5-річчя звільнення Маріуполя: Гвардійці про найгарячіші події тих днів

13.06.2019 06:35

На початку 2014 року російські диверсанти та найманці в Маріуполі почали втілювати в життя кремлівський сценарій силового захопленню міста під прикриттям акцій протестів місцевих мешканців. Наприкінці зими антиукраїнські мітинги вже мали чіткий російський підтекст та символіку.

15 березня проросійські мітингувальники у Маріуполі закликати до проведення референдуму про вихід з-під української влади та здобуття самостійності. За підтримки місцевих мешканців під впливом кремлівської пропаганди російські розвідувально-диверсійні групи починають вдаватися до силових акцій. Зокрема, 13 квітня 2014 року російські бойовики захоплюють будівлю Маріупольської міської ради. Того ж дня вони напали на мітинг прихильників соборності України, 9 проукраїнських активістів потрапили до реанімації.

З нагоди відзначення 5-річчя звільнення Маріуполя від російських окупантів пропонуємо згадати найгарячіші події, учасниками яких були військовослужбовці Національної гвардії України. Спогади захисників Маріуполя дають змогу зрозуміти ситуацію, яка на той час склалася в місті і оцінити дії українського керівництва.

Увечері 16 квітня група невідомих у балаклавах заблокувала виїзд маріупольської військової частини 3057 Національної гвардії України. Вони вимагали від керівництва частини здати військове містечко, де в цей час зберігалося чимало зброї. Ховаючись за спинами мирних жителів міста, що зібралися перед контрольно-пропускним пунктом військової частини, група озброєних людей здійснила спробу штурму військового об’єкта. Зламали ворота, жбурляти у військових «коктейлі Молотова» і застосували вогнепальну зброю. У той день військовослужбовці Маріупольського полку НГУ вперше вступили у двобій з російськими найманцями. Військова частина 3057 дала збройну відсіч російським посіпакам, не дочікуючись наказу «зверху» на застосування зброї. Нападники змушені були відійти.

9 травня в Маріуполі відбувались масові заходи з нагоди вшанування пам’яті загиблих та ветеранів Другої світової війни. Всі розуміли, що в цей день російські спецслужби можуть організувати в місті провокації та сутички, для дестабілізації ситуації в місті. Маріуполь був ключовим містом для Кремля, необхідним для встановлення контроля над Донбасом.

Зранку ворожа диверсійно-розвідувальна група «Мангуст» захопила будівлю маріупольського відділу міліції. В цей час там відбувалась нарада керівників підрозділів різних силових відомств, щодо організації взаємодії для забезпечення охорони громадського порядку в місті. Вони забарикадувались на третьому поверсі. Їм на допомогу прибули військовослужбовці Національної гвардії України, добровольці батальйону «Дніпро-1», «Азов» (з 11 листопада 2014 року полк «Азов» увійшов до складу НГУ), бійці 72-ої бригади на БМП та тактична група спецпідрозділу «Омега» НГУ.

Ось як той день згадує командир тактичної групи спецпідрозділу «Омега» НГУ з позивним «Бук»:

«8 травня в Маріуполь були перекинуті львівські та луцькі гвардійці для забезпечення охорони громадського порядку в місті. З самого ранку 9 травня все пішло не по сценарію: сепаратисти увірвались в будівлю міського відділу міліції, де в цей час відбувалась нарада керівників силових органів, влаштували перестрілку – з’явились перші поранені та вбиті.

Тоді ми отримали завдання вилетіти на вертольоті в Маріупольський аеропорт у складі групи з 10 чоловік зі зброєю та екіпіровкою. На годиннику було близько 10-ої години ранку. Я зібрав свою групу, екіпірувалися і вилетіли з Луганського аеропорту в Маріуполь. У небі мені було доведено інформацію про те, що перший поверх будівлі Маріупольського відділу міліції захопили сепаратисти. Другий і третій поверхи – утримували проукраїнські сили. Периметр навколо міськвідділу блокований українськими підрозділами. Нашим завданням було – штурмувати будівлю, знешкодити терористів і звільнити заручників. «Завдання на 2 години», - так нам тоді казали…

На підльоті до Маріуполя я побачив, що центр міста горить, там чорний дим іде. В аеропорту нас зустрів білий автобус маріупольської частини 3057. Ми поїхали в частину, взяли людину, яка нам показувала дорогу до міського відділу міліції.

