евакуювати поранених. У мікрорайоні Східний були зруйновані перші багатоповерхівки. Далі окупанти почали застосовувати ствольну далекобійну артилерію та авіацію. Все місто було охоплено вогнем», – згадує кордівець.
Поліцейський вивозив поранених до лікарні, евакуював людей із палаючих будинків, разом із побратимами розвозив теплі речі та їжу до бомбосховищ. Коли ворог взяв місто в кільце та зайшов у Маріуполь, виконував бойові завдання спільно з військовими України – надавав збройну відсіч.
Під час виконання одного зі спецзавдань поліцейський втратив колегу та товариша – Костянтина Теліпайла. «Найважче змиритися із загибеллю людей, які стали тобі родиною. З ким провів не одну спецоперацію, зустрічався зі смертельною небезпекою, кому міг довірити своє життя. Загинув гідний боєць, порядна й чесна людина і друг», – з болем каже «Гиря».
Зараз спецпризначенець продовжує нести службу на Донеччині: евакуює цивільних із лінії фронту та знешкоджує ворожих диверсантів. А розрадою для нього є родина – мати і дівчина, які чекають його та вірять у свого захисника.
«Ми обов’язково повернемося додому. Знищимо ворога та збережемо кордони нашої держави. Потрібні терпіння та сміливість. Перемога за нами!» – впевнений боєць КОРДу.
За плечима Ігоря Щуровського 14 років служби та бойовий досвід у зоні ООС.
За вислугою років, у 2018-му офіцер звільнився з лав Держприкордонслужби у запас та поїхав за кордон працювати далекобійником. Проте 24 лютого звістка про вторгнення росії змусила без роздумів повернутися, щоб стати на захист рідної Батьківщини.
«24 лютого, десь о 3:30, я вже був на роботі, через хвилин 30 зателефонувала дружина та сказала, що почалася війна. Мені було соромно їхати по Європі … я зателефонував своєму керівнику і сказав, що буду їхати до дому через ситуацію в державі. І було вирішено йти по мобілізації в лави Держприкордонслужби», - розповідає Ігор.
29-річний прикарпатський спецпризначенець із позивним «Опер» - один із тих, хто звільняв Київщину, Сумщину та Харківщину від російських окупантів.
Війна прийшла в його життя 8 років тому. На рахунку бійця - не одна ротація і десятки успішних виїздів на бойові завдання.
Про небезпеку і жахіття, що пережив, досі не знають навіть його рідні: довелося бачити смерть цивільних людей і… побратимів.
«Війна - це тест на людяність. І ворог його давно провалив. Ми зараз протистоїмо зомбованій орді. В них немає жодної мети. Їм сказали – вперед, і вони там гинуть, як орки», - розповідає «Опер».
Він - один з тих, хто вижив в пекельну ніч на Запорізькому напрямі, коли ворог розпочав масований ракетний обстріл і рівняв будинки із землею.
«Опер» разом з побратимами допоміг військовим знищити ворожі позиції та техніку. До окупантів кордівець підійшов фактично впритул. Понад добу воїн залишався на місці фактично нерухомим. Все задля того, аби бути непомітним для ворогів та ворожих дронів. І йому це вдалося. Боєць визначив місце розташування ворожих позицій, техніки та особового складу. Координати ворожих позицій він оперативно передав військовим. Завдяки точному коригуванню українська артилерія спрацювала «на відмінно».
Наразі боєць в Івано-Франківську завершує реабілітацію після контузії. І уже рахує дні, аби повернутися з побратимами на фронт.
«Ми готові виїхати в зону бойових дій хоч зараз. Бойовий дух не впав, навпаки - ми готові до бою, бо стоїмо за свою землю і за наших дітей», - каже «Опер».
Руслан — харків’янин, проте він планує не лише захистити рідний регіон, але й повернути український прапор до окупованого Севастополя, міста з яким у нього пов’язано дуже багато спогадів.
Для нього війна почалася з лютого 2014 року, коли було захоплено ключові адмінбудівлі у Криму.
Я й раніше бачив, що люди, якось пов’язані з російським флотом були негативно налаштовані проти України. Тому завжди казав, що якщо туди влізе якась мерзота, то я піду воювати. І я пішов. Я хочу підняти голову у центрі Севастополя, і побачити український прапор. Так само і в Донецьку та Луганську, за які я воював. Ми — одне ціле. І ми повернемо кожен квадратний міліметр нашої країни”, – ділиться Руслан.
Його знають всі жителі. Це Рустам кинувся у зимову річку, щоб витягнути чоловіка. На собі ніс жінку кількасот метрів, щоб евакуювати. Під обстрілом вивіз важко поранену, попри пробите колесо. Годину розбирав завали будинку в надії врятувати господаря. Щодня привозить людям їжу, воду та ліки «на нуль». Поліцейський став одним із засновників екіпажу, що зосередився на порятунку мешканців з лінії фронту на Донеччині.
Місцеві прозвали екіпаж «Білим Янголом», бо люди на білосніжному авто робили те, що вважалося неможливим, приїжджали туди, куди інші не їхали. Беззмінний керманич – Рустам Лукомський, поліцейський сектору реагування патрульної поліції відділу поліції №2 (м. Курахове). До війни він працював у дорожній поліції, звідси – водійська майстерність, що зараз рятує життя. А бойового досвіду набирався в «гарячих» точках Донеччини, з 2014 року ніс службу у зведеному загоні правоохоронців на лінії зіткнення - Авдіївка, Мар’їнка, Красногорівка.
Поліцейський зазначає, що постійні обстріли, яких зазнають мешканці прифронтових районів, - травмують психіку людини.
«Звикнути до війни неможливо. Люди не витримують, перестають розуміти те, що вони роблять, дезорієнтовані. Жителі не мають зв’язку, тому ми спілкуємося з ними, доносимо їм, що робиться для їхнього порятунку, що треба покидати свої домівки, щоб вижити. Вмовляємо берегти себе», - розповідає Рустам Лукомський.
З 24 лютого старший сержант поліції практично живе у машині, а його телефон не замовкає: «У нас поранені, допоможіть… Закінчується їжа… Врятуйте мою дитину…». «Білий янгол» відкликається на кожен поклик.
«Наша діяльність повністю змінилася. Акцент на евакуацію, щоб урятувати якомога більше життів. За день робимо 3-4, а то й більше рейсів до Мар’їнки. Скільки потрібно, стільки і будемо заїжджати. Де не можемо проїхати, дістаємося пішки. Виводимо людей з-під вогню. Вони мають жити. Коли бачиш очі врятованих людей, особливо дитячі, для яких жахи вже позаду, – це не передати словами», - каже правоохоронець, який в прямому сенсі на спині виніс літню жінку з четвертого поверху.
Поліцейський із напарниками евакуював близько 1000 людей, не раз повертав до життя поранених. Та найбільшим болем для Рустама став момент, коли врятувати людину не вдалося:
«Один чоловік постійно приходив за гуманітарною допомогою, а потім його не стало. Питали про нього, шукали, і тільки через місяць знайшли під завалами будинку. Годину розбирали. Прикро, що одразу не змогли знайти – можливо, йому можна було допомогти, і він би не загинув. Шкода що не кожного разу можу встигнути на допомогу».
Велике серце правоохоронця привертає до нього мешканців. Тут, в епіцентрі бойових дій, громадяни та поліція згуртувалися й допомагають одне одному. Про один з випадків Рустам каже з тремтінням у голосі:
«У Мар’їнці ми забирали вбитого чоловіка. І жінки вийшли з укриттів і допомогли нам вантажити тіло…».
«Білий янгол» рятує не тільки людей, але й тварин, що залишилися без дому. Рустам з колегами вивезли вже двох песиків і знайшли для них нові люблячі родини.
Старший сержант поліції служить людям вже 24 роки, проте на пенсію не збирається.
«Щоб перемогти ворога, треба стояти за Україну та робити свою справу. Донеччина – це моя земля, і вона дає мені сили працювати кожного дня. Після перемоги буду й надалі так само допомагати людям», - стверджує Рустам Лукомський.
Гвардієць вже самостійно встає з ліжка, навіть може зробити кілька кроків, щоправда – на милицях. Майстер-сержант Роман з позивним Пітон пригадує, як кілька місяців тому, йому загрожувала ампутація ноги та медики зуміли вберегти кінцівку. Нині боєць у лікарні й переніс вже 9 операцій.
«Після поранення, коли зняв берці, побачив, що з правої ноги стирчать кістки. На нозі почався некроз – змертвіння тканини. Спочатку лікарі говорили, що залишусь без ноги. Вже після кількох операцій стало легше. Стопа і п’ята були дуже уражені. Лікарі стопу зібрали, а п’ятку склали з багатокісткових уламків. На нозі в мене зараз лікарняний цемент, кісткові уламки тримаються на ньому», – розповідає Роман.
Своє поранення гвардієць отримав під час боїв за село Солодке на Донеччині. Виконуючи бойове завдання Роман та його побратими потрапили під ворожий артобстріл. Снаряд впав за п’ять метрів від бійця. Він отримав тяжке осколкове поранення.
«Вертоліт противника двома ракетами вдарив по нашим позиціям. Потім – тиша і почала працювати ворожа артилерія. Осколок одразу прилетів мені в ногу. Я обдивився себе і не повірив очам своїм – поранена тільки одна нога, а снаряд ліг в 5-ти метрах від мене. Побачив, де була ця воронка і почав сміятись, поки був шок я болю не відчував. Наложив турнікет, упав на груди й поповз до нашого окопу. Туди прибіг медик, закинув мене на плече, якраз під’їхала машина евакуації. Тоді з моєї десятки було 3 поранених», – згадує Пітон.
Це була 20 ротація гвардійця. Досвідчений боєць на Донбасі воює з 14 року. Побував у більшості зонах бойових дій, але донедавна додому повертався без жодного поранення.
«Я вперше боявся смерті. В сторону наших позицій летіло все: ракети, міномети, гаубиці, гради, танки. Знав, що рано чи пізно розіб’ють наші позиції. Я залишився живим – бо бій розпочався саме на Вербну неділю. Боженька нас врятував…» – роздумує боєць.
У правій нозі гвардійця ще встромлені спиці. Кінцівка повноцінно не функціонує і має бути зафіксована апаратом щонайменше один-два місяці, кажуть лікарі. Попереду заплановані ще кілька операцій. Утім, Роман сподівається, що зможе сміливо стояти на обох ногах. Адже після одужання збирається повертатися до побратимів, щоб звільняти рідну землю від окупантів.
За відважність та хоробрість нацгвардійця Романа нагородили нагрудним знаком «За доблесну службу».
Дев’ятнадцятирічний боєць Микола родом із Сум. І він чітко усвідомив - коли на твою землю приходить війна, немає різниці скільки тобі років і який бойовий досвід ти маєш. Кожен перетворюється на справжнього воїна, який б’ється не шкодуючи власних сил за все те, що є найдорожчим для серця — рідних, близьких, домівку.
«Моя історія війни – це оборона Рубіжного, населених пунктів на його околицях. 5-та ранку, казарма, несамовитий крик командира – «Підйом, бійці, розпочалася війна»! Підтвердження слів командира ми всі почули десь за годину – несамовиті «приходи» поряд, вікна трусяться, війна дійсно почалася», – ділиться Микола.
Гвардійці мусили оперативно займати оборону Рубіжного та підступів до нього. Вже за кілька днів Микола разом з іншими бійцями покинули частину та почали облаштовувати оборонні рубежі на вкрай важливому об’єкті – мості в напрямку Сєвєродонецька.
«Спочатку всі думали, що наш виїзд на позицію займе кілька днів, ми успішно впораємося із поставленим завданням та відкинемо ворога. Як виявилося згодом, Рубіжне нам довелося тримати від окупаційних сил понад 2 місяці. А ті звуки артилерійських залпів, які спочатку ми чули десь далеко, стали нормою. Однак попри все, нам вдавалося серйозно «насипати» противнику у відповідь», – згадує гвардієць.
Позиційні бої тривали в Рубіжному. Однак, розповідає гвардієць, одна справа, коли ти сподіваєшся на чесний бій та воюєш за усіма правилами та законами війни, а інша – коли ворог день за днем просто на твоїх очах здійснює злочини, які підпадають під ознаки геноциду.
«Вони ховали свою техніку за багатоповерхівками та у приватному секторі. А потім просто почали випалювати усе місто. Для прикладу – виїжджають два ворожих танки, роблять по десять залпів кожен у звичайну дев’ятиповерхівку, свідомо і чітко розуміючи – там немає жодних військових, там лише цивільні. І таких історій просто безліч. Таке враження, що за мету вони собі ставили просто зрівняти кожне місто та село із землею. Власне, згодом це отримало підтвердження у таких містах як Попасна, Рубіжне, Сєвєродонецьк», – розповідає Микола.
За свої чотири місяці перебування де-факто на самому «передку» війни Микола встиг повоювати й в Лисичанську, який тоді лише починали обстрілювати з артилерії. Звісно, з тою самою тактикою та метою – рівняли усе з землею. Зараз гвардієць зі своїми побратимами продовжує відновлення та реабілітацію на рідній Сумщині.
«Коли знаходився в Рубіжному то знав, що і до мого рідного міста дісталися загарбники. І був дуже радий, за місяць таки наші вигнали цю нечисть із Сумщини. Однак нині на кордоні області щодня не спокійно, як і на сході нашої країни. Але ми обов’язково впораємося із цими «асвабадітелями», назавжди відіб’ємо у них бажання та можливість бодай до рук зброю брати. Ми точно помстимося за кожне забране життя, за кожне спалене місто. Український народ та українські воїни закінчать цю війну, закінчать її перемогою», – впевнений військовослужбовець.
Двадцятирічний боєць Олександр родом із Херсона. Його рідне місто нині знаходиться під окупацією. Перший день повномасштабного вторгнення боєць зустрів на Луганщині. Бої за Рубіжне та його околиці стали історією війни для Сашка.
«Взагалі я дуже міцно сплю. Однак ранок 24-го лютого мій сон зумів розвіяти. Точніше та канонада, яка розпочалася в перші години вторгнення російських окупантів. Ми знаходилися на одному зі взводних опорних пунктів, коли поряд із нашою позицією почали розриватися снаряди ворожої артилерії», – розповідає Олександр.
Тоді гвардійця з його побратимами оперативно вдалося вивести із небезпечної зони до військової частини в Рубіжному. Певний час було чути тільки звуки боїв поза містом. Однак на початку березня почалися ворожі артобстріли цивільної інфраструктури.
«А потім окупанти дісталися і до нашої частини. Звуки «виходів» та «приходів» вже було чутно не десь далеко, снаряди прилітали прямісінько до нас на містечко. Власне тоді й почалася наша участь в активній обороні міста. Ми взяли під контроль стратегічні об’єкти. Для мене таким став один із мостів між Рубіжним та Сєвєродонецьком. Наше завдання було чітким та лаконічним – не пустити ворожі колони через цей міст. Власне, до певного часу нам це успішно вдавалося робити», – ділиться гвардієць.
Обороняючи цей міст, Олександру довелося відзначити свій 20-й день народження. Власне, та автомобільна артерія, каже гвардієць, чи не до останнього була під контролем захисників Рубіжного. Там же він фактично побачив та оцінив бойову підготовку та військову «амуніцію» деяких ворожих підрозділів.
«Дуже потужно увесь час по місту працювала ворожа артилерія. Звісно, у відповідь отримували «на горіхи» і від наших хлопців із серйозних калібрів. Однак подекуди дивувала піхота противника. Точніше їх спорядження. Відсутність шоломів та бронежилетів – таке було дивно бачити при такій інтенсивності бойових дій. Ми інколи жартували – ось така вона, «своєрідна і потужна друга армія світу», – каже Олександр.
Нині гвардієць відновлюється та проходить лікування на Сумщині. Він щиро переконаний – перемога України неминуча:
«Рубіжне, і мій рідний Херсон ми обов’язково собі повернемо. Бо ми стоїмо за свою землю, а окупанти її лише руйнують. Вони думають, що ми поступово виснажуємося, а ми навпаки – здобуваємо необхідні навички, загартовуємося злістю та ненавистю. І от усе це ми зберемо в кулак і крок за кроком повернемо кожен сантиметр нашої землі. Бо шляху назад немає. Лише вперед, лише до перемоги».
Ліжка зі стільців і дощок, повна темрява, сирість – так чотири місяці живуть у підвалі жителі Мар’їнки. Продукти та воду людям підвозять поліцейські групи «Білий янгол», ризикуючи загинути під снарядами. До поліції в рейді приєдналися міжнародні журналісти, щоб показати світу те, що відбувається в українських містах на лінії фронту.
Поїздка розпочалася з одного з сіл. Поліцейські Рустам Лукомський і Григорій Бодня відвезли до лікарні чоловіка з інвалідністю, який потребував медичної допомоги.
Наступний пункт - Красногорівка. У місті залишається близько 6 тисяч жителів, є й зовсім маленькі діти. Туди поліцейські та тероборонівці доставили 105 комплектів гуманітарної допомоги.
Окремо привезли медикаменти до лікарні. Ліків категорично не вистачає, як і персоналу, але медики продовжують лікувати мешканців. Для безпеки пацієнтів розміщують у коридорах. Через обстріли працівники лікарні нерідко по дві доби живуть на роботі, не маючи змоги дістатися дому.
Далі шлях у Мар’їнку. З кожним днем заїхати до міста все складніше - ворог безперервно атакує. Але поліцейським вдається прориватися до людей. Ризик виправданий – декілька сотень змучених громадян чекають на допомогу, від цього залежить їхнє життя.
Цього разу правоохоронці допомогли зняти з даху будівлі, де ховаються мар’їнці, фрагмент «граду».
Війна принесла українцям багато страждань та сліз. З моменту повномасштабного вторгнення на захист Батьківщини стали сотні тисяч українців: хтось зробив свідоме рішення раніше, хтось зараз. Але це неважливо, адже мета у всіх нас одна – перемога над ворогом.
Військовослужбовці вишгородської бригади боронять Україну ще з 2014 року й зараз продовжують успішно виконувати поставлені завдання.
Найголовніше сьогодні – це згуртованість усього народу. Адже наша сила в єдності!
Спілкуючись з гвардійцями, які перебувають на бойових позиціях, можна прогледіти нестримну волю до перемоги над ворогом та неймовірну сміливість. Адже протистояти багатотисячній орді завдання не з легких.
“Колетив згуртований. Будемо давати відсіч”, – рішуче запевняє гвардієць з позивним Меньший.
Мабуть, кожному спадало на думку: «Що криється за цими «супергероями» у військовому однострої?». Відповіді на це питання дивіться у нашому відео.
Максим отримав тяжке поранення, забезпечуючи бойове прикриття колони спецтехніки Збройних Сил України на початку повномасштабного вторгнення росії на територію України. Лікарям, на жаль, не вдалося зберегти Максимові ліву ногу. Однак головне – врятували йому життя, подарувавши другий шанс для продовження боротьби.
Офіцер став на захист України у 2017 році. До широкомасштабної російської навали у складі батальйону поліції особливого призначення охороняв стратегічно важливі об’єкти в зоні проведення Антитерористичної операції, а також ніс службу на фільтраційних блокпостах: забезпечував викриття злочинців і диверсантів, а також виявлення нелегальної зброї, боєприпасів та наркотичних засобів.
«росія – це наш головний історичний ворог, який нам не дає жити, не дає розвиватися нашій країні. Тому я вирішив після випуску (у 2017 році закінчив Харківський Національний університет внутрішніх справ – уточнення) написати рапорт на переведення до батальйону патрульної служби поліції особливого призначення ГУНП в Полтавській області й поїхати до зони проведення Антитерористичної операції. Мені не хотілося бути осторонь, хотілося бути корисним», – пояснив свою позицію 26-річний Максим.
У 2019 році старший лейтенант Колісник вирішив застосувати здобутий бойовий досвід у сфері протидії організованій злочинності. Після успішного фізичного відбору Максим став частиною команди спеціального взводу батальйону поліції особливого призначення, який займається затриманням особливо небезпечних злочинців.
Він завжди працював багато й самовіддано, постійно загартовуючи свій фізичний та бойовий дух. Як вміє Макс: розважливо, наполегливо та з ясним усвідомленням мети. Так було до тяжкої травми, яка кардинально змінила вектор його життя, саме так він має намір жити й далі, зміцнюючи особистим прикладом віру рідних, друзів, знайомих та всіх українців у Перемогу над ворогом.
Незважаючи на інвалідність, Максим готується до виконання нових завдань із неймовірним завзяттям. Розпочавши складний шлях самовідновлення з лікарняного ліжка, він продовжує щоденно працювати над собою у спортзалі та вдома. Герой впевнений: людина, яка підтримує баланс духу й тіла, здатна позитивно мислити та ефективно вирішувати складні життєві завдання. А для того, щоби досягнути бажаного, потрібно дотримуватися чіткого плану дій.
