Творці історії. Щоденник: «Не люблю тилові підрозділи і не люблю сидіти в тилу»
Історії мають імена.
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі…
Ці слова Ліни Костенко – про нас, українців. Про тих, хто століттями виборював свободу. Про тих, хто сьогодні тримає небо, землю, міста і серця.
МВС України та РБК-Україна започатковують спільний проєкт «Творці Історії. Щоденник». В рамках проєкту двічі на тиждень ми будемо знайомити читачів з особистими історіями захисників та захисниць у форматі розповіді від першої особи. Вони є творцями сучасної історії України, Європи та світу – сьогодні на полі бою, в окопах та бліндажах саме вони наживо творять нашу з вами спільну історію. Важливо вже зараз фіксувати їхні оповіді, емоції та портрети, аби краще зрозуміти буремні події, в яких ми живемо, та максимально зберегти цей дух часу, суспільні настрої та особисті переживання для нащадків.
Четверта історія: Гвардієць на позивний «Бульдог»
Микита. Позивний "Бульдог", 26 років, стрілець НГУ. Служив в «Кракені», бригадах «Азов» та «Спартан».
Осколкове поранення від ворожого "Граду" отримав 21 червня минулого року під Липцями на Харківщині. Спочатку поранило командира групи, згодом він помер. Напарник 300-й і тоді вже я. А згодом ще й того, хто мене супроводжував, було вбито – пряме влучення 120-ки - міномета. Лікувався майже 3 місяці.
Починав я службу з ГУР МО, з «Кракена». Далі була 36-та бригада морпіхів. Пішов звідти, бо не випускали на нуль. Посварився з ротним. Сказав, що піду в «Азов», пройду там КМБ (курс молодого бійця) і залишаюсь. Не хотів чутися як тиловий щур.
В «Азові» пройшов 2-місячний КМБ. Було тяжко. Але в «Азові» все одно вважали, що фізично мені важко, тому врешті я опинився в харківській бригаді «Спартан». І там мене вже нарешті випустили на нуль.
Я сам з Харківської області. Не люблю тилові підрозділи і не люблю сидіти в тилу. Останній вихід – довелося з кулеметом виходити. Хоча я не кулеметник. Тому мене і назвали "Бульдог", бо я не відмовляюсь від завдань і рвучко з мертвою хваткою беруся практично за все. І тоді, як узявся за кулемет, ми 20 ворогів поклали і всіх решту в полон взяли.
Мобілізувався 24 лютого 2022 року, присягу прийняв 06 березня. Освіта середня-спеціальна. Муляр-штукатур. У цивільному житті я б хотів отримати права і стати дальнобійником. Їздиш собі по світу і отримуєш непогані гроші. Професія важка, але завжди з куснем хліба.
Але якщо доведеться залишатися у війську, то хочу піти на офіцерські курси. Бо якщо в штурми мене вже не пускатимуть, то хочу взяти під командування роту. Ну, якщо не вдасться офіцером, то сержантом буду точно.
Готуюсь до весілля. Будемо одружуватись в Кіровоградській області. Звідти дружина – з Олександрії. Познайомились ми цікаво і смішно. Сидів у тік-тоці і гортав «стріми». І тут симпатична дівчина «стрімить» відео і каже, що фігня з роботою і фінансами, мовляв, піду служити в ЗСУ. І я почав їй писати – яке там ЗСУ, сиди вдома, давай я краще до тебе приїду, розпишемося і я буду тобі допомагати. Я писав напів жартома. А виходить тепер все серйозно.
90% моїх друзів на «гражданці» ховаються від мобілізації. Я їм кажу: чому сидите? Ну, добре, я пішов у перші дні не навчений. І потім уже під час служби найбільш корисне хапав. А ви ж бодай вчилися б поки у вас є час. У мене досвіду взагалі не було. І треба було хапати все нальоту. Прийде такий час, коли вам скажуть: все, їдьмо, треба! А часу у вас не буде. То я вам кажу - поки є час і поки ми їх ще стримуємо - навчайтесь. Не можна так на гальмах все скидати. Прийде час і вам доведеться іти, бо ми не вічні і ми не залізні.
Люблю фільми про риболовлю. І саму риболовлю люблю. З важкеньким чимось потягатися. Уперше, як я пішов на коропа, то він у мене поцупив вудилище. Довелося вплав наздоганяти. Я ріс без батька. Любов до риболовлі перейняв від рибалок – сусідів, дядьків. Батька не було, а мене цікавили всілякі чоловічі заняття і захоплення.
Пісочин – передмістя Харкова – моя мала батьківщина. Дід мій будував це селище, і там є його друг – депутат селищної ради. Він мені допомагає по старій дружбі. Каже, можу тебе на чергу поставити на квартиру. А я йому кажу, що краще допоможи мені стати депутатом-самовисуванцем... Мовляв, я й в армії побував, і повоював, і треба якось далі рухатися.
Коли в перші години повномасштабної війни зав'язалися бої у Харкові, я зв'язався зі своїм керівником Нацкорпусу – що робити? А тоді на таксі додому по речі і батьків вивозити. Батьків 92-га бригада ЗСУ вивезла на броні. А вже далі вони пересіли на цивільний транспорт.
Ті, хто поховалися, почали потім питати – як це тебе в армію взяли, якщо ти не служив. Але тоді військкоматам було пофіг, кого брати. Я в цивільному житті експедитором був в одній із торговельних мереж. Тому дуже добре знаю Харківську область. Особливо багато точок (магазинів) цієї мережі було вздовж російського кордону. Тому коли ми мало в оточення не потрапили під Липцями, то я сказав побратимам – лишайте мене, а самі відходьте. Я виберусь, бо я тут все знаю.
Була ще така історія. Одному побратиму в перші дні війни видали РПГ, щоб працював по ворожій техніці. А він стоїть такий неприкаяний і не знає, як з ним працювати. Довелося вчитися находу. І йому, і мені. Навчились, відпрацювали.
На передку страшно. Але я мотивував себе тим, що в мене сім'я. Що якщо я їх не зупиню, то вони зашкодять моїм рідним. Так себе мотивував, щоб докласти всіх зусиль, аби вони не прийшли туди, де мої рідні.
Дуже стресова ситуація була, коли по Харківській ОДА прилетіло. Багато хто не витримав уже тоді. А я тримався. Допомагав. Витягував людей з-під завалів. Важко втрачати друзів і побратимів. Подружку утратив, якій було 25, мені тоді було 24.
Не можу сказати, коли закінчиться війна. Думаю, ще довго триватиме. Путін буде тиснути до останнього. Хіба що його свої ж приберуть.
Мені дали чудову службову характеристику. Тому моє майбутнє – підвищення кваліфікації, можливо, офіцерські курси й продовження служби.
Патріотом України мене зробила частково школа, частково події 2014 року – українські організації Харкова – Нацкорпус насамперед.
Департамент комунікації МВС України