По дорозі ми стикнулися з проблемою: сепаратисти заблокували всі під’їзди до будівлі. Біля відділу велася хаотична стрільба. Залетіли ми на тому автобусі через тилові ворота в задній дворик. А там купа людей зі зброєю в незрозумілій формі. Як потім виявилося це були бійці батальйону «Дніпро-1». Їхнього командира, який тоді був на нараді силовиків, сепаратист-снайпер застрелив через вікно.

У нас не було тоді жодної інформації про обстановку навколо відділу міліції, що на той момент була. Ми не знали, що в сусідніх будинках знаходились ворожі снайпери. Ні плану, ні які сили і засоби там вже є – ніхто нічого не знав. Нам лише сказали, що будівля міліції блокована і два поверхи з трьох знаходяться під контролем силовиків.

Коли ми їхали з аеропорту в місто, колона ЗСУ на БМП виходила з міста.

Наша група взяла під охорону периметр навколо будівлі, організували систему спостереження та оборони будівлі. Я почав шукати старшого, щоб з’ясувати обстановку. Його не було. Над підрозділами Нацгвардії зі Львова та Луцька був старший полковник Смолов.

На той час у дворику було троє чоловіків, які були зв’язані. Згодом дізнався, що це були сепаратисти, яких затримали бійці батальйону «Дніпро-1». Двоє із затриманих мали кульові поранення.

Будівля міськвідділу була повністю охоплена полум’ям. Кабінети, які вели у внутрішній дворик, були загратовані. У двох із них знаходились 7 осіб – три жінки і чотири чоловіка. До них нікому не було діла. Ми намагались звільнити заблокованих на першому поверсі людей. Всі в цивільному були працівниками Маріупольського міськвідділу міліції. Почали шукати трос, а його ні в кого не було. В автобусі знайшли коротенький 2-метровий трос. Під’їхали максимально до будівлі, зачепили та зірвали решітку і звільнили їх. Вони би там так і загинули, якби ми їх не дістали.

Весь цей час з усіх сторін постійно вівся хаотичний вогонь. Люди з натовпу з-за спин жінок, дітей, ветеранів стріляли по нам з пістолетів. Не знаю, як вони не влучали в нас, мабуть, просто не навчені. На той час, окрім сепаратистів, був убитий один військовослужбовець з луцького батальйону – солдат строкової служби та троє було поранених.

Коли ми зрозуміли, що там вже нікого було звільняти: приміщення догорало, зброї також не було, бо сепаратисти всю винесли – постало питання, як нам зібрати усі наші підрозділи і вийти звідти в безпечне місце. Я сказав Смолову, що треба вибиратись.

Я взяв ініціативу в свої руки. Вичислив одного сепаратиста з ветераном, які були найактивнішими учасниками в тому натовпі. Переговорив з ними, щодо обміну затриманих сепаратистів на можливість вийти в розташування військової частини 3057. Вони погодились. Ми віддали їм двох сепаратистів. Ще одного тяжкопораненого винесли їм у плащ-палатці. Швидка забрала його потім.

Засланий сепаратист, який був з ветераном, сказав, що нам тепер кінець. «Ми знаємо, що наших у вас не має і зараз всіх вас розстріляємо», - сказав він мені. Я нагадав ветерану про домовленість. Сказав, що через 5 хвилин плануємо вихід і, що нам немає чого втрачати. У разі будь-яких спроб перешкодити нашому виходу, ми будемо реагувати відповідно до обстановки.

Зібрались, поклали в розбитий автобус, на якому ми приїхали, тіло вбитого гвардійця і висунулися до решти заблокованих наших військовослужбовців у місті. Усі решта йшли пішки. Бійців батальйону «Дніпро-1» ми взяли в середину, ближче до автобуса. Ми їх намагалися обмежити від натовпу, щоб вони не наробили біди. Наша група розділилась: 5 чоловік йшло в тилу, інші 5 – по фронту. Ми рухались і забирали наших бійців по тих місцях, де вони були заблоковані розлюченим натовпом. Серед заблокованих було троє поранених. Так ми йшли містом до військової частини близько 3-х кілометрів. Нас супроводжував весь той розлючений натовп, що був біля міліцейського відділку.