Максим Колісник розкрив секрет власного успіху: «План мій був від початку досить простий: стати з ліжка, посидіти, потім встати на коляску… потім поступово перейти на милиці… потім виходити на вулицю. Усі цілі були маленькими, але я йшов від цілі до цілі, щоб примножувати свої результати й ставати сильнішим… Щоби показувати людям, своїм близьким, що я не впав духом: не потрібно здаватися, потрібно йти вперед і нічого не боятися»!
За сміливість та сумлінну службу українському народові інспектора батальйону поліції особливого призначення нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни».
Іван Курач – штаб-сержант Національної гвардії України. На початку масштабної війни він повернувся на службу, щоб спільно з побратимами захищати Україну. Іван загинув виконуючи службово-бойове завдання. Указом Президента України Іван Курач нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Гвардієць понад сім років служив у різних підрозділах МВС України. Для Івана військова служба була покликанням життя.
«У мого Івана і батько, і брат – військовослужбовці. Сам він завжди горів військовою службою. Не дивлячись на те, що ми з чоловіком мали невеличку сімейну справу, він завжди хотів повернутися у Національну гвардію, постійно тримав зв’язок із побратимами. Пригадую, як на початку війни ми їхали містом, й Іван побачив колишніх побратимів у повному екіпіруванні, то в нього загорілися очі. Наступного дня чоловік сказав, що йде на війну. Я підтримала його рішення. За кілька днів Іван загинув», – пригадує дружина гвардійця Вікторія.
14 березня 2022 року в результаті ракетного обстрілу життя штаб-сержанта обірвалось. Військовослужбовець разом з бойовими товаришами виконував службово-бойове завдання.
«Іван завжди був відповідальним і чесним військовослужбовцем. Ми добре товаришували, гвардієць обожнював свою службу й любив сім’ю. Дуже шкода, що війна забирає найкращих», – розповідає побратим загиблого героя Федір.
На початку повномасштабного вторгнення був сформований зведений підрозділ Національної гвардії України для оборони Волновахи. Саме там нацгвардієць Євгеній з позивним Прокурор побачив: росіяни не знають поняття «людяність» або правил війни, і гатять артилерією, авіацією не тільки по військових позиціях, а й по житлових кварталах.
Прокурор згадує першу пряму бойову зустріч з російською піхотою на другий день повномасштабного вторгнення та маленьку перемогу в одному з селищ біля Волновахи:«Ми вступили в бій з ворогом. І нам вдалося скорегувати українську артилерію по танках. Тоді вони відразу зрозуміли, що так легко місто їм не вдасться захопити. Хоча перевага противника була чисельна: 1 до 10».
Побратим Євгенія Віллі розповідає, що перед видачею бойового розпорядження на Волноваху Прокурор на шикуванні сказав: «Слухайте мене, вірте, і ми всі повернемось додому. Ви мені вірите?» І бійці йому повірили: ті, хто слідував його настановам, повернулись додому живі, здорові та неушкоджені.
Гвардієць з позивним Тетеря розповідає, що у Прокурора був спостережний пост на одному з районів міста біля шосе. Там було лише шість осіб, але візуально і вогневим подавленням вони здійснювали враження наче там цілий взвод: «Уявіть, що ми вшістьох тримали рубіж понад тиждень і відійшли за командою, коли всі укриття на об’єкті були знищенні — просто не було стін».
Сам Прокурор коментує це так: «Розумієте, кожен військовослужбовець, кожне відділення, кожен взвод — це окрема історія. Всі молодці. Завдання виконано на 100%, я вважаю. За період оборони нам вдалось евакуювати всіх охочих серед мирного населення, і при цьому ми зупинили наступ військ».
На столі у Євгенія фотографія улюбленої доньки. Ділиться, що дружина з донькою телефонували рідко і лише з його дозволу, адже радіолокаційне спостереження у росіян працює, тому не бажано використовувати відкритий мобільний зв’язок.
Гвардієць впевнений: перемога вже близько. Найголовніше — консолідація суспільства як на фронті, так і в містах. На думку Прокурора, вона вже пройшла: «Багато чого залежить від мирних українців, особливо підтримка економіки країни й перемога в інформаційній війні, адже критичне мислення та українська нація має у 2022 році раз і назавжди, словом і ділом відстояти своє право на самостійність та незалежність».
Поліцейський Артем Кисько за місяць до війни, в 2014 році, був призначений начальником кримінальної поліції Донецька. Після окупації продовжив службу на підконтрольних Україні територіях.
З початком повномасштабного вторгнення росії, 24 лютого 2022 року, Артем, як і всі хто носить погони до дому вже не потрапив. Окупанти дуже швидко оточили Маріуполь і почали нищити його разом із мешканцями. Знаходячись в оточенні, під постійними авіанальотами, ударами артилерії, Артем із колегами продовжував рятувати людей з-під обстрілів, надавати допомогу. І був вражений ставленням громадян до поліції – для кожного мешканця Маріуполя поліцейський був і владою, і батьком.
Боєць Національної гвардії Віталій Мерінов зараз воює на Донеччині. Чотириразовий чемпіон світу з кікбоксингу, чемпіон України з універсального бою, майстер спорту з боксу покинув цивільне життя і 24 лютого вирушив у військову частину, щоб стати на захист України.
«Це обов’язок кожного громадянина – захищати Батьківщину, – переконаний Віталій Мерінов. – Коли Росія розпочала свої загарбницькі дії, я був із сім’єю в Івано-Франківську. Вночі дружина розбудила і сказала, що війна почалася. Ми чули, як над нашим будинком пролітала ракета. Тому довго не думав і вже вранці спілкувався зі своїми друзями про те, щоб ставати у лави Збройних Сил України. Оскільки раніше я служив у Нацгвардії, то знав, куди йти, та й речі в мене були вже складені. Ввечері був у військовій частині. А далі на полігоні проходили бойове злагодження, потім охороняли міські об’єкти і вирушили на позиці».
Проти української армії воюють бійці російської федерації, кадирівці та росгвардія.
«Росіяни постійно обстрілюють місто, – розповідає Віталій Мерінов. – О шостій ранку ми прокидалися зі звуками ворожих танків, мінометів, а вечірні канонади завершувалися близько опівночі. Тоді, напевно, їм дають відбій. Протягом дня ми вступаємо з ними у вуличні бої, зокрема закидаємо гранатами, щоб росіяни не перейшли на нашу вулицю. Ми робимо все, щоб не здати позиції, а захистити їх від ворога».
Під час одного з таких боїв Віталій Мерінов отримав вогнепальне осколкове поранення в ногу. Нині вже одужує.
«Вранці вже звично стріляла артилерія, – розповідає боєць про обставини свого поранення. – Далі вступила піхота і почався стрілковий бій. Росіяни вистрілили з підствольного гранатомета і я отримав вогнепальне осколкове поранення в ногу».
Віталія одразу евакуювали з поля бою. У Дніпровській лікарні зробили операцію, а завершував лікування в Івано-Франківську. Нині вже готується до нової ротації. А тим часом у цивільному житті на захисника чекають дружина й однорічна донька. У розмові Віталій радіє, адже за час перебування на фронті донечка почала ходити.
«Час іде, діти ростуть, тож нам є що захищати, – додає Віталій Мерінов. – Усі військові прагнуть повернутися до мирного життя у свої домівки. Але першочергово ми повинні перемогти російських окупантів і вигнати їх з України. А далі вже будемо відбудовувати. Я впевнений, ми станемо потужною країною».
Заступник начальника відділу превенції Деснянського управління поліції міста Києва з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, крім виконання своїх службових обов’язків, супроводжував колони військових та допомагав мешканцям району й області.
Олександр Дудуца у минулому – магістр фізичного виховання та спорту, військовослужбовець Збройних Сил України, але своє життя вирішив пов’язати з правоохоронними органами. Вже протягом 14 років з честю носить погони та несе службу заради безпеки мешканців Деснянського району столиці.
«24 лютого зранку я прокинувся буквально за двадцять хвилин до першого вибуху з незрозумілим відчуттям тривоги. Коли пролунав перший вибух я, як людина військова, зрозумів, що це не навчання або звук салюту, а артилерійський удар, нанесений по нашій території, після чого негайно вирушив на службу. Майже біля управління поліції мене набрав оперативний черговий та повідомив про збір особового складу по тривозі», – розповідає Олександр Дудуца.
Правоохоронець разом зі своїми напарниками з першого дня війни несли службу у мобільній групі швидкого реагування. Поліцейські працювали не тільки на території Деснянського району столиці, але й виїжджали за межі району та столиці. Вони неодноразово приймали участь у евакуації людей, супроводженні колони військових та обслуговування викликів, які надходили на спецлінію 102. Виклики на той час були різні, серед яких повідомлення про те, що по вулиці ходять невідомі зі зброєю або мешканці бачать ворожу техніку. Незважаючи на різноманітність інформації правоохоронці перевіряли все досконало.
«Пригадую, як в три години ночі надійшла інформація, що між двома блок-постами у нашому районі висадився десант. Після чого під керівництвом районного управління ми виїхали на місце події. Тоді інформація не підтвердилась, але ми всі прекрасно розуміли, що ризикуємо власним життям заради безпеки громадян. Всі переживали та максимально відповідально ставились до своєї роботи. Але остаточне полегшення в мене настало, коли окупанти вийшли з Київської області», – каже капітан поліції.
За понад чотири місяці повномасштабного вторгнення окупантів в Олександра з’явилось багато нових знайомих та друзів. Тих, хто прикривав і підтримував, на кого можна тепер розраховувати за будь-яких ситуацій.
«Окупант продовжує атакувати територію України. Наші Збройні Сили дають гідну відсіч. Однак у жодному разі не потрібно нехтувати повідомленнями про повітряну тривогу. Пам’ятаймо, що тільки разом ми здолаємо ворога, адже ми на своїй землі», – додав правоохоронець.
24 лютого, в момент повномасштабного вторгнення росії в Україну, гвардієць Криворізької бригади Павло виконував завдання в районі проведення операції Об’єднаних сил.
«Авіація почала працювати з першого дня – над нами постійно літали ворожі літаки», – згадує офіцер.
Ротно-тактична група, у складі якої Павло перебував в ООС, відбивала атаки противника, не даючи російським військам можливості просуватися вглиб країни. Населені пункти Донеччини знаходилися під постійним вогнем, і за короткий час домівки мирних мешканців перетворювалися у руїни.
«Ми тримали зв’язок з волонтерами та доставляли воду, продукти та речі першої необхідності місцевим. Люди жили навіть серед напівзруйнованих будинків, і їм необхідна була наша допомога», – розповідає Павло.
З перших днів однією з найгарячіших точок стала Волноваха – місто, яке добре пам’ятає кровопролитний «руський мір» ще з 2014-го року. Одним із завдань, яке стояло перед Павлом та його відділенням, було вибити російських окупантів з міста. Рано вранці, коли ще не зійшло сонце, офіцер разом із бійцями зайняли позиції майже впритул до противника. У результаті бойового зіткнення гвардійцям вдалося зупинити наступ та знищити живу силу російських військ.
Того ж дня ворог, підтягнувши резерв та важку броньовану техніку, знову спробував наступати на позиції криворізьких гвардійців. Відбиваючи напад військові знищили дві БМП-2. Сам Павло, зайнявши вигідну позицію, поцілив з ручного гранатомету РПГ-7 у вантажний автомобіль з особовим складом російського війська, що рухався вулицею, та одним пострілом знищив його.
Багато операцій відділення Павла провело спільно зі Збройними силами України. Під час однієї з них було знищено російський «Солнцепек».
Майже увесь час під прицілами ворожих «Градів» на Донеччині знаходилось і місто Велика Новосілка. Після чергового обстрілу криворізьким гвардійцям вдалося надати допомогу двом постраждалим цивільним та оперативно доставити їх до лікарні.
«Завдяки зусиллям бійців ми змогли врятувати десятки життів, як місцевих мешканців, так і військових. Працювати доводилося під цілодобовими обстрілами, але ми старалися щоб кожен, хто потребував допомоги, її отримав», – відзначає Павло. Сьогодні він продовжує виконувати службові завдання вже в рідному місті.
За виявлену особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, відданість Військовій присязі та українському народові в складних умовах загрози життю та здоров’ю офіцера нагороджено медаллю «За військову службу Україні».
Майор поліції евакуйовував мешканців із селищ Мощун, Мостище і Горенка на Київщині, які знаходились у вогні від обстрілів російських окупантів. Спільно з колегами та волонтерами правоохоронець забезпечував людей гуманітарною допомогою та рятував поранених.
Микола Пациківський народився на Івано-Франківщині. Після закінчення школи переїхав у столицю, де здобув вищу освіту. Навчався на факультеті правознавство і правоохоронна діяльність у Київській академії управління внутрішніх справ. Службу починав з посади оперуповноваженого, далі працював слідчим. Зараз Микола перебуває на посаді старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції відділу поліції № 2 Оболонського управління поліції.
– Яким був для Вас ранок 24 лютого?
– 24 лютого я не забуду ніколи... Мене підняли по сигналу «Тривога», як і усіх, хто причетний до лав поліції. У ту мить я подумав про рідних мені людей та відчув хвилювання за їхню безпеку. Ми з дружиною та доньками знаходились у нашому будинку у Горенці, де почали відбуватись ворожі обстріли. Я намагався їх заспокоїти, адже паніка ні до чого хорошого не приводить. Снаряди окупантів руйнували десятки житлових будинків. Але обстріли мене не зупинили – і я помчав на службу.
– Розкажіть про Ваші подальші дії у перші дні повномасштабного вторгнення?
– У ці дні я виконував свої службові обов’язки та робив усе можливе, щоб зберегти життя громадян. Разом із колегами ми почали проводити евакуацію мешканців, які не встигли покинути свої домівки з селищ Київщини – Мощун, Мостище та Горенки. Ми привозили громадян до евакуаційних автобусів. Врятованих зустрічали медики та волонтери. Людям надавали необхідну допомогу і везли далі в більш безпечні міста України та до кордону. Ці населені пункти Київщини перебували у повній блокаді російських військ, але мене це не спиняло, бо знав: люди чекають на допомогу. Нам вдалося вивезти з-під обстрілу понад 1000 громадян.
– Що було найважчим особисто для Вас під час евакуації?
– Чесно кажучи, я нервував, коли мешканці відмовлялися виїжджати. Деякі громадяни не хотіли залишати своє помешкання заради майна. Зазвичай, це були люди похилого віку. У таких випадках я просив подумати про майбутнє їхніх дітей. Не варто ризикувати власним життям і життям своєї родини через матеріальні цінності. Але змусити громадян виїхати ми не могли. Тож усіх, хто вирішив залишатись у своїх домівках, ми намагалися забезпечувати гуманітарною допомогою, ліками та усім необхідним. Крім цього, внаслідок бомбардувань у селищах були загиблі та поранені. Пам’ятаю, як вкотре їхали надавати допомогу, і за 2 метри від нас на узбіччі дороги почали розриватися боєприпаси. Але ми не зупинялися та їхали далі – до людей, які чекали. Якось в одному з будинків я знайшов жінку похилого віку, якій під час обстрілу осколком снаряда пошкодило живіт. Вона стікала кров’ю та перебувала майже без свідомості від болю. Ми з колегами надали їй першу домедичну допомогу та доставили до медичного закладу.
– Як підтримує вас родина?
– Сім’я – найцінніше, що я маю. Це – дружина Євгенія та двоє донечок – 13-річна Ангеліна та 9-річна Ярослава. Мої рідні постійно телефонують, пишуть повідомлення, ми будуємо плани на майбутнє. Часто мені достатньо просто обіймів моїх близьких, щоб на серці стало легше. Ми з родиною впевнені, що наш могутній український народ скоро буде жити у вільній і мирній країні – нашій незламній та найкращій Україні!
Військовослужбовець НГУ Володимир розповів про свою участь у боях за Сороківку на Харківщині.
Нацгвардієць Володимир з позивним Ювелір мобілізувався до лав Національної гвардії України в перший день повномасштабного вторгнення. Чоловік проходить службу на посаді водія, проте вже майже два місяці пересувається на милицях, військовий отримав поранення в селі Сороківка Харківської області. Під час виконання бойового завдання - автівка Володимира наїхала на протитанкову міну.
«Це трапилося 29 квітня у другій половині дня. Між Вільхівкою та Сороківкою, ми заїхали до пункту призначення з побратимами зі Збройних сил, необхідно було укріпитися на позиціях – везли АГС та набої. В асфальті на дорозі була прихована протитанкова міна, її було зовсім не видно, вона була добре замаскована. Ми на той момент вже зачистили Сороківку, і щоб не проходила російська піхота, вирішили посилити позиції АГС, але, на жаль, трохи не пощастило. Ми їхали, потім в очах потемніло, далі я не пам’ятаю, єдине почув, хлопці сказали «мінус», я підняв руку і вони вже тоді мене почали рятувати», – згадує Володимир.
Внаслідок вибуху пікап, на якому їхали військові, відкинуло на 8 метрів. Хлопці які були в кузові отримали незначні поранення та контузії. Володимир постраждав найбільше, оскільки знаходився в кабіні. Гвардієць отримав осколкові поранення та мало не втратив око. Наразі він проходить реабілітацію – з контузією та розривом вушних перетинок лікувався в Києві, після повернення у Харків продовжує лікування стопи.
«У мене переломи зі зміщенням, роздроблені кістки, необхідно ще місяць-півтора лікування, поки що ходжу на милицях, проходжу процедури, колють плазму і вітаміни. Спортсменом не буду, але в стрій повернуся, бо роботи ще багато», – ділиться Ювелір.
У Сороківці, згадує гвардієць, операцію почали рано вранці. Завданням Нацгвардії було розмінувати дороги та чекати підкріплення. Операція пройшла за планом, наші військові у відповідь працювали артилерією та танками, проте опір ворога був доволі потужним, на місцевості було зосереджено багато особового складу, МТ-ЛБ та танків окупантів.
Про один з найважчих моментів, коли їхали на другий день у Сороківку, гвардієць згадує таке:
«Я наїхав перший раз на запал від міни, в мене розірвало колесо, хлопці пішли пішки на позиції, а я залишився колесо міняти. Коли я лежав на асфальті почув, що кружляє ворожий безпілотник. І тільки-но я почав закручувати колесо, орки почали стріляти по мені з артилерії, я встиг виїхати та загнати машину в гараж, і в той же момент був поруч приліт».
Володимир перевозив техніку, доставляв продукти, медикаменти, допомагав цивільним.
«Були такі місця де було занадто небезпечно, потрібно було швидко їхати, бо дорога прострілювалася й орки гатили з артилерії та танків. Вночі доводилося їхати без габаритів у повній темряві, я їхав, аби не видати себе — це було дуже важко. Одного разу заблукав і мало не приїхав до орків, коли зрозумів, що місцевість чужа, я розвернувся, знайшов дорогу та виїхав до своїх. На зачищення Сороківки пішло десь 3-4 дні. Вільхівка була сильно зруйнована, понівечені будинки, згарище на їхньому місці, голодні, покинуті тварини, місцевих майже не було», – ділиться гвардієць.
У Володимира також було завдання супроводжувати автомобіль швидкої допомоги. У другій половині дня почався обстріл, один з нацгвардійців отримав поранення в голову, була відкрита рана, необхідно було терміново доправити його до лікарні.
«Ми тільки завантажили пораненого у швидку - знову почався обстріл, швидше за все працював їх БПЛА, вибухи були в п’ятдесяти метрах від нас, але через те, що там є будівлі, нікого не зачепило. Коли ми виїхали, ворог почав усвідомлено обстрілювати машину швидкої допомоги і наш автомобіль, прильоти були 100-200 метрів, з одного боку дороги та з іншого. Виїхали. Хлопця вивезли. Вчасно доставили та прооперували. Я навіть не знаю як його звуть, але дуже радий, що він залишився живим».
За спеціальністю Володимир — ювелір, але у 2014 році пішов добровольцем у Держприкордонслужбу. До 2015 року виконував завдання в районі проведення Антитерористичної операції. Як каже він сам, вже там побачив підступність росіян, коли вони виїжджали на нуль і з мінометів на «газельках» обстрілювали Луганщину.
«24 лютого, коли почалася війна, я евакуював свого чотирнадцятирічного сина та пішов до військкомату. Я дуже хочу миру, коли у тебе два сини й ти їх хочеш захистити, будеш боротися до кінця. Я не хочу, щоб мої хлопці бачили наслідки війни й тим більше брали в ній участь. Я хочу, щоб війна скоріше завершилася і вірю, що моя участь в ній може це прискорити», — ділиться Володимир.
«Я знаю наскільки ворог підступний, віри до росіян в мене немає ще з 2014 року. Ми переможемо, потрошку звісно, бо їх дуже багато, важко буде, але перемога буде за нами – це лише питання часу, — вважає Володимир, і додає. — Що за свободу треба неодмінно боротись, бо Рабів до Раю не пускають».
Наразі гвардієць хоче повернутися до бойових побратимів: привезти медикаменти і допомогти цивільним – такими буденними вчинками йти вперед до Перемоги.
Околиці Харкова обростають новими добре обладнаними та замаскованими позиціями. Місто дійсно стає дедалі міцнішою твердинею, адже до його оборонців долучились військовослужбовці, які збагатили свій бойовий досвід у кровопролитних боях за Луганщину.