Коли ми прийшли в частину там був повний хаос. Бігали люди в цивільному зі зброєю в руках. Потім з’ясувалося, що бійцям хтось дав команду переодягатися в цивільний одяг і розходитися по домівках. Більшість строковиків у цій частині були місцевими. І в ситуації, яка склалась на них вже ніхто не розраховував. Я настояв, щоб вони здали зброю. А потім усі розбіглися по домівках.

У частині залишилися бійці батальйону «Дніпро-1», які були повністю деморалізовані та нас 10 чоловік. Цими силами ми не могли забезпечити надійну охорону частини. Сепаратисти повністю оточили територію і прострілювали її з висоток, які знаходились впритул до частини. Ходити по території військової частини було небезпечно, тільки перебігати.

Залишалось кілька одиниць техніки, яка ще була на ходу і зброя. Я тоді доповів на той час командувачу Нацгвардії України генералу Полтараку ситуацію та отримав згоду на залишення частини і вивіз зброї. Там було стільки зброї, що ми всі разом її грузили близько двох години. У три машини ми завантажили всю зброю та боєприпаси, які там були. Лишили тільки хімію, дими, освітлювальні ракети. Для особового складу місця в транспорті майже не залишилось. Через те їхали, що на зразок індійського потягу чи автобусу. Нашу колону постійно блокували, але потихеньку ми доїхали до Маріупольського аеропорту. Ніхто і подумати не міг, що в автобус може вмістись так багато людей та зброї.

В аеропорту ми пробули ще 7 днів. Моя група тоді відповідала за систему охорони аеропорту. Організували взаємодію між підрозділами: встановили сигнали, паролі, сектора та організували патрулювання. Кожний знав своє місце у разі нападу на аеропорт.

Через 2 дні після 9 травня ми ще кілька разів заходили на територію військової частини і в центр міста, проводили розвідку прилеглих до центру Маріуполя районів.

На той момент центр міста був захоплений сепаратистами. Вони виставляли блок-пости, стягували скати, будівельні матеріали і робили барикади на центральних дорогах міста. До речі, тоді сепаратисти мали БМП, БРДМ, які не були справними та багато зброї, яку вони винесли з міськвідділу міліції.

Відношення людей до нас було ворожим, вони готові були нас роздерти. Можливо і були ті, які підтримували нас, але вони мовчали, боячись за своє життя та життя рідних.

На наступний день після виходу в Маріупольський аеропорт, було проведено операцію з вивозу поранених гвардійців з місцевих лікарень та їх евакуацію на територію підконтрольну українській владі…».

Після відходу українських підрозділів з міста в аеропорт у Маріуполі почалися грабежі та погроми. Українські сили встановили блок-пости на основних дорогах навколо Маріуполя. У місті працювали українські розвідувальні групи.

Роман Грицик, старший прапорщик військової частини 4114 Західного оперативно-територіального об’єднання НГУ:

«До Маріуполя ми вилетіли 13 травня військово-транспортним літаком Іл-76 з Гостомеля. Розмістились в аеропорту. Одразу прийняли під охорону блокпости навколо міста.

Тоді мене вразило, що мешканці Маріуполя, вночі, ховаючись від сепаратистів, приносили нам каремати, сигарети, харчі та воду. Одна сімейна пара взагалі притягнула 40-літровий бідон зеленого борщу. Щоб переконати нас, що їжа не отруєна, вони на наших очах з’їли по тарілці і чекали годину, щоб показати, що все добре. Борщ виявився дуже смачний. Але справа була в довірі. Вони знали, що ми зі Львова, і не казали на нас бандерівці. Відносились як до рідних. Знаєте, є таке відчуття, коли ти за кордоном далеко від рідної землі і зустрічаєш там українця – ось тоді було схоже відчуття.

Один раз до блокпоста під’їхав дідусь на старенькій Волзі. Підійшов та протягнув нам 200 гривень зі словами, що хоче якось допомогти військовим, щоб якнайшвидше вигнати окупантів з Маріуполя. Звісно гроші ми не взяли. Тоді він заплакав. Він засмутився, що проїхавши понад сотню кілометрів, не зміг зробити внесок у справу звільнення рідного міста. Ми заспокоїли його та пообіцяли, що Маріуполь був, є і буде українським. Саме тоді ми зрозуміли, що тут живуть українці, патріоти, які потерпають від російських найманців, і ми їм потрібні – наша допомога, наша перемога».