Густий ліс та горбиста місцевість ховають від очей добре укріплені секрети та вогневі точки. Гвардійці намагаються зробити їх максимально зручними для захисту Харкова. На них ми зустріли «Шаха» – молодого, проте досвідченого офіцера.
«Наше основне завдання: не допустити ворога у Харків. Зараз займаємося покращенням наших позицій, їх дообладнанням, закріпляємось. Робимо безпечні бліндажі для відпочинку і збереження життя та здоров’я наших військовослужбовців. Також будуємо нові позиції, які нам нададуть більше переваг у бою. Якщо вони сюди ще зможуть пройти, і буде на чому їм дійти, то вони будуть заздрити мертвим», – розповідає «Шах». Така оцінка ним поточної ситуації витікає з його особистого досвіду, адже всього місяць тому він повернувся з Луганщини, де брав участь в обороні Рубіжного».
«Коли, я знаходився у місті Рубіжному, вони [російські загарбники] безпощадно з гармат, гаубиць, мінометів обстрілювали жилі квартали. Їм було без різниці, хто там знаходиться — цивільні чи військові. Вони просто знищували та палили все. Застосовували «Солнцепек» [важка вогнеметна система] по позиціях і по цивільному населенню, по лікарнях, не шкодуючи нічого, і нікого. Відбувається два вибухи: спочатку розпилюється рідина, а після йде наступний вибух, який підпалює цю рідину, яка повністю випалює весь кисень, на цьому місці не залишається нічого живого», – ділиться «Шах».
Водночас він розповів про широке застосування специфічної тактики російських загарбників, яка підпадає під ознаки геноциду стосовно мобілізованих з окупованих територій.
«Був випадок, коли декілька днів дуже багато йшло піхоти. Вже пізніше ми дізнались, що це була перша хвиля примусової мобілізації з Донецької та Луганської областей, яку організувала Російська Федерація на окупованих територіях. На одній з позицій було взято в полон командира однієї із рот, Під час допиту наші запитали у нього: «Скільки особового складу є на даний час? На це він відповів, що за дві доби до бою, їх було півтори тисячі мобілізованих, а у день наступу, їх було вже менше сімсот осіб. Вони просто мобілізованими виявляли вогневі точки, позиції наші, і після того крили артилерією. На питання, чому не здаються, чи не відступають, він сказав, що в них тоді стріляють кадирівці, які рухаються позаду», – описує побачені військові злочини росії «Шах».
Натомість мужність та почуття братерства серед українських бійців залишила в його душі слід на все життя.
«Багато було дуже боїв вуличних, складних, кровопролитних. Вони [окупанти] виїжджали й з танків розстрілювали будинки. Боялися звичайно нас, бо ми їх знищували з цих будинків. Бійці, з якими я знаходився на позиціях, це – дуже героїчні люди, вони безстрашно йшли у бій, поверталися з посмішкою та казали: «Я знищив його! Все! Він не буде нас кошмарити!», – розповідає гвардієць.
«Шах» долучився до сил спротиву російської агресії ще у 2014-му році. Тоді він обороняв Суми у складі підрозділу, який був тогочасним аналогом територіальної оборони. Пізніше вивчився на офіцера, і незадовго до війни служив спочатку в одній з військових частин на Донеччині, а потім перевівся до Харкова, де зустрів своє кохання. Повномасштабне вторгнення його застало на Луганщині, де він виконував завдання у складі Об’єднаних сил.
Інструктора полку «Азoв» Георгія Купарашвілі поранили в Маріуполі й прооперували на території «Азовсталі». Потім чоловіка разом з іншими пораненими вдалось евакуювати гвинтокрилами. Щоб це зробити, бійці «Азовy» вогнем «прикривали» відліт евакуаційних груп. Георгій згадує, що стріляли з усього, що було, і це здавалось божевіллям. Зараз чоловік проходить реабілітацію і не збирається залишати військову справу. Про це Георгій розповів «Суспільне новини».
Під час бою у місті Георгія двічі поранили внизу живота, перебили сідничний нерв. Чоловіка повезли в госпіталь, але на місці з’ясувалось, що його розбомбили. Тоді медслужба забрала Георгія на «Азовсталь», де його прооперували.
«Коли я виходив з наркозу, лежав і почув дитячій сміх, – згадує Георгій – Спочатку подумав, що у мене галюцинації. А потім побачив, як між лікарняними ліжками пробігли діти. Були й поранені діти, яких прооперували. Вони не мали бути там, в жодному разі. Їх мали евакуювати, дати змогу вийти. Але ці діти мотивували наших бійців. Було за кого битися, боротися, воювати та захищати».
Георгій розповідає, що в той час росіяни «утюжили» всю територію «Азовсталі». Кожні 15 хвилин прилітала авіація і скидала тритонні та п’ятсоткілограмові бомби. Каже, єдине, що ти відчуваєш при таких бомбардуваннях – це як тиск від вибуху заходить у бункер. Людину спочатку трясе, потім перевертає.
«Поранених було багато, – згадує чоловік. – У тому бункері, де лежав я, було двоє хірургів і медсестри із військового шпиталю. Вони практично не спали, постійно оперували. Я навіть запитав хірурга: «Ти спиш, взагалі?». Він просто подивився на мене і нічого не сказав. Але я зрозумів, що він не має вибору. Якщо він буде спати, хтось загине».
Прорватися до заводу по суші було не можна. Місто оточене у три «кільця», а найближчі українські сили на той час стояли у більше ніж 100 км від Маріуполя. Варіант для вивозу поранених та загиблих був один – небо. Голова Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов розповів американському виданню The War Zone, що для таких польотів використовували військові гелікоптери Мі-8. Ними вивозили поранених, натомість завозили боєприпаси, медикаменти, продукти та воду. Гвинтокрили вилітали вночі й летіли на дуже високій швидкості та на максимально низькій висоті, майже над землею, щоб обминути російське ППО.
«Евакуювати гвинтокрилами – це було божевілля. Але льотчики вилетіли й забрали нас. Потрібно було все робити швидко. Світало. Йшов бій. Гвинтокрил прилетів і сів, нас погрузили. Наші хлопці захищали нас. Вони такий бій влаштували, аби захистити цей гелікоптер і поранених! Використали все, що було. У вертольоті ще були два бійці з Головного управління розвідки, які прикривали кулеметами. Коли вони розрядили їх, я тільки тоді вже зрозумів, що ми у безпеці. Це був надзвичайний ризик».
Летіли, каже Георгій, годину-півтори. На наступний день він зміг дістати телефон і подзвонити сім’ї: дружині й дитині. Сказав, що тато живий. Зв’язку до цього з ними не було майже місяць.
Навіть на реабілітації Георгій постійно говорить і думає про тих, кому вийти не вдалось. «Ми всі, як закінчуємо реабілітацію, повертаємось і допомагаємо, як можемо, – каже чоловік. – Головне наше завдання: зробити усе, аби витягти хлопців із полону, щоб з ними нічого не трапилось. «Азов» продовжує життя. Перегрупуємось ще і переможемо».
Старший лейтенант роти поліції особливого призначення Ігор разом із колегами боронив Чернігів від російського вторгнення. У приміському селі Киїнка під час ворожого обстрілу «Смерчами» старший лейтенант зазнав поранень. У тому бою героїчно загинули троє бійців-спецпризначенців поліції.
Нині Ігор повністю відновився після поранення і продовжує нести службу у звичному режимі. Разом з колегами з роти поліції особливого призначення вони щоденно підтримують правопорядок, затримують зловмисників, виїжджають на небезпечні виклики. Не забувають і про тренування: відпрацьовують тактику і вогневу підготовку. Враховують і досвід бойових дій, адже за плечима у багатьох бійців РПОП неодноразові ротації на схід у попередні роки та участь у запеклих боях під Черніговом вже в лютому цього року.
– Як спецпризначенець, я був у зоні проведення операції об’єднаних сил. Але ніколи не думав, що війна прийде на мою рідну Чернігівщину. Хоча, до початку війни з росією був морально готовий, – розповідає Ігор. – Наш підрозділ перебував у посиленому варіанті несення служби. 23 лютого ми були в повному складі на базі розташування. 24 лютого, близько 4-ї ранку, нас підняли по тривозі. Ми дізналися, що ворожі війська вторглися в Україну.
Того ж дня бійці роти поліції особливого призначення стали на захист Батьківщини. Спецпризначенці несли службу на блокпостах спільно з військовими, нацгвардійцями, бійцями тероборони. Працювали над виявленням диверсійно-розвідувальних груп на Чернігівщині.
– 28 лютого від військового командування ми отримали завдання: не допустити, щоб ворог пройшов у Чернігів зі сторони села Киїнка. Російські війська тоді вже облаштувалися у селі Шестовиця і хотіли прорватися в Чернігів. Бойове розпорядження отримали наші спецпризначенці, співробітники карного розшуку поліції. Наші хлопці без вагань зайняли бойові позиції і готові були дати відсіч ворогу. Натомість росіяни стали засипати наших бійців разом із мирними жителями та військовими забороненими касетними боєприпасами, обстрілювати зі «Смерчів», – говорить начальник Головного управління Нацполіції у Чернігівській області Володимир Нідзельський.
Спецпризначенець Ігор так згадує події того дня:
– Ми прибули в Киїнку і зайняли свої бойові позиції. Минуло буквально 10 хвилин і почався сильний обстріл системами залпового вогню «Смерч». Пам’ятаю, як глянув на небо і побачив білі смуги. Спочатку подумав, що їх залишив літак, але за мить недалеко від мене в землю полетіли боєприпаси. Навколо лунали сильні вибухи. Я поповз до найближчого будинку, щоб знайти укриття. Один з боєприпасів влучив в сарай поруч зі мною. Полетіли осколки, друзки від дерев’яного сараю. Я отримав поранення, але зміг вибратися сам і допомогти побратимам. На своїх ногах дійшов до автомобіля – його посікло осколками, але він нас вивіз і зараз служить справно. На жаль, у Киїнці ми втратили трьох наших бійців: Дмитра Лук’яненка, Володимира Настича і Дмитра Музирьова.
Героїчно загиблих захисників з РПОП посмертно удостоєно ордена «За мужність» III ступеня. Нещодавно ці державні нагороди вручили родинам поліцейських.
– Володимир Настич завжди був дуже відповідальним і користувався заслуженою повагою серед колег. 28 лютого мало стати останнім робочим днем Володимира перед виходом на пенсію, а виявилося останнім днем його життя… Надзвичайно шкода й зовсім молодих хлопців: Дмитра Музирьова і Дмитра Лук’яненка. Всі троє тепер назавжди бійці нашого підрозділу і назавжди в нашій пам’яті, – говорить Ігор. – Ми готові до будь-якого розвитку подій. Головне – захистити громадян від небезпеки. Для мене особисто, найважче бачити страждання і сльози дітей. Коли росіяни бомбили Чернігів, звісно, найскладніше було дітям і людям похилого віку. Тож я готовий зробити все, аби вберегти їх і захистити від ворога!
Керівник одного з прикордонних підрозділів Сумщини підполковник Дмитро Третяк 24 лютого разом зі своїми підлеглими першим прийняв бій з російськими агресорами, які вторглися на територію України і зі зброєю почали руйнувати все на своєму шляху. За місяць окупації тільки у Великописарівському районі вони залишили після себе майже 300 зруйнованих та пошкоджених будівель і споруд інфраструктури. А ще безліч покалічених життів, сліз жінок та дітей, горе для багатьох родин.
«Служба під час війни кардинально змінилася, тому що в умовах сьогодення прикордонники не дислокуються безпосередньо на кордоні, а в основному роблять це на контрольних постах, в засідках, секретах. Уже майже 120 днів ми зупиняємо агресивного сусіда, який, як правило, наносить свої візити з усіх сторін та з повітря без попереджень. Але й ми його б’ємо без попереджень. Ми не чекаєм», – говорить прикордонник.
За його плечима – 18-річний досвід служби в ДПСУ, що допомагає діяти професійно, мудро і сміливо. Саме цьому підполковника навчали в прикордонній академії у далекому 2004-му. Тож той момент можна вважати відліком початку служби. За цей період було багато досвіду, напрацювань, який і допоміг діяти правильно та впевнено під час російської навали.
За мужність і героїзм, проявлені під час відсічі збройної агресії, Дмитра Третяка нагороджено орденом Богдана Хмельницького.
«Я не вважаю цю нагороду особистою. Це – заслуга усього підрозділу, бо кордон ми охороняємо спільно», – певен підполковник.
Нагадаємо, 24 лютого, о 4:30, з території росії було здійснено обстріли пунктів пропуску та місць дислокації прикордонних підрозділів на Сумщині. Уникаючи ворожих артилерійських обстрілів охоронці державних рубежів перемістилися у визначені райони та продовжили виконання завдань. А вже 1 березня передова група прикордонників спільно з підрозділами Збройних Сил України вийшла на лінію державного кордону України на Сумщині. Підрозділ, який очолює Дмитро Третяк, один із перших розпочав заходи з відновлення контролю за державним кордоном України.
У 2014 році поліцейський боронив своє рідне місто Горлівку від окупантів, а в 2022 році – Маріуполь, який став для Дмитра другою домівкою. Ані тоді, ані зараз він не зрадив присязі українського поліцейського і до останнього залишився служити й захищати громадян. Зараз він допомагає мешканцям Дружківки, яка знаходиться у вогні від обстрілів росіян.
До лав тоді ще міліції Дмитро Кірдяпкін приєднався за настановою батька. Саме він наполіг на тому, щоб син вступив до Луганського державного університету внутрішніх справ.
«Тоді я не розумів, чому батько так вирішив, але не сперечався з ним. Навчання мені дуже подобалося. Я навіть закінчив університет з червоним дипломом. І зараз дякую батьку, адже саме у правоохоронних органах я знайшов себе», – каже поліцейський.
Після навчання Дмитро прийшов на службу до свого рідного міста і до 2014 року працював у секторі карного розшуку міліції Горлівки. Зашість років служби правоохоронець пройшов шлях від оперуповноваженого до заступника начальника карного розшуку.
«12 квітня 2014 року окупанти вперше спробували захопити адміністративну будівлю міського відділу Горлівки. Тоді цей наступ нам вдалося відбити. Однак через декілька днів бойовики з новою силою взялися за місто і все ж таки окупували його», – згадує Дмитро Кірдяпкін.
Тоді оперативник відрядився до управління карного розшуку Донеччини та почав працювати над виявленням колаборантів: «Під прикриттям ми виїжджали вже до тимчасово окупованої Горлівки та інших міст Донеччини і фіксували техніку окупантів та осіб, які з ними співпрацювали».
А далі почалося захоплення Донецька, й у липні 2014 року правоохоронець виїжджає до Маріуполя і несе службу у щойно звільненому місті. Після реформи 2015 року Дмитро стає старшим оперуповноваженим кримінальної поліції, а потім – начальником відділу.
Правоохоронець розкрив десятки гучних справ. Наприклад, у липні 2020-го разом із колегами викрив міжрегіональну злочинну організацію торгівців вибухівкою. За цю справу Дмитро Кірдяпкін отримав відзнаку МВС України «Вогнепальна зброя».
У січні 2022 року Дмитра Кірдяпкіна призначили т.в.о. начальника відділу поліції №3 Маріупольського районного управління поліції. А потім – лютий.
«24 лютого я за допомогою товаришів вивіз сім’ю у безпечне місце, а сам залишився в Маріуполі. Не міг покинути місто та його мешканців».
З початку повномасштабного вторгнення росії на територію України Дмитро залишався в Маріуполі та виконував свої обов’язки до останньої можливості. Правоохоронець разом із колегами витягував людей з-під завалів, протидіяв мародерству, затримував наводчиків і колаборантів, розкривав злочини, розвозив їжу та воду людям, які перебували в укриттях. Також поліцейські рятували поранених мешканців, надавали їм першу медичну допомогу та доставляли до лікарні.
«Я назавжди запам’ятаю 9 березня. Я їхав на службовому автомобілі та почув у рацію, що щойно неподалік від мене був здійснений ворожий обстріл спального району Маріуполя. Прибувши за вказаною адресою, побачив трьох людей, які загинули внаслідок обстрілу, та ще одного чоловіка, який був притомний, але у нього було тяжке поранення. Надав першу медичну допомогу, затягнув його до машини і привіз до лікарні у 17-му мікрорайоні. У цей час почався мінометний обстріл території лікарні. Тоді витягнув пораненого з автомобіля, дотягнув його до укриття та передав військовослужбовцям. І побачив, що над містом знову кружляє ворожий літак і почув два потужних вибухи»,– розповідає Дмитро Кірдяпкін.
Як з’ясувалося, у цей час окупанти скинули авіабомбу на територію 3-ї міської лікарні Маріуполя, а саме біля пологового будинку у центрі міста. Поліцейський одним із перших прибув на місце події. Разом зі напарниками він рятував породіль, діставав з-під завалів поранених пацієнтів, лікарів, медсестер, інших цивільних мешканців. Також Дмитро знімав усе на мобільний телефон – саме це відео згодом побачив ледь не весь світ.
Нині правоохоронець очолює поліцію Дружківки: цей підрозділ розташований всього за кілька кілометрів від лінії фронту. Дружківка постійно зазнає ударів з боку окупантів. Правоохоронець разом із колегами документує наслідки обстрілів, рятує поранених, евакуює мирних мешканців і, як завжди, залишається поруч із громадянами.
Коли у поліцейського запитують, чому він не залишився на окупованій території, він завжди відповідає так:«Я народився в Україні. Тому по-чесному і по-справедливому я маю захищати Україну».
Тож Дмитро разом зі своїми колегами та військовослужбовцями щодня допомагає людям і наближає нашу ВЕЛИКУ ПЕРЕМОГУ!
Під час виконання бойового завдання в Донецькій області, підрозділ, в складі якого перебував нацгвардієць Владислав, піддався артилерійському обстрілу. Один зі снарядів поцілив у спостережний пункт.
«Здійнялася чорна хмара пилу… Я почув, як хлопці волають про допомогу. Не гаючи часу, я теж почав кликати інших військовослужбовців, які були в укриттях, а сам біг до поранених. Їх виявилося троє», – розповідає Владислав.
Оцінивши обстановку, нацгвардієць негайно почав надавати невідкладну допомогу, відповідно до ступенів важкості поранень: у одного з військовослужбовців відірвало ногу, інші двоє отримали осколкові поранення різного ступеню важкості.
До прибуття першої евакуаційної команди, двом військовослужбовцям з найбільшими пораненнями вже було накладено турнікети і зупинені кровотечі. На момент прибуття допомоги, Владислав вже накладав турнікет третьому побратиму і допоміг йому залишити спостережний пункт, який залишався в зоні ураження противником.
«Я просто наклав турнікети. Опинився у потрібному місці, у потрібний час. Не знаю, чи є щось у моїх діях героїчне», – скромно констатує нацгвардієць.
Та як виявилося згодом, ця перша допомога й оперативно організована евакуація поранених врятували трьом військовим життя.
Роман Гах родом з Тернопільщини. Захищав українські кордони на Луганщині з 2014 року. Шостого березня цього року мінометний обстріл у селищі Житлівка обірвав життя прикордонника. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України президент України нагородив Романа Гаха орденом Богдана Хмельницького третього ступеня посмертно. Про Героя російсько-української війни розповідає «Еспресо.Захід».
Життя завжди було «на колесах», чоловік був відданий своїй справі і дуже любив Україну
У Романа Гаха залишилася дружина та двоє синів. Вони неймовірно сумують, але гордяться батьком. Ірина розповідає, що військова служба була для чоловіка важливою. Він був чесним, справедливим та уважним військовим. Під час виконання одного із завдань вони й познайомилися.
«Це був 2005 рік, після випуску з Національної академії Державної прикордонної служби України, – пригадує Ірина. – Я працювала у місцевій школі. І так вийшло, що Роман прийшов привітати вчителів з професійним Днем. Тоді ми познайомилися. Через кілька років одружилися, і в нас народився син. Рома назвав його Данило. Казав – буде, як відомий король Данило Романович Галицький».
Через службу родина не мала постійного місця проживання. Були постійно в роз’їздах, але завжди разом. Ірина зізнається, чоловік так любив свою роботу, що вдома бував менше, ніж на службі.
«Він був дуже відповідальний і відданий своїй справі. Чесним, толерантним, уважним, особливим, справедливим військовим, який любив свою Батьківщину. Іноді мені здавалося, що Україну він любив більше, ніж сім’ю, – зізнається дружина. – Але згодом, коли я почала служити, то зрозуміла, це така робота, яку Роман не міг виконувати абияк. Він працював на результат».
У 2014 році навіть питання не стояло чи піде він воювати. Відповідь була очевидна
Коли почалася російсько-українська війна у 2014 році Роман Гах вирушив на Схід боронити Україну від ворога. Ірина каже, не було питання – їхати чи ні.
«Розлука була дуже болісна, бо ми не знали, як складеться наше життя, – пригадує дружина. – А я на той час тільки дізналась, що чекаю другу дитину. Що я відчувала – не передати. Але чоловік завжди казав: «Кицюня, все буде добре». Повернувся він у 2015 році 8 березня. А 22 березня народився наш другий хлопчик. Ми назвали його Владислав. Народження дитини допомогло чоловікові пережити на той час все те зло, жахіття, яке його спіткало на Сході».
Відтоді родина тішилася дітьми. Думали, що все вже позаду. Але у 2019 році Романа знову викликали на службу на Сході. Вирушили на місце служби разом.
«У мене навіть в думці не було, щоб Роман їхав один, – пригадує Ірина. – Ми сім’я і мали бути разом, підтримувати один одного. Оскільки він був відданий своїй справі, ми ще менше його бачили. Тоді я вирішила піти теж захищати Україну. Найголовніше, у мене була змога, хоч трохи більше бачити чоловіка, бо вдома на нього чекали ще діти, яких він не залишав без уваги, ніколи не казав, що втомився чи хоче відпочити. Навпаки, сідав та допомагав в навчанні, давав правильні чоловічі поради на подальше життя, намагався проводити з нами дозвілля. Кожні вихідні ми намагалися ходити до церкви. Кожне літо їздили у відпустку до батьків. І по дорозі заїжджали на море, бо хотіли і дітей трохи побавити. По змозі Різдво теж святкували разом усією сім’єю. Це була одна із наших традицій. День народження кожного з нас ми старалися святкувати разом, в колі сім’ї. Ми майже ніколи ввечері без тата не сідали вечеряти, о котрій би годині він не прийшов. Взагалі наші сімейні традиції-все робити разом. Це і є справжня сім’я».
У лютому він, як завжди, сказав: «Все буде добре»
Повномасштабне вторгнення Росії не оминуло кожну сім’ю військовослужбовців. У той час сім’я Романа Гаха опинилися в епіцентрі тяжких боїв.
«Спасибі Богу, дітей вдалося врятувати, – каже Ірина. – Я на той час думала, найстрашніше, що могло статися, – ми не встигнемо врятувати наших дітей. Я була впевнена, мій Рома буде жити, і всі, хто поруч, – теж. Коли діти були в безпеці, ми з ним розмовляли про те, що це все має закінчитися. І дай Бог на 8 березня він прийде до мене з квітами і тортиком. Ще не встигли ми відійти від минулих подій, від всього того жахіття, прийшла дуже страшна новина. Вбили не лише мого чоловіка, а й мене разом з ним. Як і обіцяв, він прийшов до мене на 8 березня. Але не сам. Його привезли у труні. І вже ніхто мені не скаже, що все буде добре. Це дуже велика втрата для нашої сім’ї. Мій чоловік – Герой, бо такі, як він, в житті зустрічаються дуже рідко. Він – приклад для молодого покоління, щоб вони розуміли, що військовослужбовець – не просто назва, а велика робота і перш за все – людина, від якої залежать життя та спокій всіх українців».
Роман Гах своїм прикладом демонстрував, яким має бути офіцер
Те, що Роман Гах максимально віддавався роботі та захисту Україні також підтверджують побратими. Полковник Вадим Закладний знає чоловіка ще з 2002 року. Тоді разом служили у Білгород-Дністровському прикордонному загоні. Вадим розповідає, Роман Гах прийшов лейтенантом: переймався службою та турбувався про особовий склад.
«З того часу ми були на різних ділянках кордону, але знову зустрілися у 2014 році, – каже Вадим. – Я був комендантом оперативно-бойової прикордонної комендатури «Білгород-Дністровський» Державної прикордонної служби. Роман Гах тоді був моїм першим заступником. Ми разом служили на Луганщині. Знаєте, я кращого офіцера ніколи не зустрічав. Жодного разу не пошкодував, що він був моїм заступником. Роман був порядною, культурною та досвідченою людиною. Своїм прикладом демонстрував, який повинен бути офіцер. Я без проблем міг залишити комендатуру, коли виїжджав на передові позиції. Роман ідеально виконував свої обов’язки».
8 березня 2015 року була ротація. У ці дні дружина народила другого сина. Вадим Закладний став хрещеним батьком хлопця.
«Знаєте, до того часу в мене не було похресників. І щось було в мене не завершено, – зізнається Вадим. – Роман запропонував мені стати кумом. Ви собі не уявляєте, як я зрадів. Для мене було честю похрестити Владислава. Це мій єдиний похресник».
Коли Роман загинув, я був на передовій. 22 березня вітав похресника з Днем народження і не міг сказати, що тата вже нема
За словами Вадима Закладного у березні цього року загинула найближча для нього людина.
«Сім’я Романа виявилася набагато сильнішою, ніж я, – зізнається Вадим Закладний. – Шостого березня Роман загинув, а 22 березня я вітав його сина з Днем народження. Тоді я був на передовій. Я казав, що куплю все, що хоче Владислав, але не міг сказати, що тата вже нема. Тому нині я дав слово, що повинен залишитися живим, щоб виховати його дітей. Дати таке виховання, якого хотів Роман Гах. Діти повинні пишатися, що батько в них патріот і не пробачити ніколи росіянам те, що залишилися сиротами».
Побратим переконаний, Роман Гах – заслуговує звання Героя. Адже в останньому своєму бою виводив людей з оточення і своїм життям врятував підлеглих. Про бій розповідають у Луганському прикордонному загоні, де востаннє проходив службу Роман Гах.
«Від 24 лютого під керівництвом Романа у взаємодії з підрозділами Збройних Сил України наші захисники неодноразово стали прикладом мужності і героїзму в боротьбі з переважаючими силами противника, – каже речниця Луганського прикордонного загону Тетяна Летошко. – У боях за населені пункти Луганщини спільними зусиллями вдалося знищити велику кількість живої сили ворога та не одну одиницю техніки. Роман Гах разом з побратимами стримували просування переважаючих сил російської орди на Луганщині. У перші дні війни прикордонники мали завдання не допустити просування військ ворога. Захисники, під керівництвом полковника Гаха, першими прийняли вогонь на себе і одразу вступили у бій. Утримувати оборону на визначеному рубежі доводилося під щільним вогнем противника. Та, не зважаючи на постійні обстріли та чисельну перевагу рашистів, прикордонники понад шість годин вміло утримували займані позиції. Під час тривалого протистояння полковник Роман Гах від кулеметної черги отримав тяжкі поранення, несумісні з життям. Найвищою ціною він зберіг життя побратимів: героїчно та відважно, стоячи до останнього та дивлячись ворогу у вічі, не ступивши ні кроку назад. Так боронять мужні офіцери-прикордонники Україну».
Високий бойовий дух, вірність Військовій присязі, мужність, витривалість, благородство. Саме з такими словами асоціюються в Україні та цілому світі захисники Маріуполя — міста-руїни, від якого стараннями регулярної армії РФ мало що залишилось…
Серед загиблих оборонців Маріуполя — заступник командира окремого загону спеціального призначення «Азов» з бойової та спеціальної підготовки старший лейтенант Віталій Грицаєнко, позивний «Гоголь», який добровольцем став до лав підрозділу у перші роки тоді ще неоголошеної російсько-української війни.
Полтавчанин, військовий професіонал найвищого ґатунку, який здобув офіцерські погони своєю ратною працею. 27 лютого 2022 року бойові кораблі Російської Федерації розпочали обстріл узбережжя Азовського моря в районі Маріуполя з подальшими спробами висадки морського десанту. Одними з перших бій прийняли морські піхотинці Збройних Сил України, які відбили три спроби загарбників ступити на берег. Зазнавши значних втрат, вони змушені були відступити для проведення перегрупування. Прикриття відходу побратимів та тимчасове утримання берегових рубежів доручили групі військовослужбовців ОЗСП НГУ «Азов», до складу якої входив старший лейтенант Грицаєнко.
Упродовж 48 годин вони героїчно відбили чотири спроби висадки морського десанту ворога та завдали йому суттєвих втрат. Зокрема, старший лейтенант Грицаєнко особисто знищив 9 загарбників. Першого березня противник здійснив чергову спробу прориву оборони Маріуполя. З боку села Калинового Луганської області висунулось 9 танків та близько роти живої сили ворога. Підрозділ під командуванням Віталія Грицаєнка дав достойну відсіч незваним гостям. Під час бою «Гоголь» знищив ворожий танк з РПГ-22, а зі стрілецької зброї, це близько двох десятків російських піхотинців. Його підлеглі також діяли професійно та злагоджено — три ворожі танки палали за хвилину після того, як вони вступили в бій.
Зрозумівши, що гвардійський рубіж їм не пройти, окупанти здійснили спробу обійти їхні позиції з флангу, проте саме там бійці «Азову» заздалегідь установили протитанкові міни, тож ще три російські танки було знищено. Решта спробували відступити, проте, вдало обрані позиції та чітко розподілені завдання дали гвардійцям змогу «демілітаризувати» решту бронетехніки противника. Ворожу колону було розбито повністю.
15 березня старший лейтенант Віталій Грицаєнко знову отримав завдання блокувати пересування сил ворога — за даними розвідки, вони були незначні, до взводу. Близько 11.00 гвардійці нарахували 12 одиниць бронетехніки різних типів, включаючи три самохідні артилерійські установки, дві реактивні системи залпового вогню «Град», а чисельність ворожих бійців складала близько 2 рот.
Попри значну перевагу противника у живій силі, військовослужбовці вступили у бій. Заставши окупантів зненацька, упродовж перших 10 хвилин вони знищили три БТР-8, чотири бронемашини «Тигр», одну бронемашину «Рись» та три десятки російських солдатів. Упродовж двох годин, до прибуття підмоги, гвардійці тримали свої позиції, а після влучної роботи артилерії сміливо перейшли у контрнаступ та змусили противника відступити. У тому бою старший лейтенант Грицаєнко особисто знищив 2 ББМ «Тигр», до відділення живої сили, а після контрнаступу взяв у полон російського офіцера. У ніч з 18 на 19 березня група військовослужбовців «Азову», до складу якої входив старший лейтенант Грицаєнко, здійснила успішний рейд в тил противника.
У результаті наші бійці знищили ворожий командний пункт, підірвали один тиловий склад та один склад з боєприпасами. Також наші воїни знищили 1 танк, 2 БТР та близько взводу живої сили ворога, переважно офіцерів.
На жаль, ціною цієї блискучої операції стало життя відважного офіцера. Під час запеклого бойового зіткнення він зазнав тяжких поранень, від яких загинув. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 201/2022 від 2 квітня 2022 року старшому лейтенанту Грицаєнку Віталію Миколайовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Олександр виносив з поля бою своїх поранених бійців, попри те, що сам отримав осколкові поранення. За це гвардійця нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
Олександр Охрімовський з позивним «Борода» зараз на лікуванні у шпиталі, але планує повертатися до побратимів. Він боєць із досвідом, адже почав воювати ще 7 років тому в складі 24 бригади Збройних Сил України. Після кількох років перерви Олександр повернувся на військову службу у лавах Національної гвардії.
Порятунок побратимів – це не єдиний геройський вчинок нацгвардійця. Зі свого РПГ7 він знищив ротний опорний пункт ворожого підрозділу чим завдав окупантам значної шкоди.
«Свій ручний гранатомет заряджав «перекрутами», зростивши реактивний двигун з 82-мм мінометними мінами, і запускав у пункт призначення. Була у мене охота знешкодити ворожий ротний опорний пункт, де знаходилося керівництво орків. Після влучення виявилося, що там була ще колісна техніка. Ох, тоді і розлютили своїх ворогів», – розповідає Олександр.
Боєць каже, що до останнього подиху боротиметься за Україну. А ще на Донбасі його чекає кохана дівчина – бойовий медик, котра служить у ЗСУ. Вони познайомилися вже на війні. Обоє вірять у перемогу, після якої зіграють заплановане весілля.
Гвардієць з Рівного підполковник Валерій Ворон посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
14 березня 2022 року в результаті ракетного обстрілу життя офіцера обірвалось. Військовослужбовець разом із бойовими товаришами виконував службово-бойове завдання.
Як розповідають бойові побратими, за плечима підполковника чималий військовий досвід. У Рівному понад 5 років Валерій Ворон очолював батальйон Національної гвардії України. За цей час офіцер проявив себе як відповідальний, справедливий командир. За словами гвардійців, підполковник був гарним сім’янином і добрим другом, а на службі суворим, але спокійним, зваженим, мудрим.
«Ми несли службу пліч-о-пліч. Він був хорошим стратегом і добрим товаришем. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Валерій не зміг стояти осторонь і добровільно прийшов до центру комплектування та соціальної підтримки й став на захист України. Гвардієць одразу приступив до виконання службових обов’язків. Проте, на жаль, ця війна забирає найкращих», – розповідає його колега Віктор.
Наш народ бореться з окупантами з усіх сил. Кожне життя українського героя – це величезна втрата, котру ми не забудемо і не пробачимо. А ще ми не змарнуємо шанс побудувати вільну і квітучу Україну. За цю можливість найкращі сини й дочки нашої Батьківщини віддають свої життя.
Пам’ятаємо кожного Героя!
Підполковник Віталій Власенко загинув 6 березня від осколкових поранень, які отримав під час мінометного обстрілу ворога поблизу населеного пункту Житлівка, що на Луганщині.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, офіцера Державної прикордонної служби України відповідно до Указу Президента України від 17 березня 2022 нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, посмертно.
Нагороду дружині загиблого Героя вручив перший заступник начальника Західного регіонального управління – начальник штабу полковник Олексій Гавель. Зазначимо, що обидва сини воїна-прикордонника продовжують справу свого батька і є військовослужбовцями Держприкордонслужби.
Разом з рідними військові вшанували пам'ять Віталія й усіх Захисників, які віддали своє життя за Україну та помолилися за упокій душ спочилих Героїв.
Світла їм пам'ять та вічний спокій!
З початку повномасштабного вторгнення військ російської федерації всі оборонні сили нашої держави були приведені у повну бойову готовність. Негайно став до захисту рідної землі й особовий склад 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука Національної гвардії України. Ще напередодні рашистської навали частина бійців вирушила на оборону східних рубежів на Луганщину. Решта перебували у пункті постійної дислокації в Гостомелі, де вже у перші дні війни «братський народ» учинив такі лиха, які й у страшному сні не могли наснитися. 39-річний підполковник Богдан Лещишин очолював службу охорони праці з’єднання. Але попри штабну посаду, офіцером він був аж ніяк не «паркетним».
Богдан змалку мріяв стати військовим, як його хрещений батько. Коли постало питання вибору навчального закладу, вступив до Військового інституту внутрішніх військ МВС України (нині – Національна академія Національної гвардії України) і у 2005 році закінчив навчання за спеціальністю «Автомобілі та автомобільне господарство».
Першим місцем служби офіцера став дислокований в Дніпрі 1-й полк охорони особливо важливих державних об’єктів. 2010 року військовослужбовця було переведено до Навчального центру ВВ, що в місті Золочеві, зовсім неподалік його рідного села Дусанів Перемишлянського району Львівщини. Тут пройшли, напевно, найщасливіші його роки: складалося і з кар’єрою, і з особистим життям. 2013 року гвардієць одружився, а за три роки народилася довгоочікувана донечка Марта. Але щастя молодої родини, як і мільйонів українців, зруйнувала агресія рф, що анексувала Крим, сприяла створенню квазі-республік на Донбасі і на довгі роки позбавила нас мирного існування. Богдан вирушив на передову вже у травні 2014 року.
Побував у самісінькому пеклі неоголошеної війни, повернувся додому живим-здоровим, а наприкінці року його дружина Марія знову молилася, чекаючи на свого захисника. Навіть знаючи, що Богдан – досвідчений офіцер, чудовий професіонал, котрий знає, як діяти в будь-якій екстремальній ситуації, жінка, звісно ж, переживала. Але ж і пишалася ним – надто, коли у листопаді 2018-го, вдало пройшовши складний відбір, Богдан Лещишин був зарахований до списків особового складу 4-ї бригади оперативного призначення НГУ. Щойно дізнавшись про формування з’єднання, офіцер прагнув стати до його лав, тож уся родина була рада, що мрія чоловіка і батька здійснилася. Лещишини переїхали до Гостомеля – мальовничого і затишного містечка на Київщині. Ніхто й уявити не міг, що колись війна добереться й сюди…
Коли о 5.00 24 лютого 2022 року путінські окупаційні війська піддали Гостомель ракетно-бомбовим ударам і почали висадку повітряного десанту у міжнародному вантажному аеропорту «Антонов», особовий склад бригади, що лишився на її базі, у тому числі й підполковник Лещишин, мужньо відбивав атаки ворога. Окупанти кинули на київський напрямок величезні резерви живої сили, озброєння та техніки. Ціною надзвичайних зусиль, відваги і мужності наших захисників столицю вдалося відстояти. 12 березня Богдан Лещишин очолив бронегрупу бригади, яка мала діяти спільно з підрозділами 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців ЗСУ, що висувалися у напрямку населеного пункту Гути-Межигірської Вишгородського району.
Отримали звичне для фронтового часу бойове завдання – з’єднатися, закріпитися на вказаному рубежі, розгорнути взводні опорні пункти та не пропускати ворога далі. Під час руху колони противник здійснив спробу прориву лінії оборони шляхом масованого артилерійського обстрілу із залученням трьох танків, п’яти бойових машин піхоти та близько роти живої сили. Підполковник Лещишин вирішив ввести ворога в оману. Змінивши маршрут руху, він визначив своїм підлеглим зручні вогневі позиції, аби забезпечити прикриття основних колон 72-ї бригади і дати збройну відсіч противнику.
Уже у перші хвилини бою було знищено три російські БМП та близько взводу піхоти. Визначивши місцезнаходження гвардійців, окупанти відкрили вогонь у відповідь. Підполковник Лещишин дістав осколкове поранення стегна, але відмовився від евакуації та продовжив командувати підрозділом. В умовах складної бойової обстановки, не зважаючи на біль і крововтрату, командир зміг визначити та проаналізувати напрямок руху основних сил противника та окреслити безпечні шляхи відходу підрозділам ЗСУ.
У цей час ворожий снаряд поцілив по позиціях гвардійців, Богдан дістав акубаротравму, проте й надалі продовжив керувати своїм загоном та корегувати вогонь підлеглих. Відчайдушний спротив жменьки сміливців неабияк розлютив рашистів – незабаром позиції гостомельських гвардійців накрили залпи ворожих «Градів». Підполковник Лещишин дістав нових поранень, але з останніх сил намагався втримати свідомість, визначити координати розміщення сил та засобів ворога та передати їх старшому начальникові для ураження вогнем суміжних підрозділів артилерії.
…Його поранення були надто тяжкими. Офіцер загинув на полі бою як справжній герой. 24 березня 2022 року підполковника Богдана Лещишина з військовими почестями провели в останню путь у його рідному селі. Невтішними залишилась дружина та донечка, якій у червні цього року має виповнитися шість років. На жаль, батько вже не зможе пригорнути і привітати свою дитину, та сказати, як сильно він її любить…
«Дякую Богу за щасливе життя з Богданом, він став для мене і коханим, і другом, і всім…», – говорить Марія Лещишин.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народу, Указом Президента України №275/2022 від 25 квітня 2022 року підполковнику Богдану Лещишину присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно)
Нацгвардієць Дмитро був снайпером. Важко поранений під час розвідувального рейду, він дві доби добирався до українських позицій. Неодноразово втрачав свідомість. Дмитро відчайдушно боровся за своє життя, пив воду з болота, щоб
вгамувати спрагу та дістатися своїх. Лікарі не змогли врятувати йому руку, але зберегли життя.
Олександр отримав численні кульові та осколкові поранення під час боїв з ворогом. Лише завдяки непереборній волі та добрій фізичній підготовці він поранений зміг протримався 11 годин до евакуації.
Дружини героїв: Дмитра – Ірина та Олександра – Лоліта, пережили жахливі часи тривог за своїх чоловіків. Але наразі лікарі дають добрий прогноз на їхнє одужання.
Рятують, евакуюють, привозять їжу та воду – поліцейський екіпаж, до складу якого входить черговий Курахового, ризикує власним життям заради порятунку людей. Артем Плахтій розповів, як проходить евакуація мешканців населених пунктів, які перебувають під постійними обстрілами російських окупантів.
«Ми їздимо на автомобілі швидкої. Коли люди її бачать, то знають, що приїхала допомога», - говорить Артем Плахтій.
«Білими янголами» поліцейських назвали мешканці Мар’їнського району. Люди вже давно розпізнають біле авто та знають своїх рятівників в обличчя - на них одна надія, тому що самостійно вибратися з найзапекліших місць просто неможливо.
Народився Артем Плахтій на Закарпатті у місті Свалява. Мати поліцейського з Західної України, а батько з Донеччини. Спочатку родина мешкала на батьківщині жінки, а коли Артему виповнився рік, переїхала до с.Новомихайлівка. Все своє життя правоохоронець мешкав, навчався та працював у Донецькій області, тому вважає регіон своїм домом.
Професію правоохоронця обрав після служби в армії, хоча до неї закінчив інститут та планував працювати інженером. Перша посада – помічник дільничного, а сьогодні поліцейський - старший інспектор черговий ВП №2 (Курахове) Покровського РУП.