12 червня нацгвардійців зняли з блокпостів. Керівництво АТО передало охорону міста військовослужбовцям Збройних сил України.

Операція по повному звільненню Маріуполя від бойовиків була проведена 13 червня 2014 року. Звільнення окупованого Маріуполя розпочалося зі штурму штабу бойовиків на вулиці Грецькій. У спецоперації взяли участь близько 500 воїнів добровольчих батальйонів «Азов», «Дніпро-1», Національної гвардії України та ЗСУ.

«Нас підняли о 3 годині ранку. Нам поставили завдання по утриманню кільця навколо опорних пунктів ворога, не давати бойовим групам сепаратистів змоги вирватись та зайти в тил й фланги штурмових підрозділів. Центр Маріуполя був очеплений. То тут, то там з’являлись озброєнні фігурки, і знову зникали між будинків та в зелені. Ми звісно відкривали вогонь. Кожен утримував свій сектор. У цей день місто прокинулось від вибухів та автоматних черг. Бої закінчились близько опівдня. Дякуючи Богу ніхто з наших хлопців не зазнав ушкоджень».

«Ден», військовослужбовець військової частини 3008 НГУ:

«Було червоне сонце схоже, як день апокаліпсиса. Нам сказали вимкнути всім телефони, щоб не було витоку інформації. Ми швидко екіпірувалися, командир нам всім поставив чіткі завдання. Ми зарядили зброю, сіли в автобус і виїхали у центр міста.

Почався бій: стріляли з гранатометів, кулеметів, автоматів. Снайпери працювали як з тієї сторони, так і з нашої. Пам’ятаю, я піднявся на останній поверх багатоповерхівки і побачив, як знизу все кишіло людьми зі зброєю. Все відбувалось дуже активно.

Стріляли із зеніток, спалили їхню броньовану машину, потім загорівся будинок, в якому знаходились ворожі позиції. А був ще випадок, коли позаду до нас підїжджала машина. Її кричали сигналізували зупинитися, але водійпішов на прорив. Тоді нам довелось відкрити вогонь. За кермом сидів сепаратист, у нього було два поранення – в плече і в ногу».

«Карбон», військовослужбовець військової частини 3008 НГУ:

«На той час місто кишіло бойовиками. Ми вийшли на свої позиції, розпочався штурм позицій бойовиків. Бій відбувалися у центрі міста, тому було дуже складно. Противник намагався вирватися з вогневого кільця, поранивши трьох бійців «Азова», члени незаконного збройного формування вийшли на передові позиції нашого підрозділу. Ми відкрили вогонь. У результаті тієї операції ми затримали чимало бойовиків.

Тепер розумію, якби ми тоді не вибили бойовиків з міста, могли втратити Маріуполь. Після його звільнення люди почали виходити на вулиці, спілкувались з нами. Було дуже приємно бачити, що через 2 місяці їх відношення до нас змінилося - вони раділи».

«Борман», кулеметник добровольчого батальйону «Азов» (нині військовослужбовець бригади швидкого реагування НГУ – ред.):

«На той момент я був першим номером розрахунку кулемета ПКМ. Їх у нас тоді було всього три. Досвіду в мене не було. На рівні людини, яка цікавиться питанням, детально вивчав війну в Грузії з російськими окупантами, трошки в Карпати їздив, трохи щось десь знав. Я завжди був переконаний, що потрібно бути готовим до всього, «щоб кулемет стояв у кожній хаті».

До штурму ми готувались на полігоні. Я вчився користуватися кулеметом, інші хлопці вивчали свою зброю. Проходили тактичну медицину. І якось під час занять до нас приїхав друг Черкас і сказав, що надійшла вказівка раптово висуватися до Маріупольського аеропорту. Ми по-швидкому заїхали на базу, де ми «запакувалися» - взяли БК, екіпіровку, одним словом – усі свої речі. І одразу на своїх «бойових тачанках» ми рвонули на аеропорт. Там перекусили сухпайками. А вже близько третьої години ночі нас підняли і почали видавати набої та гранати, після цього пошикували.