З початком повномасштабного вторгнення росії на території України, рідний регіон правоохоронця одним з перших опинився під прицілом окупантів. Зараз у с.Новомихайлівка внаслідок обстрілів пошкоджено близько 70% будинків, але є люди, які ще залишилися у населеному пункті. Саме їх та мешканців прилеглих населених пунктів рятують «білі янголи». Не спиняють поліцейських навіть цілодобові обстріли окупантів.
«Пам’ятаю, як в черговий раз їхали до Новомихайлівки. На узбіччі дороги почали розриватися мінометні снаряди, ми не зупинялися й не повернули назад – їхали далі…до людей, які чекали», розповідає поліцейський.
Правоохоронці евакуюють людей, привозять гуманітарну допомогу та рятують поранених. Артем Плахтій згадав один з випадків, коли йому подзвонили місцеві мешканці та розповіли про літнього чоловіка, якому під час обстрілу осколком від снаряда пошкодило ногу. Людина перебувала майже без свідомості від болю.
«Я особисто знав цього чоловіка, у дитинстві ми товаришували з його сином. Я наклав пов’язку та всю дорогу до лікарні розмовляв з ним, щоб не втратив свідомість. Але він навіть не впізнавав мене, на стільки було боляче», - розповідає поліцейський.
Кожен рейс «білих янголів» дуже небезпечний, шлях до населених пунктів перебуває під постійними обстрілами окупантів. Правоохоронці ризикують власним життям, аби доставити допомогу та евакуювати людей. Поліцейський зізнається, що нервується, коли мешканці відмовляються виїжджати через тимчасову тишу, хоча до цього були готові їхати. Знає, що наступного дня люди знову зателефонують та попросять допомоги.
«У таких випадках я прошу подумати про майбутнє та життя дітей. Якщо людина похилого віку, прошу уявити, як будуть жити їх сини, знаючи, що рідна мати чи батько залишилися у небезпеці. Так я вмовив виїхати навіть свою мати, їй також було важко залишити будинок. Я вважаю недоцільним ризикувати собою заради майна», - говорить Артем Плахтій.
Поліцейський зізнається, що родина на першому місці. Тому, аби дружина не хвилювалася, про кожний свій виїзд розповідає після повернення. Боронить її, тому що розуміє, що їде туди, де смертельно небезпечно.
«Безмежно сумую за дітьми. Синові 16 років, донечці - дев’ять. Щодня вона малює нову світлину та ховає під подушку для мене. Вірю, що незабаром ми будемо знову жити всі разом у вільній та мирній країні, а зараз робимо все для скорішої перемоги», - говорить Артем Плахтій.
У пеклі новітньої російсько-української війни постають Герої, чиї імена переповідатимуть нашим правнукам, як символи мужності, відваги та самопожертви заради волі та незалежності України.
Лейтенант Станіслав Партала, позивний «Метро», був легендарною особистістю навіть у колі кращих бійців окремого загону спеціального призначення Національної гвардії України «Азов». До весни 2014 він був звичайною цивільною людиною, яку найбільше у житті цікавили успіхи улюбленого футбольного клубу «Металіст», проте він став на захист України, розпочавши службову кар’єру зі звання рядового міліції – бійця батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Азов». Побратими і посестри згадують про нього як про людину небагатослівну і абсолютно байдужу до нагород. «Розвідник від Бога» – ця коротка характеристика з вуст кадрового офіцера Нацгвардії варта тисячі відзнак… Орден «За мужність» ІІІ ступеня сержант Партала отримав у листопаді 2016 року за те, що під селом Павлополем, ризикуючи власним життям, з групою розвідників й саперів, здійснив спробу евакуйувати тіло побратима. Сапери, які рухалися попереду, підірвалися на вибуховому пристрої, двоє бійців дістали поранень. Групу почали обстрілювати терористи, однак завдяки досвіду сержанта Партали вдалося вивести всіх бійців, евакуювати поранених і винести тіло загиблого. Потому, вже у військовому званні старшини, Станіслав Партала відзначився у районі населеного пункту Зайцево, де завдяки його професіоналізму та вмілому керівництву боєм було вчасно помічено приховане просування ворожої диверсійно-розвідувальної групи з п’яти осіб, що наближалася до позицій батальйонної тактичної групи «Азова». По диверсантах було вчасно відкрито вогонь, внаслідок чого чотирьох бойовиків було знищено, одного – взято у полон.
За цей подвиг Указом Президента України № 81/2020 від 13 березня 2020 року Станіслава було нагороджено орденом «За мужність» ІІ ступеня. А у лютому 2017 року «Метро» отримав громадську відзнаку – звання Народного Героя України, і, він, особа цілком непублічна – «засвітився», завдяки чому ми маємо його фотопортрет. За роки на передовій Станіслав провів сотні вдалих бойових операцій, знищив десятки російських окупантів, навчив військовій справі безліч бойових побратимів. Будучи командиром взводу розвідки, цей офіцер належав до еліти бойових підрозділів Національної гвардії України. Саме завдяки таким воїнам, як Станіслав Партала, Маріуполь так довго захлинався кров’ю російських загарбників, але не здавався. 27 лютого 2022-го в акваторії Азовського моря з’явилися бойові кораблі Російської Федерації, які розпочали обстріл узбережжя та спробували висадити морський десант. Бій прийняли морські піхотинці ЗСУ, які успішно відбили три спроби загарбників ступити на берег. Згодом морпіхи були змушені відступити для проведення перегрупування, прикриття їх відходу та тимчасове утримання берегових рубежів було доручено групі ОЗСП «Азов».
Протягом 48 годин «азовці» відбили чотири спроби висадки морського десанту, завдали ворогу суттєвих втрат, лейтенант Партала особисто зни[1]щив вісьмох загарбників та потопив два ворожі плавзасоби. 2 березня Станіслав та його підлеглі успішно виконали завдання з мінування можливих шляхів висування ворога і вже поверталися до пункту дислокації, але в районі селища Калинівки «азовці» зіткнулися з групою противника, яка чисельно значно перевищувала нацгвардійців і спробувала їх оточити. Лейтенант Партала вміло організував відбиття нападу, у ході бою нацгвардійцями було знищено три бронемашини противника (причому дві з них особисто підбив лейтенант Партала), ворог удався до втечі. Командир взводу дістав тяжке поранення, але попри це – продовжував керувати боєм, і зумів вивести свій підрозділ у район зосередження. На жаль, медикам не вдалося врятувати життя мужнього командира… За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 167/2022 від 25 березня 2022 року лейтенанту Парталі Станіславу Юрійовичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
Дві доби на полі бою на Луганщині, яку ворог з останніх сил намагається захопити, пролежав на самоті важкопоранений боєць Національної гвардії України Дмитро із позивним «Фін». Без їжі, під палючим сонцем вдень та холодними ночами. Щоб вижити, боєць пив протухлу воду з засохлого болота. І таки дочекався порятунку!
«Шалена спека. Я відчуваю, як від крові поступово набрякає мій одяг»
Першим цю незвичну історію описав у Facebook боєць Збройних Сил України Max Bugel:
«Сьогодні був дуже складний день. Але також і хороший — через те що зробили дуже добру справу. Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили. Вийшло так, що і ворог відступив.
В результаті чотири дні Дмитро провів в посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму, де затрималася дощова вода… Цього йому вистачило, щоб протриматися весь цей час.
Як ми його витягували — це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його понад три кілометри.
Радий знайомству з Дмитром. Навіть не уявляю, як він зміг витримати та вижити в цій ситуації. Сподіваюся, що все з ним буде добре і він залишиться цілим. Бажаю йому міцного здоров’я».
Згодом боєць-рятівник уточнив, що Дмитро провів в посадці не чотири, а дві доби, і його група повернулася за ним, щоб забрати, але Макс із побратимами встигли першими.
Дмитро «Фін» — досвідчений боєць, який нині жартома називає себе військовим Робінзоном.
— Спільна група бійців Нацгвардії та ЗСУ отримала завдання зайняти певну висоту та провести розвідку на місцевості, чи немає там росіян, — каже Дмитро. — Висоту ми зайняли. Далі вирушили у розвідку. На височині ліс. Той ліс за формою наче штани. Недарма ми й назвали цю позицію «Штани». У низовині між «штанинами» — пшениця, рілля, яри, чималий протитанковий рів. Там був ворог. Ми чули їхні розмови. Коли ми проводили розвідку, нас засікли та почали «крити» з чого тільки можна… Можливо, бронетехніку підтягнули. Ми теж відповідали, а наші мінометники за нашим корегуванням влучно вразили ворога. Але сили були нерівні, тож нам довелось відходити.
Ми відходили густою пшеницею… І ось поранили одного хлопця з нашої групи, досить міцного за статурою. Ще один хлопець загинув на моїх очах, необережно скочивши під обстрілом. Я бачив, як кулі влучили у його тіло, як полетіли криваві шматки. Але треба допомогти пораненому. І ми удвох із командиром взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ із позивним «Сократ» евакуйовуємо нашого пацана полем під обстрілом. І далі «прилетіло» вже мені.
— Як саме вас поранило?
— Спершу у праву руку. Я лівою рукою допомагаю тягнути пораненого. У правій — автомат наготові. І тут на моїх очах ствольна коробка автомата розлітається в друзки, випадає бойова пружина. Я бачу, що вказівний палець зависає нерухомо. Пряме влучання прямо у зброю! Тоді ще мені вдалось накласти собі турнікет. Потім важчезний удар по лобі. Наче кувалдою добряче гепнули. У очах помутніло. Як виявилось, куля влучила прямо у шолом. А по голові лише черкнула рикошетом. Але це були ще відносно легкі рани, тож ми далі тягнули побратима!
І ось ще влучання у ліву руку. Куля влучила у суглоб, перебивши його. Потім «промандрувала» тілом та вийшла наскрізь нижче ключиці. Ліва рука висне нерухомо. Добре, що мужній та холоднокровний «Сократ» наклав мені намертво турнікет. Так і врятував життя! Тягнути пораненого я вже не міг. І навіть сильний «Сократ» нас удвох вже б не витягнув… А навколо нас жорстокий бій. Кулі свистять, міни та гранати рвуться. Хлопці з лісу передають по рації, що дістатись до нас не можуть, бо ж обстріл. Ми у рацію чули, що ще одного нашого побратима поранено в обличчя.
Шалена спека. Я відчуваю, як від крові поступово набрякає мій одяг. Плюс ми ж без води. Тоді як при важких пораненнях та крововтраті — головне пити якомога більше та частіше. Сили тануть просто на очах. А навколо лише пшениця. І от тоді я, мабуть, час від часу почав втрачати свідомість. Бо пам’ятаю навколо то бій, то тишу. Декілька разів. Заплющив очі — бачу та чую одне, відкрив — нічого вже немає.
— А як ви опинились на самоті на полі бою?
— Мабуть, після чергової втрати свідомості. Я так само наче на мить закрив очі, а коли розплющив — навколо нікого. Ані «Сократа», ані пораненого товариша. Де я, куди рухатись — не розумію. Підняти голову нема як — щоб не виявили та не розстріляли, наче в тирі. А навколо лише пшениця. Зброї у мене більше немає, лише ніж. Телефон із мапами місцевості у командира. Я добре розумів, що до своїх із такими пораненнями вже самотужки не дійду. Хоча б дістатись до позиції на височині. Тож навмання повз у західному напрямку. Аби дістатись до «штанів». Добре, що на землі ще були де-не-де сліди військового взуття. Мабуть, наших хлопців, які відступали. І я орієнтувався за цими слідами.
Пшениця закінчується, далі той самий протитанковий рів та рілля. Величезні гори землі. І я, як змія чи ящірка, намагаюсь якось їх переповзти чи перестрибнути. Прошу лише одного: аби не знепритомніти. Бо якби мене побачили на тій голій ріллі, то точно розстріляли б, наче в тирі. А ще кілька разів бився пораненою головою об грудки землі. Вони вже тверді, мов каміння, розжарені на сонці. А я без шолома. Тож кожен такий удар дзвоном лунав у голові. І все ж мені вдалось дістатись до посадки та корчів. Але моїх товаришів й там ніде не було.
Бачу вже більш-менш знайоме місце. І тут з поля, з зарослів вилазить нібито собака. Маленька, як той йоркширський тер’єр. Я ще неабияк здивувався — звідки тут собака? Гукаю її, цмокаю. І тут бачу, що це… людина у військовій формі. Наш боєць! Я до нього: «Друже, не кидай мене, допоможи!» Той відповів: «Так». І пішов в кущі, де зник. Більше він не з’являвся. Але я дивлюсь на те місце, звідки він вилазив. Там ні людського сліду, ні прим’ятих кущів…
— Це дійсно була людина? Чи, можливо, у вас почались галюцинації?
— Зараз я розумію, що це, скоріше за все, мара… Вже сутеніло. Я бачу у цих корчах військовий позашляховик. Коло нього хлопці в українській формі. Вони поруч! Точно, наша розвідка! Я не тямив, що автомобіль не міг заїхати на цю висоту, де суцільні яри. Кричу хлопцям: «Допоможіть, я тут!» А вони мене не чують та не бачать. І я повзу посадкою з останніх сил. Чесно кажучи, пощастило, що у посадці тоді не було ворогів, які могли б почути мої благання допомоги. Добре й те, що я знайшов сліди, де напередодні займав позиції наш підрозділ на висоті.
«Усю ніч я «мандрував» за примарами. Коли повз, коли йшов, хитаючись та чіпляючись за гілляки й стовбури дерев»
Дмитро «Фін» згадує: під час цієї вимушеної «робінзонади» вижити йому допомогла вода з болота та ті ж безуспішні мандри за примарами. Бо хлопець увесь час рухався! Тож не замерзнув.
— У низовині цієї лісопосадки та ярку, куди я й дістався у своїх «мандрах» — болото, яке ще не висохло, — розповідає боєць. — І там у мочарах, глині та камінні — вода. Нарешті вода! Хай тепла, хай затухла. Я сьорбав її великими ковтками. Потім ще знайшов якийсь слід від військового черевика. Там теж краплини води. Саме завдяки цій воді я дещо поновив сили. Бо спрага не просто дошкуляла, вона палила мене вогнем. Усе тіло горіло. Ще намагався якось вибратись з того ярку. І знепритомнів та гепнувся додолу десь з триметрової висоти. Коли отямився, у грудях було дуже боляче. І знову відчув, що щось липке сочиться тілом. Згодом лікарі пояснили, що я добряче забив обидві легені. Рани кровили на тілі. І старі, і нові.
Фактично усю ніч я «мандрував» за примарами. Коли повз, коли йшов, хитаючись та чіпляючись за гілляки та стовбури дерев. Час від часу знову непритомнів — заплющував очі, а потім відкривав наче у сні. Можливо, й падав ще. Але рухався… І, чесно кажучи, цей рух мене врятував.
— Інакше ви з би заклякли від холоду?
— Так, ніч була дуже холодна. А я, скривавлений, лише у літній куртці та штанах. Інколи від холоду зуб на зуб не потрапляв. А ще я не відходив далеко від того ярку й знову час від часу сьорбав воду. Знайшов ще якусь пляшечку у ярку і набрав у неї ще води з тієї каламуті. Відкрив ту пляшку зубами і якось зубами її й закрутив. Тепла жижа, яка ще й смерділа сірководнем. Але для мене це була найкраща вода у світі. Так я зустрів світанок… Поповз на галявинку, куди крізь густоту дерев пробився промінчик сонця. Там я зігрівся.
— Як ви пережили другу добу під час цієї вимушеної «робінзонади»?
— У хованці у лісосмузі, сьорбанням тієї води, почерговими втратами свідомості. І знову мареннями. Бо знову мені ввижались бійці, які ходять лісосмугою поруч зі мною, але мене не бачать. А ще чув канонаду пострілів, вибухи. Галявина, де я вранці грівся, здригалась від вибухів мін. Чи били це наші, чи ворог, не знаю. Можливо, було чергове марення. Але коли я лежав на віддалі від цієї галявини, мене накривали шматки землі. Скільки загалом я лежав непритомним? Годину, дві, пів доби? Не скажу точно.
А ще першої та другої доби над посадкою кружляв квадрокоптер. Одного разу завис наді мною. Тож я навіть махав руками, кричав, тріпався, аби мене помітили. Чи цей був «квадрик» — свій чи чужий? Не скажу. Але після кожного такого польоту посадку знову густо обстрілювали.
— Як ви почувались?
— Поранена ліва рука розбухла настільки, що у шпиталі не могли зняти мою доволі простору військову куртку. А годинник на ній просто в’ївся намертво у тіло. Бо ж минула вже доба, коли на ній був затягнутий турнікет. На правій прострілений палець теж висів. Я ще й самотужки хотів його відрізати, щоб не муляв. Не вдалось… До речі, я раніше на ній ослабив зубами турнікет, аби рука не відмерла. А на інші травми, рани та забої після падіння я вже не звертав уваги.
Чесно кажучи, я боявся лише одного — щоб не померти як собака десь в кущах. Аби ніхто з рідних не знав, де могила. Щоб знайшли лише лисиці, бродячі собаки та круки. Тому й наказував собі: повзи, рухайся, щоб жити. Ось так й повзав другої ночі, ще холоднішої. Знову щоб не замерзнути… Але сил ставало усе менше. Чесно кажучи, вже передчував найгірше. Шкодував за батьками, дружиною, пацанами… Але я вирішив боротись до останнього подиху.
«Хлопці зробили імпровізовані ноші — перетягнули моє тіло ременями від автоматів, а сама зброя була замість ручок»
— Другий ранок подав надію. І ось бачу, ярком йдуть бійці. Добре озброєні, екіпіровані. Думаю, якщо це росіяни — все, капець! Мало того, що вб’ють, ще й замучать перед смертю, — згадує «Фін». — А у мене зі зброї лише ніж. І я лежу, знесилений. Але побачив на одному з хлопців українську «піксельку». Бійці мене теж помітили. Кричать українською: «Ти хто? Що тут робиш?» А я й слова вимовити не можу від знесилення. Згодом виявилось, що це була розвідувальна рота другого батальйону львівської 80-ї десантно-штурмової бригади. Вони й стали моїми янголами-охоронцями! Хлопці тоді обстежували місце нещодавнього бою.
Потім вони зрозуміли, хто я і звідки. Бо знали, що під час минулого бою один поранений воїн, тобто я, «загубився». А я не пам’ятав, скільки діб минуло, тому й сказав, що «робінзоню» тут вже чотири доби. Хлопці пригостили мене плиткою вафель. А я ще хлопцям сам запропонував випити води. Бо ж вони теж були спраглі. Вони ще здивувались, мовляв, як ти міг пити ту каламуть?
Десантники надали мені ще на місці першу допомогу, вкололи знеболювальне…
— Хлопці у соцмережах писали, що і ваш порятунок не минувся без пригод?
— Дійсно, мене евакуйовували під обстрілами. Хлопці тягли навприсядки. Зробили імпровізовані ноші — перетягнули моє тіло ременями від автоматів, а сама зброя була замість ручок. Підстелили під мене термоковдру. Найсмішніше було те, що під вагою мого тіла та ковдра потім розірвалась. Тож я сідницями їхав по землі. Ще й штани та білизна почали спадати, тож відчув голим тілом каміння й землю. Але, слава Богу, все закінчилось щасливо. До речі, у тій самій посадці хлопці знайшли й евакуювали одного нашого загиблого побратима — про якого я чув у рацію, що поранений в обличчя…
Вже згодом я дізнався, що «Сократ», на жаль, під час того бою таки загинув. А от перший поранений товариш, якого я теж рятував, — вижив! Теж поневірявся лісами й посадками у пошуках наших хлопців. Але таки знайшов, вийшовши пішки до села та автодороги.
— Які поранення та травми діагностували у вас? І чи довго доведеться видужувати?
— Далі були лікарні у Бахмуті, Краматорську, Дніпрі. Скоро — Київ. На жаль, ліву руку довелось ампутувати остаточно. Ще й почалась гангрена, тож медики вимушені були провести реампутацію, видаливши увесь суглоб. Прострілений палець теж ампутували. У легенях почав розвиватись пневмоторакс. А ще від вживання болотної води почались проблеми із нирками. Попереду не одна операція. Я дуже сподіваюсь, що вдасться встановити протез замість ампутованої руки. Мрію якнайшвидше стати на ноги!
Звісно, рідні й близькі — батьки, дружина, товариші неабияк переживали. Але усі мене добре розуміють і підтримують. Зараз уся рідня коло мене. Будемо вдячні за допомогу від усіх небайдужих.
— Що допомогло вам вижити? Як ви нині ставитесь до свого подвигу?
— Що допомогло вижити? Диво, Божа ласка, сила волі, загартованість організму, витримка та віра. Чи був це подвиг? Я просто робив усе, аби вижити! Про усю цю історію я скажу коротко. В кіно подібні пригоди завжди героїчно-романтизовані й пафосні. А у житті усе набагато прозаїчніше, важче та й трагічніше.
Боєць на псевдо Гремлін захищає Україну з 2016 року. Служив кулеметником, звільнився, працював. Але у перший день повномасштабного вторгнення відправив сім’ю до Норвегії, а сам – у військову частину Нацгвардії. Лише кілька днів тому він брав участь у запеклих боях, і невдовзі знову повертається на передову.
«Коли почалася війна у 14-му, я був цивільним та відразу почав тренуватися, а зараз я використовую ці навички. Я хочу вигнати усіх загарбників з країни. Хто хоче нашої землі – той сам перетвориться в порох, а хто не хоче – то хай сидить собі дома десь у Тюмені й не преться руйнувати наш дім» – розповідає Гремлін про свій шлях воїна.
«Їх тактика – під час наступу максимально застосовувати артилерію, не економлячи снарядів, після цього у бій йде «гарматне м’ясо» на розвідку нашого розташування. І так по колу. У них багато снарядів, але вони влучають у все підряд і знищують міста начисто. Ми заздалегідь знаємо, де вони будуть накривати.
Після арти йде ненавчена піхота. Ті, хто непотрібний, новачки. Вони, як у фільмах, біжать чи не з лопатами з криками «Ура!» Ми їх дуже жорстко б’ємо.
У агресора є сили, що вміють воювати. Але їх дуже мало і стає все менше. За словами Гремліна, такі підрозділи йдуть одразу за піхотою окупантів.
«І арту їх викошуємо, що мало не здається, і танчики їхні горять. Коротше, вони йдуть і випалюють себе. А ми нормально робимо свою роботу. Іншого вибору у нас немає, це наш дім, за нами наші рідні».
Найкращим відпочинком для бійців, за словами героя, є сон. Гвардійці ретельно облаштовують місця, де вони розташовуються, готують запасні позиції та порядок пересування. Чимало уваги приділяють якості укріплень.
«Коли посеред ночі починається обстріл «градами», я прокидаюся, перевертаюся на інший бік та знов засинаю. Вони «кошмарять» – а ми радіємо, що вони витрачають свої снаряди. Потім прийде піхота – ми їх положимо. І все добре. Як бачите, живий. Сиджу тут зараз, з вами розмовляю» – розповідає він.
«Коли почалася агресія, ми взялись за голову і почали працювати нормально, а у них усе навпомацки. У них все ламається, все не працює, всі крадуть, люди не знають, навіщо вони сюди приїхали, воювати не вміють. А ті, що вміють, обирають життя і їдуть додому або помирають. Я впевнений, ми переможемо, бо ми і з розумом, і з душею, а в них – нічого».
Після війни Гремлін планує відкрити свій масажний салон. Мав вже відкрити, але не встиг. Це його мета, але для її досягнення спочатку необхідно перемогти. І вони з побратимами щоденно наближують цю заповітну мить.
«У мене є син, якому я маю бути прикладом та сім’я, яку я маю захищати. Вони вірять в мене, а я вірю в нашу Україну та нашу перемогу!», – з таких слів розпочав свою розповідь нацгвардієць Владислав, який по мобілізації прийшов боронити Україну.
З перших днів повномасштабного вторгнення російських військ на територію нашої держави, офіцер боронить Миколаївщину пліч-о-пліч зі своїми побратимами в рядах Національної гвардії України.
«24 лютого перевернуло все моє життя!.. До обіду я навіть не міг напитися води – намагався зібратися з думками, аби зрозуміти, як зможу бути найбільш корисним у боротьбі з нелюдами, що посягнули на нашу країну», – згадує нацгвардієць.
Але на обмірковування не було часу, адже ворог з кожною годиною намагався проникнути все глибше в рідну країну. Тому, швидко зібравши необхідне, Владислав прибув до найближчої військової частини Національної гвардії.
«Мій досвід служби в органах МВС став вирішальним у виборі саме Нацгвардії, як структури, де я зможу найбільш ефективно застосувати свої знання та вміння для захисту нашої землі від окупантів, бо розумію, які задачі стоять переді мною», – говорить Владислав.
Чоловік згадує, як тільки він разом із гвардійцями свого підрозділу прибув на один із об’єктів, що брали під охорону та оборону, одразу ж, в перші години після прибуття, розпочалися обстріли з РСЗО та ствольної артилерії.
«Так, спочатку було страшно і це нормально – не боїться хіба що дурний, але ми з цим впоралися. Всі розуміли, як реагувати за будь-якого розвитку подій, починаючи з першого дня ми постійно відпрацьовували бойове злагодження», – розповідає офіцер.
Кожного дня Владислав, як і всі українські захисники, гідно протистоїть російським загарбникам. Незважаючи на постійні обстріли, він разом з побратимами вправно і впевнено виконує свої завдання і їхній бойовий дух незламний, адже всіх об’єднує лише одне – прагнення якнайшвидше вигнати ворога з рідних земель.
Масовані авіаудари російських військ по житлових кварталах Чернігова стали свідченням цинічного нищення мирного населення міста. 3 березня ворог завдав ударів по багатоповерхівках на вулиці Чорновола в Чернігові. Тоді від потужних вибухів здригнулося все місто. Оперативник кримінальної поліції Чернігова Сергій Клименко одним з перших прибув на місце події та допомагав постраждалим громадянам.
– 23 лютого було дуже щасливим для мене днем: я забрав з пологового будинку дружину з новонародженим синочком, – згадує капітан поліції Сергій Клименко. – Ми приїхали додому і лягли відпочивати. А вже близько 4-ї ранку мені зателефонував керівник зі словами: «Тривога! Почалося!» Я швидко зібрався і поїхав на роботу. Отримав зброю і приступив до несення служби. Я був у складі екіпажу, який патрулював в районі теплоелектростанції. Коли приїхав на маршрут патрулювання, майже одразу почалися інтенсивні ворожі обстріли. Звісно, для мене це було, м’яко кажучи, незвично. Але треба було служити, захищати людей. Зібрався з думками, відкинув страх і став виконувати свою роботу.
Основні задачі, які виконували чернігівські поліцейські – це боротьба з мародерством, підтримка правопорядку на ввіреній території, перевірка підозрілих осіб, затримання диверсійно-розвідувальних груп.
– Коли 3-го березня в центрі міста, на вулиці Чорновола, ворог здійснив авіаналіт і скинув бомби, ми відчули це в іншому мікрорайоні Чернігова. Зрозуміли, що сталася велика біда, і одразу ж прибули на місце, аби допомогти. Картина там була дуже страшна. Величезні вирви від бомб, стовпи диму від зруйнованих будинків, навколо на асфальті розкидані частини людських тіл… На місце прибули багато моїх колег з Чернігівського районного управління поліції. Разом ми допомагали рятувальникам діставати людей з-під завалів, переносити потерпілих до карет «швидкої» допомоги. Діяти треба було дуже швидко, але й обережно. Пам’ятаю, панельна плита будинку ніби зависла у повітрі і трималася за основну конструкцію однією арматурою. Ця стіна могла завалитися в будь-який момент, тож я зупинився і застерігав людей, аби не підходили ближче, – розповідає Сергій Клименко.
Бомбардування багатоповерхового житлового масиву стало однією з найтрагічніших сторінок періоду облоги Чернігова. Десятки людей загинули та зазнали травм. Сотні людей залишилися без даху над головою.
– Було надзвичайно важко, але ми вистояли. Навіть під час обстрілів і бомбардувань моя сім’я залишалася в місті, бо дружина навідріз відмовилася евакуюватися з сином. Зараз ми радіємо нашому Владиславчику і понад усе хочемо, аби він ріс під мирним українським небом!
Вдосвіта 24 лютого рашисти атакували наметовий табір прикордонників під українсько-білоруським кордоном на Чернігівщині.
Серед тих, хто прийняв перший ворожий удар повномасштабного вторгнення, був і прикордонник Віктор Дерев’янко. Він та ще шестеро побратимів тоді отримали поранення. Воїн згадує, що тієї ночі його розбудили вибухи ворожих боєприпасів, в тому числі, нашпигованих шрапнеллю. Для атаки на прикордонників рашисти також застосували дрони-камікадзе. Після одного з перших вибухів у Віктора потрапило кілька осколків, один з яких дістався до серця прикордонника.
Уже о 5.30 ранку швидка евакуювала Віктора. Після кількох операцій з тіла офіцера прибрали смертоносне начиння. Тепер в пріоритетах прикордонника – так само прибрати загарбників з Української землі.
Детальніше про поранення, лікування та плани Віктора Дерев’янка дивіться у сюжеті журналістів телеканалу Суспільне Чернігів.
Руслан родом з Донецька, але переїхав у Київ ще до захоплення міста бойовиками. Останні 9 років він мріє повернутись до рідного міста після його звільнення від російських окупантів. Зараз чоловік служить у лавах Національної гвардії України і готується звільняти свою малу Батьківщину.
«Завдяки службі у Національній гвардії у мене з’явилась можливість приєднатись до визвольної боротьби українського народу. Раніше я не мав відношення до зброї і силових відомств. Але, коли на нас напали росіяни і Президент запровадив воєнний стан, я вирішив, що настав час брати до рук зброю. Щоденні тренування з тактики ведення бою у розрахунках, медичної допомоги, фізична підготовка, звісно, нелегкі. Однак і ми тут не з цукру зроблені. Я спілкуюсь з побратимами – усім нелегко, але в усіх є вогонь в очах і бажання звільнити Україну від російської навали».
У цивільному житті Руслан працював економістом. Зараз він – стрілець одного з підрозділів Нацгвардії. Каже, що всі різні, в усіх різний досвід і вміння. Але за цей короткий час весь колектив став єдиним цілим. Чоловік зізнається: навіть не очікував, що військова служба і спільна мета можуть настільки міцно об’єднувати дорослих чоловіків.
«Про військову службу я знав тільки з книжок, фільмів та розповідей. Тому дещо переймався як мене тут сприймуть, чому навчатимуть, як будуть ставитися. Виявилось, що дарма хвилювався. Тут і ставлення гідне, і навчають нас професіонали, і годують достойно. У всіх побратимів єдине бажання – звільнити нашу державу. Навколо цього ми і згуртувались».
Всього три місяці тому їхнє життя мало свій ритм та стратегічні плани розвитку величезних корпорацій та холдингів. Сьогодні вони вже зі зброєю у руках, у бліндажах та на своїх бойових позиціях ведуть запеклі бої з рашистським окупантом. Їх історії різняться початком та об’єднує усіх одна мета – перемога України над кровожерливим загарбником!
24 лютого їх добре організований світ було зруйновано. Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну – вони потрапили у найжорстокішу війну в Європі за останні покоління. Це була запаморочлива зміна для професіоналів такого рівня.
Журналісти з глобальної медіаорганізації Fortune за допомогою відеозв’язку поспілкувалися з чотирма бізнесменами, які залишивши успішну кар’єру пішли захищати свою Батьківщину.
Один з них, керівник компанії Energy 365, яка була київським постачальником електроенергії та газу для бізнесу – Володимир Терещенко.
Ведучи розмову зі сходу України, де відбувалися тижні запеклих боїв, Терещенко, колишній військовий, який зараз перебуває на службі у лавах Національної гвардії України, розповів, що його підрозділ зазнав інтенсивних обстрілів, іноді безперервні бомбардування тривали протягом кількох днів.
«Ситуація зараз надзвичайно важка. Я доручив своїм співробітникам керувати компанією за моєї відсутності. Тому маю можливість повністю зосередитися на боротьбі у цій війні», — сказав він Fortune з передової у дзвінку Zoom через супутник Starlink.
Терещенко, якому нещодавно виповнилося 46 років, розповів, що сподівався відсвяткувати свій день народження перемогою над росією. Натомість він додав, що отримав несподіваний подарунок на день народження, коли у цей день у лікарні Слов’янська знайшли живими двох членів його бойової частини, які, як вважалося, загинули в бою.
«Я пацифіст», — сказав Володимир. «Моя місія — закінчити цю війну».
У ЗМІ та соцмережах його називають "Запорізьким месником" та напарником "Привида Києва".Військовослужбовець каже, що збиватиме російські літаки стільки, скільки знадобиться.
"Я збив не "вже" три літаки, як кажуть, а ще тільки три літаки та знищуватиму їх, поки буде потрібно – до самої нашої перемоги!", — зазначив нацгвардієць.
Третім збитим літаком РФ, який залетів на територію України аби наносити авіаційні удари, став штурмовик Су-25, який був "приземлений" 29 травня.
"Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть", - командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис.
Нацгвардійця із позивним Зять війна застала на строковій службі, яку він уже закінчив, але не встиг звільнитися. І в першому ж бою наприкінці березня на Житомирській трасі він підбив кілька танків, зупинивши колону ворожої техніки. Згадуючи цю ситуацію, розповідає, що у мирному житті був трактористом і не думав, що колись доведеться воювати.
Та чимало навчився у свого командира, який має бойовий досвід. Спілкуючись із ними обома, розпитала подробиці бою. Поговорили й про те, що відбувалося на Київщині, частина території якої опинилася під окупацією, у перші місяці війни.
Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть, - командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис 01
"ТРОХИ СТРАШНО БУЛО СТРІЛЯТИ, БО ВПЕРШЕ В БОЙОВИХ ДІЯХ"
– На момент вторгнення я був вдома, бо звільнився після закінчення контракту з Нацгвардії 2020 року. Мав бойовий досвід, часто був у ротаціях на Сході. Тому в перший день наступу рф приїхав у військкомат, забрав свою особисту справу і поїхав до себе у військову частину. З 25 лютого наш підрозділ передислокувався під Київ. Спочатку пересувалися з місця до місця. А бій, про який ви питаєте, був, коли наш підрозділ вирушив у село Бузова. На ту мить воно вже було побите артою. Там були зіткнення, – розповідає командир протитанкового взводу Національної гвардії, позивний Лис. Поки триває війна, мої співрозмовники просять на вказувати в тексті їхніх прізвищ, тому називаю лише ім’я.
– Дем’яне, росіяни йшли того дня колоною техніки Житомирською трасою?
Дем’ян: Того дня направлялися з Миколаївки в село Мрію, де був готельно-ресторанний комплекс "Бабусин сад", везли провізію. Там було розташовано їхні основні позиції.
Ми з ними зустрілися на трасі, вступили в бій. Юрко підбив два танки й одну "беху". Більше вони там не їздили.
Юрій: Зранку заступили разом із помічником на чергування. Почув здалеку звук техніки. Раз подивився у бінокль на трасу – не бачу. Через кілька хвилин звук став гучнішим. Дивлюся – їдуть танки. Довго не думаючи, взяв станка, поставив на трасу під бордюр, помічник подав ракету, я її швидко поставив. Ліг, прицілився. Відстань була не більше за 900 метрів. Близько дуже, але розумів, що іншої позиції для мене немає. І що танкіст не буде мене бачити. Трохи страшно було стріляти, бо вперше в таких бойових діях. Вистрілив першому танку під башту – й він уже далі не поїхав. Вони його забрали на зчіпці. Ще постріляли в них іззаду. Й ще одного танка зачепив. Вони теж його потягнули на зчіпці. Через деякий час приїхали ще танки. Та я вже сховався. Станка не забирав. Потім ми закріпилися в іншому місці на Житомирській трасі, де були бойові дії, і вже там зустрічали колону.
– Загалом у них багато танків було?
Дем’ян: Я так зрозумів, у них від початку було велике угруповання. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою, бо не знали, скільки нас.
Юрій: Командир крикнув, що позаду танку, який я підбив першим, їде "беха", то я швидко розвернув станок і почав по ній стріляти. Ще один танк підбив. Вистрілив п’ять ракет. Результат – два танки й одна "беха".
– Але ж там ще були танки?
Юрій: Так, ще танки їхали позаду. Близько 10 одиниць техніки.
– А вас тоді було багато?
Дем’ян: У нас був зведений підрозділ із 25 чоловік.
– Якщо порівнювати з силами противника, це багато?
Дем’ян: Якщо порівнювати з силами противника, то нас було дуже мало. Але наша перевага була в тому, що ми були мобільними, нас не було видно. Ми собі позаймали позиції по трасі. І було укриття, щоб сховатися. То ми вискочили, їх порозбивали і назад сховалися. І вони більше не їздили, злякалися. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть.
– А де ви тоді знайшли укриття? У перші ж дні війни їх ще не було.
Дем’ян: Позаду були, люди окопувалися. А ми на асфальті, особливо й не вкопаєшся. Але від траси вниз там іде стік для води, в тих ровах і ховалися. Якщо танк і їхав дорогою, ми не потрапляли в радіус його огляду.
Уздовж траси є відбійники, які забезпечують звукоізоляцію і, так би мовити, хвіртки, щоб виходити на трасу. От ми з цих хвірток вискакували, вели бій і знову ховалися.
Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть, - командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис 02
– А чим вели бій?
Дем’ян: Протитанковими установками "Фагот", РПГ. Позаду вели вогонь БТР, бо їм потрібен більший радіус огляду.
– У вашій групі в основному були люди з бойовим досвідом?
Дем’ян: Так, в основному всі, хто раніше звільнився після закінчення контракту, а з початком наступу рф повернувся. Всі знали, що їм треба робити. Ні з ким питань не було.
– Дем’яне, а ви готувалися до війни? Бо багато хто не вірив у ймовірність повномасштабного вторгнення.
Дем’ян: Так. Останній тиждень перед вторгненням в інформпросторі дуже відчувалося напруження. Було ясно, що щось почнеться. В останні дні у воєнторг заїхав, докупив, чого бракувало у "тривожці". З ранку, в день нападу, виїхав на роботу, по радіо чую, що почалося. Відвіз дружину з дитиною у село і поїхав у військкомат.
– Ви були свого часу в ротаціях на Донбасі, маєте бойовий досвід. Коли звільнялися, думали про те, що доведеться повернутися на війну, але вже в іншому масштабі?
Дем’ян: Так, я думав, що рано чи пізно все почнеться повномасштабно, і тоді повернуся на службу.
– Тобто в замороженому вигляді конфлікт не міг тривати вічно? А чому, як ви вважаєте, у нас не вийшло, як із Придністров’ям, де росіяни зупинилися і не пішли далі територією Молдови? Тепер нас лякають тим, що вони звідти підуть до нас.
Дем’ян: У них там угруповання не надто сильне. І географічно там трохи складно йти, враховуючи Дністер. Думаю, що вони звідти не рипатимуться.
– Повернімося до оборони Київщини. Що було після цього бою під Бузовою?
Дем’ян: Ми потім зайняли оборону в Немішаєвому. Коли зайшли туди після виходу російських військ, люди з підвалів почали виходити нам назустріч. Дуже багато дітей було. Люди розповідали, що від початку окупації постійно ховалися в цих підвалах. Плакали, дякували. Навіть незручно було.
Почали нам нести продукти. Ми кажемо: "Та не треба, ми ще вам можемо дати", і віддавали їм своє. Та вони все одно продовжували щось нести. І відмовитися неможливо, бо починають сваритися.
Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть, - командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис.
"ВОНИ НАШ ГОСТОМЕЛЬ ВВАЖАЛИ "РУБЛЬОВКОЮ", ЇХ ДУЖЕ ЗДИВУВАЛО, ЩО ТАМ У КОЖНІЙ ОСЕЛІ Є ТУАЛЕТИ І ПЛАЗМОВИЙ ТЕЛЕВІЗОР"
– А що розповідали місцеві про період окупації?
Дем’ян: В Немішаєвому мало що, більше у Феневичах, куди росіяни зайшли колонами 24 лютого. Один із чоловіків казав, що заїхали й питають: "А що це за місто?". Він пояснює, що це не місто, а село. Ті дивуються, що в селі є асфальт, газ, вода. Загалом їх багато що дивувало. Наприклад, у цього чоловіка свої парники, і свердловина для води з моторною станцією. Качав воду для парників, російський військовий побачив. Підходить питає: "А навіщо мотор в землю вкопувати?" Той каже, що для води, бо поливати рослини треба. На що йому цей окупант відповідає: "Що, важко до криниці пройти?"
Ще більше його здивував кондиціонер, короб від якого він побачив на зовнішньому боці будинку. Взагалі не знав що це.
Була ще одна ситуація, про яку цей чоловік згадував. На Гостомель із цього села вирушив батальйон. Назад повернулося з цих орків лише п’ятеро. Стоять неподалік від його хати, розмовляють, потім до нього звертаються: "Были в вашей Рублевке". Вони наш Гостомель вважали "Рубльовкою", їх дуже здивувало, що там у кожній оселі є туалети і плазмовий телевізор.
Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть, - командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис 04
– Дико якось це все. Може, вони трощили все, бо хотіли помститися, що ми живемо краще?
Дем’ян: Можливо. Поводилися справді, як дикуни. Місцеві кажуть, були в основному буряти, далекі від цивілізації. Якось забрали у дітей два велосипеди, то потім черга стояла, щоб покататися.
А коли в Немішаєвому були, один місцевий житель, в якого ми зупинилися, щоб помитися, бо кілька тижнів не було такої змоги, потім нам каже: "Ходіть, щось покажу". Піднялися на 8 поверх. А там одну з квартир забито косметикою. Вони пограбували склади, вдерлися в цю квартиру і вирішили тут награбоване сховати. Вона так забита цією косметикою, наче заходиш в магазин-склад. Навіщо військовим косметика?