Довели бойовий план, розповіли кожному його місце, хто і що має робити. Один з генералів ЗСУ обіцяв нам, що по позиціях сепаратистів працюватиме АГС, чому ми дуже зраділи, але в реальності жодної підтримки АГС у нас не було. Тож ми тоді пошикувалися, з одного боку стояли ми, з іншого - підрозділи НГУ. Я тоді не знав, що це були нацгвардійці, і що ними командував наш сьогоднішній заступник командира частини 3018, полковник Артем Ілюхін. Також до нас вийшли Ляшко та Білецький, "штовхнули" пафосну промову, мовляв, "тримайтеся, хлопці" й тому подібне. Після цього ми почали вантажитися у техніку. Я їхав у КАМАЗі, одразу за нами їхала вантажівка з ЗУ-23-2. Я тоді ще подумав: «Добре, що їде зенітка, значить і АГС дадуть». Але, на жаль, цього не сталося. Тож на штурм Маріуполя ми йшли озброєні виключно стрілецькою зброєю. Були пару СВД, три кулемети ПКМ та гранатомети РПГ-7.

Ми спішились біля готелю «Спартак». Пам’ятаю, як один з бійців – здається, у нього був позивний «Легіонер», - вистрибнув з вантажівки й одразу ж напоровся на розтяжку, або здетонував один із пострілів до РПГ. Словом, пролунав вибух, і усі подумали, що нас обстрілюють з міномета. Коли раптом нам кажуть: «Є трьохсотий». Ми висунулися вперед, за нами в місто зайшла рота нацгвардійців Артема Ілюхіна, яка очепила район і блокувала можливий відхід противника.

Між нами та барикадою сепаратистів зав'язався бій, я отримав наказ короткими чергами прикривати пересування моєї групи. Згодом я нарахував, що відпрацював по барикаді близько тисячі набоїв. Група перейшла через вулицю і почала зачищати будівлі на тій стороні. Ми цього не знали, але на перехресті цих вулиць бойовики на проводи нав’язали фугаси.

На перехресті тривав бій, ми прикривали перехід групи, а ворог відстрілювався з зайнятих ним будівель ПТУ, СБУ, ПриватБанка та інших. Спершу по ворожій барикаді відпрацював наш боєць з РПГ. Потім мені довелося коригувати вогонь зенітки, після чого нам вдалося зайняти позиції біля барикади. Коли стріляє ЗУ-23-2 – це дійсно вражаюче видовище! Вони тоді потужно відпрацювали по терористах. Що стосується фугасів, то бойовики планували їх підірвати у випадку, коли б ми зайняли перехрестя, тоді від нас би нічого не лишилося. Але вогнем зенітної установки було пошкоджено проводи, тож детонації не відбулося й ми змогли підійти і зайняти позиції. Я побачив на барикаді прапор так званої «ДНР» і вирішив зірвати його. Пізніше ми використовували цю ганчірку в якості килимка, щоб витирати ноги.

Щоб ви розуміли з тої сторони в основному були місцеві неадеквати та різні кримінальні елементи, тітушки, короче кажучи – типові «ватніки». Але цікава деталь: у Маріуполі базувався підрозділ кадировських чеченів. Вони виїхали з міста напередодні штурму. Це були професійні вояки. Саме вони позакладали там саморобні вибухові пристрої. Наші інженери потім розповідали, що це була професійна робота.

На той момент, коли влада й силовики в місті ще були дезорганізовані й не могли у повній мірі визначитися, що потрібно робити, штурм Маріуполя був неймовірно вдалою операцією. Звісно, все можна було провернути і краще, але як завжди "підкачала" комунікація з верховним командуванням, усі боялися проявити рішучість, ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Про вояків, що билися з нами пліч-о-пліч, нічого поганого не можу сказати, ми підтримували один одного вогнем. Вони всіляко нам допомагали, забезпечували набоями.

Місцеві ж сепаратисти спочатку збиралися, організували протест, вигукували у наш бік погрози і нецензурну лексику. Але з часом нам вдалося мирно і без втрат придушити прояви сепаратизму на вулицях Маріуполя.

Пізніше, коли ми вже їхали на ротацію, вони вивішували на вікнах і балконах своїх помешкань синьо-жовті прапори. Можливо вони прозріли після обстрілу російськими «градами» Маріуполя.

До речі, наш броньований сміттєвоз, який брав участь у штурмі Маріуполя, потім врятував мені життя під Іловайськом, і не одному мені...»

Слава Україні! Разом до перемоги!