– Може, хотіли вивезти, як і решту вкраденого, просто не встигли, бо швидко тікали? Бачила фото в соцмережах, що навіть собачу будку вивозили. Я так розумію, їх багато чого здивувало в нашій країні, починаючи з унітазів у приватних будинках.
Дем’ян: У Литвинівці, це село таке, нам місцеві казали, що орки дуже дивувалися, що в кожному домі є унітаз. Питали, навіщо він, чи не легше сходити в туалет на вулиці.
– Людей у цих селах вони теж убивали, як в Ірпені й Бучі?
Дем’ян: Так, тільки масштаби були іншими. В одному з сіл розказували, як сім’ю розстріляли й закопали на подвір’ї. Дитині було два роки.
– Дем’яне, а на початку війни на Донбасі ви ж теж спілкувалися з місцевим населенням. Як тоді люди все сприймали?
Дем’ян: Ну, як спілкувалися…Там різні настрої у людей були тоді. Здебільшого нормально спілкувалися, але були й люди пенсійного віку, які на Радянський Союз рівнялися.
– На Київщині не було таких, хто б був розчарований, що вигнали окупантів?
Дем’ян: Ні, таких не було. Всі дуже привітно нас зустрічали. Коли стояли в Литвинівці, до нас прийшла бабуся і принесла варених яєць. Подякували й кажемо: "Не треба, у нас все є". А вона нам: "Хлопці, я два кілометри до вас пішки йшла, щоб принести поїсти. А ви у літньої жінки тепер не візьмете?"
– Такі бабусі на війні мотивують найкраще. Юрію, я ви ким були до війни? Ви сказали, що цей бій у вас був першим.
Юрій: Я – строковик. Служба закінчилася, але не встиг звільнитися, застала війна.
Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть, - командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис 05
– Думали колись, що доведеться воювати? Вас загалом на службі до цього готували?
Юрій: Навчання були, але до війни не готувалися. Коли вже почалася війна, командир вчив, як правильно діяти.
– Якими були плани, доки війна не почалася? Хотіли продовжити службу контрактником чи повернутися до звичайного життя?
Юрій: Хотів повернутися додому, планував одружитися, мене дівчина чекає.
– Так чого чекати? Зараз швидко одружують.
Юрій: Хочу приїхати додому і спокійно все це зробити. Хочемо весілля.
– Тоді треба швидше закінчувати війну. У вас мотивація он яка.
Юрій: Це точно (посміхається, – авт.).
– Чому у вас позивний Зять?
Юрій: На початку війни була ситуація, після якої він і з’явився. Ми стояли на одному з блокпостів, їхав чоловік. Та й каже до мене: "У мене є донька, давай будеш зятем". Пожартував звичайно. А командир почув та й дав мені такий позивний. Раніше в мене був позивний Фагот.
– Хочу повернутися до слова "страшно". Цей страх вам вдалося якось приборкати? Чи щоразу відчувається те саме?
Юрій: В перший раз було страшно вистрілити. Далі я вже усвідомлював, що роблю, й було не так страшно. Хоч сказати, що він зовсім зник, не можу. У кожної людини має бути страх.
– Бо це нормально й не бояться лише дурні. Які плани після перемоги?
Юрій: Зараз такий час, що нічого особливо і не плануєш наперед.
– Як думаєте, ми переможемо?
Юрій: Упевнений в цьому. Нам дають зброю, наші люди мотивовані. Дуже багато військових хочуть піти вперед, щоб повернути захоплені території.
Евакуація проходить у складних умовах, бо лінія фронту змінюється щохвилини, а дорогу прострілюють росіяни. Поліцейським вдалося вивезти близько пів сотні людей, серед яких поранені дорослі та діти. У тілі трирічного хлопчика з села Студенок – два осколки, а його тата вбило у нього на очах російським снарядом.
Окупанти продовжують наступ на півночі Донеччини, знищуючи все живе на своєму шляху. Дитячі машинки та поряд касетний снаряд залишилися на місці збору в Святогірську, звідки відбувалася евакуація.
Поліцейські забрали 11 жителів села Студенок, яких доставили до міста українські військові. Половина з врятованих – діти. Одному з хлопчиків знадобилася медична допомога – його поранило в живіт та ніжку.
«У мене вчора вбило чоловіка та поранило дитину, - розповіла жінка. - Коли почався обстріл, ми побігли до льоху, але просто перед обличчям ударила ракета».
Сусіди намагалися тушити палаючий будинок, але ворог не давав загасити полум’я постійним обстрілом. За словами жителів, зараз в селі залишилися одиниці. У самому Святогірську лишаються близько 800 мешканців.
Ще близько 40 людей поліція евакуювала з смт Райгородок, який також перебуває під ворожим вогнем. Громадян забирали з обумовлених місць збору, а за маломобільними заїжджали на адреси. Адже правоохоронці докладають зусиль, аби врятувати кожного.
Максимально швидко, на броньованому транспорті – так відбувалася евакуація, оскільки російські війська обстріляли місця пересування евакуаційних груп.
Безпечно вивезти людей допомогли спецпризначенці та працівники місцевої поліції, які орієнтуються на місцевості. Для евакуйованих організовано тимчасове житло, харчування, лікарська допомога.
Тим, хто залишається, поліцейські доставили хліб, продукти, дитяче харчування, підгузки. Правоохоронці обійшли вулиці та склали перелік потреб громадян – все це намагатимуться доставити найближчим часом.
Штаб-сержант Костянтин присвятив армії 20 років свого життя. Зараз він проходить службу в лавах Національної гвардії України. З перших днів війни Костянтин стояв на захисті свого рідного міста – Чернігова.
«Пам'ятаю, як 26-го лютого ми займали оборону на одному із в'їздів у місто та готувалися зустрічати ворога. Отримавши інформацію, що неподалік наших позицій рухається ворожа техніка, ми пішли у розвідку. Просуваючись по приватному сектору, я помітив три танки Т-72 з білим маркуванням на стволах, які рухалися просто навпростець жилими подвір'ями чернігівців – це були орки. Передавши інформацію командуванню, ми почали відступати до наших позицій. Потім підтягнулись наші танчики зі славетної першої танкової бригади. Влучними пострілами вони знищили два Т-72 та один підбили», – пригадує гвардієць.
Того ж дня Костянтин разом зі своїми побратимами захопили у полон двох військових рф з екіпажу підбитого танку, один з них виявився начальником штабу танкового батальйону.
«Через два дні по наших позиціям рашисти відкрили щільний вогонь з артилерії. Вони хотіли знищити наші танки та блокпост, який стояв у них на шляху. Орки й раніше обстрілювали межі міста, але це були хаотичні цілі, влучали то у баки з під сміття, то у жилу дев’ятиповерхівку. Під моїм командуванням були строковики та молодий контрактник, тому я прийняв рішення сховати весь свій особовий склад у погріб приватного будинку, який знаходився біля нашого посту, а сам залишився на позиції для контролю оперативної обстановки та вчасної доповіді у разі її зміни. В момент коли я переміщався з одного окопу в інший, неподалік від мене розірвався снаряд – і осколок з нього влетів мені прямісінько в ногу. Розуміючи, що я отримав поранення, але не відчуваючи болю я доповз до укриття та сам наложив собі турнікет. Побратими одразу витягли мене з під обстрілів та доставили до лікарні», – розповідає Костянтин.
Лікарі буквально по частинках склали гвардійцю велику гомілкову кістку правої ноги та витягли звідти осколок.
Попереду у Костянтина довгі місяці реабілітації та відновлення. Але він не засмучується та ні хвилини не жалкує про те, що тоді сам залишився на позиції.
Згідно з указом Президента України гвардійця нагороджено медаллю "За військову службу Україні"
«Попри ризик я мав доставити боєприпаси» - водій-гвардієць розповів, як допомагав побратимам та під час обстрілів доставляв боєприпаси
Півтора року тому Олексій став до лав однієї з військових частин Національної гвардії України, яка наразі боронить рідну землю і з перших днів повномасштабного вторгнення знищувала російських окупантів на Київському напрямку.
«Ще змалечку я захоплювався автомобілями. Мені подобається щось ремонтувати, за кермом я себе відчуваю вільним. Але любов до техніки, напевно, передалася від батька. Я з ним був скрізь, коли він їздив або ремонтував автомобіль», – згадує Олексій.
23-річний Олексій розповідає, що все життя любив працювати із механізмами та автомобілями. Тому вирішив спробувати свої сили на захисті рідної держави – стати військовим водієм і вступив до лав Нацгвардії України. За короткий термін служби Олексій здобув репутацію сумлінного і відповідального воїна.
«Цю професію треба любити, – каже він. – І вона не терпить недбалості, а, особливо, - до військової техніки, адже справна техніка – запорука успішного виконання поставлених завдань. І я ще більше це зрозумів, коли почалася велика війна з окупантами 24 лютого».
Під час виконання бойових завдань на Київщині Олексій, як і решта воїнів НГУ, робив все, аби вибити ворога з нашої землі та знищити його. Техніка гвардійця неодноразово потрапляла під ворожі обстріли, проте він вчасно та швидко доставляв провізію та боєприпаси.
«Завдань було багато та з постійним ризиком для життя. Я доставляв своїм побратимам і вдень, і вночі їжу та боєприпаси. Під час активних бойових дій це було ще важче. Під ворожими мінометними обстрілами приходилось «залітати» на позиції, швидко розвантажуватися, і так декілька разів, - згадує Олексій, - Але, попри великі ризики, я мав доставляти вантаж, адже окрім мене ніхто б це не зробив. Так, спочатку було трохи страшно, і, я думаю, в цьому нічого такого немає. Однак, страх швидко минає, коли ти розумієш, що твоя швидкість та оперативність може врятувати побратимів й дасть змогу краще знищувати ворога».
Завдяки професіоналізму та злагодженим діям таких воїнів, російських окупантів на Київському напрямку було вибито з території України.
Нацгвардійці поверталися з виконання завдання, коли помітили ворожий безпілотний літальний апарат на низькій висоті. Хлопці зупинилися, вийшли з авто і прицільною стрільбою вразили ворожий Орлан зі стрілецької зброї. Апарат почав падати і завис на дереві.
Українські воїни збили вже багато таких дронів і знають, що заявленої сотні тисяч доларів вони і близько не вартують. Але позбавити окупанта зайвих "очей" - завжди вкрай приємно!
Разом переможемо!
Бойові дії на Київщині очима Нацгвардійця
Військовослужбовці Національна гвардія України разом зі Збройними силами боронять нашу землю на передових позиціях. Вони щодня воюють за наближення миру, за завтрашній день без вибухів і повітряних тривог. Б'ються за життя кожної дитини і дорослого українця. Вони - наші герої. Пишаємося сміливість кожного.
Українська Луганщина стікає кров’ю, але продовжує боротись проти рашистської тиранії. Гвардійці з позивними Тесла та Шаман розповіли про один з епізодів епічної битви за Попасну.
Тесла – високий, статний чоловік з очима людини, яка пізнала ціну життю та смерті. У складі групи резерву він прибув на ротацію до Попасної, яка, на той час, вже перетворилася на суцільну передову позицію. Там все відбувалося ніби в оскаженілому калейдоскопі: щільні обстріли, вогневі контакти, евакуація поранених. Тесла розповідає про один з таких епізодів:
«Ми були на командно-спостережному пункті, коли на дах впав ВОГ-25. Наша група одразу відреагувала й перемістилася, але один хлопець отримав поранення. Щільність вогню була така, що нормально забинтували ногу тільки через годину, коли нам вдалося знайти більш-менш безпечне місце. – ділиться гвардієць. Тесла каже, що йому дуже пощастило, що поряд опинився молодий, трохи насмішкуватий художник Шаман. – Людина, яка не має медичної освіти, і вперше бачить стільки крові, врятувала більш як десять життів. Я був вражений його сміливістю та відданістю. Ось який повинен бути боєць Національної гвардії!»
Постійно працювали ворожі літаки, реактивні системи залпового вогню, ствольна артилерія, танки, міномети. Евакуація перетворилася на задачу за межами звичайних людських можливостей.
«Ми могли чекати півтори – дві години, поки закінчиться ворожий обстріл. Хоч хвилина спокою, і ми брали поранених на руки, плечі й несли їх через поля. Нас, звісно, бачили, бо постійно дрони висіли над головою. Тому все починалося знову і знову: закидали приблизно по п’ять мін на одну особу», – пояснює Шаман.
Одному з бійців уламком від снаряда роздробило кістку ноги. Шаман настільки вправно зупинив кровотечу, наклав шину, забинтував пораненого, що той зміг подолати близько 800 метрів та врятуватися. Гвардійцю також довелося накладати компресійну пов’язку при уламковому поранені шиї, аби людина не стікала кров’ю. Протягом однієї доби групі, до складу якої входили Тесла та Шаман, вдалося врятувати 18 життів – найцінніше, що ми маємо.
Нагадаємо, тиждень тому українські захисники вийшли зі зруйнованої вщент Попасної на заздалегідь укріплені та більш вигідні позиції. Ситуація у трикутнику Сєвєродонецьк-Рубіжне-Попасна залишається надзвичайно складною, але рашисти так і не спромоглися взяти під контроль всю Луганщину. Вона щодня своїм потом і кров’ю доводить, що є і буде Україною.
Вугледар перебуває на межі життя та смерті. Гуманітарний караван зміг прорватися до міста, попри цілодобові обстріли. Для мешканців це єдиний спосіб отримати їжу та питну воду, щоб вижити. Співробітники поліції, військової адміністрації та волонтери допомогли нагодувати понад 200 людей.
Окупанти б’ють по цивільних ракетами, авіабомбами, «градами». Жителі гинуть цілими родинами. Навколо укриття, де ховаються понад 150 осіб, стирчать із землі російські снаряди. Скрізь – зруйновані будинки, чорні, згорілі багатоповерхівки, в яких досі живуть люди. Оскільки немає ані газу, ані електрики, готують на вулиці - на саморобних пічках, зведених з цеглин.
Серед таких мешканців – 80-річний пенсіонер. Під обстрілами він робить вилазки за технічною водою, яку підіймає на свій 7 поверх. І хоча йому тяжко, поїхати з міста відмовляється, бо тут залишилося найдорожче.
«21 квітня, рівно місяць тому, у моєї дружини був день народження, їй виповнилося 77 років. Та о 10-й вечора вона померла. Від цієї війни. Не витримала бомбардувань. Поховав її під парканом біля святих. Як я можу її кинути?», - каже невтішний чоловік.
Інша родина вирішила приєднатися до евакуаційної колони на власному авто. Поліцейські разом із представниками громади, волонтерами, Донецької військової адміністрації допомагають людям безпечно виїжджати з найгарячіших районів. Загалом із Вугледара евакуйовано понад 2000 громадян, з них 377 дітей.
Тим, хто залишається у своїх домівках, привезли тушонку та свіжу воду, а дітям – смачні сирки. У накритому вогнем місті це порятунок від голодної смерті. Поліція Донеччини продовжує боротися за кожне життя.
Наші герої сьогодні – під військовою формою «ховають білі халати», а за бадьорим «ей, друже, тримайся, я тебе не кину, зараз стане краще» замовчують втому і власну душевну біль.
Медики на передовій – це бійці на два фронти. Окрім допомоги побратимам та порятунком їх на полі бою, вони відчувають своїм обов’язком та покликом професії – рятувати життя місцевих мешканців.
Наша історія – про військового медика Сергія, гвардійця, який понад два місяці рятував життя побратимів та цивільних в місті Рубіжне та його околицях.
Про це та інше у сюжеті НГУ
Ворог планував подолати Сіверський Донець, а натомість поповнив склад підводного флоту. Аеророзвідники Держприкордонслужби виявили, що окупанти налагодили через річку переправу. Навівши понтонний міст вони збиралися переправити близько десятка одиниць броньованої техніки. Вчасна передача інформації до артилеристів ЗСУ внесла корективи у плани загарбників і влучним пострілом було зруйновано переправу разом з танком противника, який саме в цей час на ній й знаходився. Ворожі танки, БМП та піхота намагалися сховатися. Знайти їх допомогла «пташка» українських прикордонників. За результатами роботи нашої артилерії ворог втратив кілька одиниць техніки і кількадесят військових.
У рамках загальнонаціонального телемарафону «Єдині новини» речник Національної гвардії розповів про поточну ситуацію на східному фронті та на звільнених територіях, а також про медичне забезпечення й інші завдання, які виконують підрозділи НГУ.
Спільно з усіма силами оборони Нацгвардія бере участь у відсічі атак майже в усіх районах, де ведуться активні бойові дії. Усі підрозділи максимально утримують свої позиції, не зважаючи на обстріли, які не припиняються й завдають не лише уражень по позиціях військових, а й великих руйнувань для населених пунктів.
Техніка й озброєння максимально зосереджується для забезпечення підрозділів у районах ведення бойових дій і на напрямках, де це найбільш необхідно. Коли ведуться постійні активні бойові дії, то питання безперервного забезпечення військ актуальне і вирішується вищим керівництвом для того, щоб армія була боєздатною. У тому числі за допомогою залучення міжнародної допомоги.
Руслан Музичук зазначив, щодо медичного забезпечення — також ведеться робота для його поповнення, зокрема, через обсяг волонтерської допомоги. Це й медикаменти, й автомобілі, які передають у райони, де вони найбільш необхідні зараз. Велика увага приділялася навченості бійців саме тактичній медицині. Аби боєць на полі бою вмів надати собі або товаришу першу невідкладну допомогу.
Підрозділи Нацгвардії залучені й на тих територіях, де немає активних бойових дій: у патрулюванні вулиць, антидиверсійній діяльності, розмінуванні.
Одним із найбільших викликів залишається розмінування визволених від російських окупантів територій. Це велетенський масштаб роботи. Станом на сьогодні саперами НГУ виявлено та знешкоджено понад 10 тисяч вибухонебезпечних предметів.
Наразі в столиці відновили роботу понад 50 дипломатичних представництв і консульських установ — і гвардійці забезпечують охорону цих об’єктів для безпечної роботи дипломатів.
Їх мужні вчинки будуть викарбувані в історії України. Наші захисники самовіддано, ціною власного життя борються за нашу незалежність.
Старший сержант поліції Купріянов Дмитро Анатолійович незважаючи на небезпеку героїчно виконував свої обов'язки під артилерійськими обстрілами і постійними атаками ворога. В березні цього року Дмитро ніс службу у місті Харків. Сержант виконував завдання із забезпечення публічного порядку, виявлення дезертирів та фактів мародерства. Під час несення служби Дмитро Купріянов потрапив під артилерійський обстріл. Сержант отримав поранення, несумісне з життям, унаслідок чого загинув.
Організатори платформи діалогу Ukraine House Davos мають на меті уніфікувати та інформувати реакцію світової спільноти на війну Росії проти України. Український дім у Давосі з 23 по 25 травня вестиме діалоги з питань безпеки, санкцій, гуманітарної допомоги, відбудови та відродження України тощо.
У першому такому діалозі «Захист свободи на передовій» брали участь Марина Бабчиніцер – офіцер-кореспондент оперативного батальйону імені Героя України Сергія Кульчицького Національної гвардії України, Єгор Чернієв – народний депутат України, військовослужбовець територіальної оборони, Малкольм Ненс – колишній офіцер морської розвідки та аналітик новин MSNBC, тепер український міжнародний легіонер та Олег Сенцов – український кінорежисер, письменник і діяч.
За словами пані Марини – ця панель організована задля того, щоб Європа і весь світ почули військових, які воюють за українську землю, дізналися більше про те, що відбувається на передовій насправді, про звірства та свавілля росіян, а також, які передумови того, що сталося і якими можуть бути наслідки війни.
«Ми бачили тіла жінок і чоловіків, ми бачили тіла дітей, маленьких дітей, зі зв’язаними за спиною руками. Там, де приходять росіяни зі своїм «русскім міром», залишаються руйнування. Ми цього ніколи не пробачимо і не забудемо. І світ не повинен цього прощати і забувати. Дипломатія може почати працювати лише після того, як останній російський солдат покине нашу територію, включно з Донбасом та Кримом», – каже Марина Бабчиніцер.
З приводу військової допомоги, Малкольн Ненс переконаний: «Якщо Україна матиме реактивні системи залпового вогню та системи ППО «Патріот» – то росія не матиме жодного шансу!»
«Військові України – форпост для цивілізованого світу, якщо впадемо ми – впаде весь цивілізований світ, диктатор просуватиметься вперед, адже, його мотиви – знищити українців, як націю, яка не сповідує тоталітаризм, а дотримується демократичних цінностей», – наостанок додала пані Бабчиніцер.
Колишніх військових не буває. Цю просту істину знає, мабуть, кожен, але деякі з нас підтверджують її особистим прикладом і значними досягненнями.
Майор Сергій Володимирович з 1994 по 2003 роки проходив військову службу в підрозділах Державної прикордонної служби України. У 2015 році знову вступив до лав прикордонного відомства і відтоді забезпечує охорону державного кордону на Сході та Півночі України.
У березні 2022 року в районі одного з населених пунктів Житомирської області два ворожі гелікоптери двічі обстріляли позиції прикордонної застави. Особовий склад під вмілим керівництвом майора Сергія Володимировича дав гідну відсіч ворогу. Внаслідок обстрілу гелікоптери змушені були повернутися. Завдяки професіоналізму офіцер зберіг життя підлеглих та відстояв ввірені йому позиції.
Наші воїни кожного дня несуть службу і ведуть боротьбу не лише за тих, хто живе зараз, а й за майбутні покоління. Воюють проти страху, розпачу та розчарування.
Правоохоронці та волонтери на швидких, маневрених бусах вивезли літніх жінок та чоловіків буквально з лінії фронту - Новомихайлівки, Мар’їнки та Вугледара. Одна з пенсіонерок зізналася, що через хворобу дорогу на звичайному автобусі не витримала б, тому до останнього боялася виїжджати.
Ризикуючи життям, своїм землякам допомагає поліцейський Артем Плахтій, який народився та виріс в селі Новомихайлівка. Нині працює оперативним черговим у відділі поліції №2 Покровського РУ (Курахове). За день у складі екіпажу курахівської поліції «Білий янгол» він допоміг евакуювати 10 своїх односельців.
«Я тут виріс, тому не можу залишити мешканців з цією бідою, хочеться чимось допомогти. Багато будинків зруйновано, люди живуть в підвалах. Понад три місяці без світла, води», - розповідає Артем Плахтій.
Його сім’я також до останнього мешкала в Новомихайлівці. Лише коли російський снаряд зруйнував батьківський дім, погодилися на евакуацію.
«Літнім людям дуже важко залишати домівки, ми розмовляємо з ними, повертаємося за ними по кілька разів», - зазначають правоохоронці. На день поліція Курахового вивозить із зони обстрілів до 20 мешканців.
Крім того, розвіз гуманітарну допомогу по адресах і до лікарні.
«Сьогодні обстановка більш-менш спокійна», - кажуть поліцейські. На питання «А яка ж тоді не спокійна?» відповідають: «А ось коли вивозили людей з Будинку ветеранів, лягало за 15-20 метрів – ото неспокійна».
Герой-рятувальник Ігор Васильович починаючи з першого дня війни, незважаючи на постійні обстріли з боку військ російської федерації, щоденно вилучає та знешкоджує вибухонебезпечні предмети на території Харкова та області. За період війни він здійснив понад 460 виїздів, знешкодивши при цьому понад 330 вибухонебезпечних предметів. Ігор Васильович залучався на всі резонансні події внаслідок обстрілів та бомбардувань м. Харкова, а саме: будівлі Харківської обласної державної адміністрації, Головного управління Національної поліції та інших. Особливо він відзначився під час виїздів: в березні, коли вилучив та знешкодив декілька авіаційних бомб.
Ми пишаємося самовідданістю і сміливістю наших рятувальників. Дякуємо за самовіддану важку щоденну працю на благо українського народу.
Щоденні героїчні вчинки - це про наших українських військових
Лейтенант Євгеній Олегович військової Національної гвардії України виконував бойові завдання по недопущенню просування противника до м. Харків. Помітивши на визначеному напрямку групу противника лейтенант зі своїми підрозділами героїчно знищували техніку ворога, сміливо та рішуче вели бій, внаслідок чого було знищено 2 одиниці техніки та 10 солдат противника. Зібравши трофеї та дообладнавши вогневі позиції, лейтенант Євгеній Олегович, не пропустив бойові машини «Град», знищив 2 машини боєприпасів та особисто підбив одну артилерійську установку із ручного протитанкового гранатомету, одного солдата взяв у полон.
Також силами цього підрозділу під командування Євгенія було зупинено рух механізованої колони противника, а саме: вороже БМП, транспортери із боєприпасами та живою силою противника, які лейтенант героїчно знищив особисто. У взаємодії із військовослужбовцями Збройних Сил України підрозділом Національної гвардії України під його командуванням було взято у полон 6 солдат противника.
Завдяки мужності і рішучим діям героїв, незабаром в Україна, кожен ранок буде добрим. Ми обов’язково переможемо!
Вони першими силою зустрічають ворога, захищаючи українські кордони від прориву російських військ.
Сержант Державної прикордонної служби України Іван Ілліч один з найперших військовослужбовців виявив бажання посилити охорону адміністративної межі Херсонської області з тимчасово окупованою територією Автономної Республіки Крим.
Під час несення служби у складі прикордонного наряду військовослужбовець брав активну участь у заходах, задля недопущення проникнення диверсійно-розвідувальних груп з тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим.
Під час здійснення одного з артилерійських обстрілів противником, Іван Ілліч застосовував стрілецьку зброю, тим самим зумів запобігти прориву противника. Також військовослужбовець рятував життя побратимів, надаючи першу медичну допомогу пораненим. Завдяки його вмілим діям вдалось зберегти життя військових, які брали участь в збройному опорі.
Дякуємо кожному прикордоннику за мужність і відвагу. Пишаємося вашою самовідданою боротьбою за мир в Україні.
Вони попри обстріли працюють, ризикуючи власним життям, рятують людей.
Внаслідок одного з численних ворожих авіаударів по м. Житомир було пошкоджено 10 приватних будинків, міська лікарня, перинатальний центр, знищено 3 магазини. Під завалами перебували люди.
На місці події працювали підрозділи Житомирської оперативно-рятувальної служби. Наш герой — Олег Малішевський, уміло та злагоджено керував гасінням пожежі. Завдяки його оперативним діям і вмінням рятувальників, з підвалів зруйнованих будинків евакуювали 12 людей, шестеро з яких - діти.
Рятувальники працюють 24/7 задля порятунку мирних людей, ліквідації пожеж і руйнувань. Дбають про життя кожного українця.
Ми дякуємо всім співробітникам ДСНС України за мужність і відвагу в найважчі часи.
Марина Рязанцева до 24 лютого була сімейним лікарем відділення у Києві. Під час обстрілів та ворожої атаки отримала контузію, проте відновилася й продовжила рятувати життя. З самого початку війни Марина долучилася до надання медичної допомоги пораненим під час ворожих обстрілів.
Ми дякуємо кожному професіоналу, який долучився до наближення такої важливої для нас перемоги. Впевнені, що саме завдяки самовідданій службі на благо Батьківщини, мир на нашій землі незабаром настане!
Їх називають ангелами-рятівниками. Вони під обстрілами продовжують діставати мирних людей з-під завалів, гасити пожежі і намагатися евакуювати всіх без виключення.
полковник служби цивільного захисту Гордієнко Тарас з першого дня війни по теперішній час безперервно перебуває на чергуванні. Під його керівництвом ліквідували надзвичайні ситуації, що сталися внаслідок ударів ракетами ворожих сил по містах Ірпінь та Буча. Очолював ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій після ворожих обстрілів м.Буча, а саме гасіння покрівлю в «Школі мистецтв», близько 30 приватних житлових будинків, а також 18-ти поверхового будинку. Тарас Гордієнко очолював розбирання завалів багатоповерхових будинків, які постраждали від обстрілів ворога. Разом з особовим складом проводив евакуацію мирних мешканців Бучанського району до безпечних місць.
Завдяки своєчасно прийнятому рішенню Гордієнко Тараса, було евакуйовано техніку та особовий склад пожежно-рятувальних частин з Ворзеля. Бучі та. Ірпіня, саме це рішення зберігло життя усього особового складу.
незважаючи на обстріли зі сторони ворога і постійне загострення ситуації, Гордієнко Тарас разом з колегами, продовжують нести службу задля порятунку українців.
Ми дуже пишаємося нашими рятівниками і дякуємо за відвагу!
Олексій вважає, що для справжнього чоловіка служити своїй Батьківщині – є найвищою честю і обов’язком.
«Прикордонники для мене завжди були прикладом безумовного героїзму. Дуже добре пам’ятаю буремну весну 2014-го…Прийшов у військкомат, попросився до лав прикордонників», - розповідає Олексій.
Чоловік понад 10 років професійно займався високоточною та практичною стрільбою, тож коли прибув до одного з органів охорони кордону, командир залишив його для тактичної та вогневої підготовки бійців, яких відправляли на Схід.
«Ще у 2014 потрапив до госпіталю з запаленням легень, та коли дізнався, що мої побратими в цей день виїжджають в район проведення АТО, втік звідти. Знайшов знайомих меценатів, які додатково забезпечили їх амуніцією, ще раз провів заняття з ними»,- додає він згадуючи ті роки.
На наступний день після повномасштабного вторгнення рф в Україну Олексій зателефонував бойовому побратиму Олександру, з яким проходив службу у 2014-2015 роках та разом прийшли до однієї з прикордонних частин міста Одеси.
Зараз його позивний «Вокер», і він знову у лавах вартових кордону. Вони з товаришами виїжджають на полігони, проходять практичні заняття зі стрільби з різного виду зброї. Олексій очолює один з блок-постів міста Одеси, та впевнений, що зовсім скоро російська орда зазнає неминучої поразки.
Під його керівництвом працівники особливого призначення Нацполіції в Харківській області з першого дня війни забезпечують правопорядок у місті: знешкоджують правопорушників, а також ДРГ противника, забезпечують контроль за комендантською годиною і несуть службу на блок-постах.
Також поліцейські організовують «дороги життя», здійснюють гуманітарну допомогу та сприяють порятунку громадян, з районів міста Харків, які найбільше постраждали від обстрілів російських військових. Сьогодні це не просто виконання правоохоронних функцій, це служіння Українському народові, що потребує зразкового виконання службових обов’язків, мужності та героїзму.
Ми обов'язково переможемо. Слава Україні!
З нагоди відзначення 30 річниці з дня створення комунікаційних підрозділів системи МВС міністр внутрішніх справ України Денис Монстирський зустрівся з групою найкращих представників комунікаційних команд відомств, що входять до складу Міністерства.
Під час зустрічі Денис Монастирський високо оцінив внесок пресслужб системи МВС у невпинний рух України до Перемоги. Він подякував присутнім за самовіддану роботу та високий професіоналізм.
«Саме завдяки вашій професійній діяльності ми формуємо майбутнє України. Отримуємо унікальну, за сотні років, можливість вибороти найкраще, гідне та заслужене нами майбутнє.
Ви зараз знаходитеся в одній великій і правильній команді – провідників правди, яка зараз дуже потрібна. І те, що ви робите, є надзвичайно важливим. Ви знаходитеся на вістрі історичних подій, що відбуваються. Саме через вас люди в Україні і закордоном дізнаються про їхній перебіг», - зазначив Денис Монастирський.
За зразкове виконання службових обов’язків, вагомий внесок у розвиток військової журналістики, висвітлення інформації в умовах воєнного стану, активну участь у використанні інформаційних технологій для забезпечення протидії агресії з боку російської федерації проти України міністр внутрішніх справ України Денис Монстирський нагородив працівників підрозділів комунікацій системи МВС:
Нагрудним знаком «За безпеку народу»:
полковника служби цивільного захисту Володимира Овсяника, заступника начальника відділу Державної служби України з надзвичайних ситуацій;
підполковника поліції Олену Василяку, головного інспектора відділу Національної поліції України.
Нагрудним знаком «За відвагу в службі»:
підполковника Віталія Сича, начальника відділу Національної гвардії України;
старшого лейтенанта Андрія Куліша, начальника групи Національної гвардії України.
Нагрудним знаком «За відзнаку в службі»:
підполковника Євгена Роженюка, заступника начальника відділу Державної прикордонної служби України;
підполковника Вікторію Шевченко, старшого офіцера відділу Державної прикордонної служби України;
підполковника служби цивільного захисту Тамару Благовірну, начальника відділу Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Київській області;
підполковника служби цивільного захисту Олега Стрілку, начальника сектору Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Сумській області;
лейтенанта Миколу Анацького, офіцера батальйону оперативного призначення Національної гвардії України;
сержанта Тимура Нагалевського, чергового центру вузла зв’язку Національної гвардії України.
Почесною Грамотою:
Ольгу Борсук, головного спеціаліста відділу Департаменту забезпечення діяльності Міністра МВС.
Грамотою:
Антона Геращенка, радника Міністра;
Вадима Денисенка, радника Міністра;
Людмилу Лужняк, головного спеціаліста Головного сервісного центру МВС в Хмельницькій області (філія ГСЦ МВС);
Ростислава Смірнова, радника Міністра;
Відзнакою МВС «Вогнепальна зброя»:
полковника Руслана Музичука, прес-секретаря командувача Національної гвардії України Головного управління Національної гвардії України;
підполковника поліції Олександра Полосухіна, заступника начальника відділу Головного управління Національної поліції в Донецькій області;
полковника Олега Бойка, начальника відділу Адміністрації Державної прикордонної служби України.
Цінним подарунком – годинником наручним:
майора поліції Мар’яну Реву, помічника Голови Національної поліції України;
Алена Боброва, заступника начальника відділу Департаменту комунікації МВС;
Оксану Блищик, начальника управління комунікації Національної поліції України;
Володимира Гуржи, начальника відділу Департаменту комунікації МВС;
Романа Іванюка, головного спеціаліста відділу Департаменту комунікації МВС;
Сергія Каланжова, провідного інспектора відділу Департаменту комунікації МВС;
Гагу Кікнадзе, начальника Управління Державної міграційної служби України;
Олену Матвєєву, головного спеціаліста відділу Департаменту комунікації МВС;
Катерину Самітовську, начальника управління Головного сервісного центру МВС;
Тетяну Черниш, заступника начальника відділу Національної поліції України.
Міністр внутрішніх справ України Денис Монастирський, за особистий внесок у забезпеченні оперативного висвітлення подій на фронті, фото-відео фіксацію злочинів російських окупантів, а також ефективне використання інформаційних технологій для забезпечення протидії агресії з боку рф, нагородив відомчими відзнаками співробітників комунікаційних підрозділів системи МВС України.
“Рівень довіри суспільства до системи МВС значно зріс і це нормально на сьогодні. У цьому велика, зокрема й ваша заслуга. Я хочу подякувати вам за те що ви робите. А робота у нас є і буде ще дуже багато”, - зазначив Денис Монастирський.
Міністр підкреслив, що медійники МВС показують країні й світу те, який вклад в перемогу роблять наші військові, поліцейські та рятувальники та розповідають суспільству про наслідки війни, яку приніс агресор.
Зокрема міністр нагородив:
Полковника служби цивільного захисту Світлану Водолагу, начальника відділу зв'язків із засобами масової інформації та роботи з громадськістю ГУ ДСНС України у м. Київ.
Ірину Прянішнікову, начальника відділу комунікації ГУНП у Київській області
Геннадія Вольфовського, головного спеціаліста відділу моніторингу та аналізу управління інформаційної політики та моніторингу Департаменту комунікації МВС України
Андрія Новицького, провідного інспектора відділу забезпечення внутрішніх комунікацій Департаменту комунікації МВС України
Сергія Оратовського, начальника відділу роботи продакшн-студії Департаменту комунікації МВС України
Олега Супруна, головного спеціаліста відділу інформаційної політики та стратегічних комунікацій управ Департаменту комунікації МВС України
Сергія Федченка головного спеціаліста роботи продакшн-студії Департаменту комунікації МВС України,
Додатково. З початку війни співробітники комунікаційних підрозділів МВС України організували 16 престурів у найбільш постраждалі населені пункти Київщини, Чернігівщини та Житомирщини, а також 15 престурів на об’єкти критичної інфраструктури столиці для понад 1,5 тис. іноземних та вітчизняних журналістів.
12 травня, у місті Макарів, що на Київщині, Міністр внутрішніх справ Денис Монастирський та Міністр оборони України Олексій Резніков відзначили особистий внесок офіцерів Національної гвардії у захисті суверенітету та незалежності України.
«Переконаний, що спільними зусиллями ми наближаємося до перемоги! Вже 78 добу агресії рф проти України всі ви героїчно виконуєте свої професійні обов’язки, незважаючи на загрозливі умови власному здоров’ю та життю. І завдяки цьому щодня ми даємо гідну відсіч армії росії та звільняємо окуповані території нашої Держави», - зазначив Денис Монастирський.
За мужність і героїзм, виявлені під час відсічі збройної агресії рф проти України, захисті державного суверенітету та територіальної цілісності держави указами Президента України, наказами Міністра внутрішніх справ України та Міністра оборони України нагороджено:
Орденом «За мужність» ІІ ступеня
• майора Сергія ГРИГОРА, командира групи спеціального призначення Північного Київського територіального управління Національної гвардії України.
Орденом Данила Галицького
• полковника Валерія БУГАЯ, заступника директора департаменту Головного управління Національної гвардії України;
• полковника Валерія КУЧЕРУКА, начальника відділу Головного управління Національної гвардії України;
• полковника Ігоря НОСКА, начальника відділу Головного управління Національної гвардії України;
• полковника Костянтина РОДЮКА, начальника відділу Головного управління Національної гвардії України.
Медаллю «За військову службу Україні»
• полковника Валерія НІКОЛАЄНКА, начальника відділу Головного управління Національної гвардії України;
• майора Віталія ОНІХОВСЬКОГО, першого заступника командира батальйону військової частини Національної гвардії України;
• майора медичної служби Дениса ЛІСНИЦЬКОГО, лікаря-стоматолога військової частини Національної гвардії України;
• старшого лейтенанта Євгена НІКІШИНА, заступника командира зенітного ракетно-артилерійського дивізіону військової частини Національної гвардії України;
• солдата Богдана КРУГЛЕЯ, снайпера військової частини Національної гвардії України;
• солдата Владислава ПРЯДКА, водія військової частини Національної гвардії України.
Цінним подарунком від Міністра оборони України
• майора Павла ПОЛЯРУША, старшого офіцера військової частини Національної гвардії України;
• старшого лейтенанта Дмитра ЛАВРІНЧУКА, командира гаубичного самохідно-артилерійського взводу військової частини Національної гвардії України;
• старшого лейтенанта Олега ПІВТОРАКА, заступника командира роти розвідки військової частини Національної гвардії України;
• лейтенанта Максима ЛУК’ЯНЕНКА, командира протитанкового артилерійського взводу військової частини Національної гвардії України;
• майстер-сержанта Миколу БОЛЮХА, інструктора відділення військової частини Національної гвардії України;
• майстер-сержанта Олексія КОРЗУНА, сержанта роти розвідки військової частини Національної гвардії України;
• майстер-сержанта Григорія МАЗУРА, головного сержанта військової частини Національної гвардії України;
• старшого сержанта Михайла ФРАНЧУКА, старшого навідника військової частини Національної гвардії України;
• сержанта Ярослава БАРТКІВА, командира гармати військової частини Національної гвардії України;
• старшого солдата Артура БОРОВЩУКА, старшого навідника військової частини Національної гвардії України.
Володимир Зеленський підписав указ №290/2022 про відзначення державними нагородами 133 військовослужбовця Національної гвардії України.
«Підписав указ про нагородження наших захисників – бійців Національної гвардії України. Державними нагородами відзначені 133 нацгвардійці, з них 11 – посмертно. Вічна памʼять усім, хто загинув за Україну! Вічна слава кожному й кожній, хто став на захист держави! Слава Україні!», - сказав Володимир Зеленський у зверненні до українців 30 квітня.
ℹ️За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі були нагороджені:
10 військовослужбовців - орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня,
2 - орденом “За мужність” ІІ ступеня,
49 - орденом “За мужність” ІІІ ступеня,
65 - медаллю “За військову службу Україні”
5 - медаллю “Захиснику Вітчизни”
2 - медаллю “За врятоване життя”
Герої не вмирають!
Повертаючись додому після служби з охорони громадського порядку, двоє нацгвардійців військової частини 3039 помітили на асфальті, поблизу зупинки громадського транспорту, плями крові. Оглянувши місцевість, військові помітили громадянина, який стікав кров`ю.
9 грудня близько 19 години 30 хвилин до поліції надійшло повідомлення від мешканки села Нові Петрівці про те, що її родич давно не виходить на зв'язок. Жінка просила з’ясувати чи все добре. За вказаною адресою прибули співробітники відділу реагування патрульної поліції Вишгородського районного управління поліції. Поліцейські оглянули територію домоволодіння та почали кликати господаря, проте двері ніхто не відкрив. Правоохоронці світячи ліхтарем через вікно в одній із кімнат на підлозі побачили дідуся, який не міг підвестися.
Поліцейські, перебуваючи поза службою у Києві, почули дитячий крик, який лунав з озера. Чоловіки кинулись на допомогу. Один із правоохоронців, не гаючи ні з хвилини, стрибнув у воду та витягнув дівчинку на берег.
Патрульні Донеччини Іван Таранов та Ростислав Шевцов — справжні Герої, а ще ангели-охоронці. Дві робочі зміни поспіль, окрім безлічі службових завдань, робили найцінніше — врятували життя людей.
Він разом із колегами-рятівниками евакуювали більше 30 людей із палаючої столичної висотки. Запам'ятався він всім одним фото, на якому віддав свій кисневий апарат крихітній дитині.
