Творці історії. Щоденник: «Я б не зміг бути ухилянтом – у кожного свій вибір»
Історії мають імена.
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі…
Ці слова Ліни Костенко – про нас, українців. Про тих, хто століттями виборював свободу. Про тих, хто сьогодні тримає небо, землю, міста і серця.
МВС України та РБК-Україна започатковують спільний проєкт «Творці Історії. Щоденник». В рамках проєкту двічі на тиждень ми будемо знайомити читачів з особистими історіями захисників та захисниць у форматі розповіді від першої особи. Вони є творцями сучасної історії України, Європи та світу – сьогодні на полі бою, в окопах та бліндажах саме вони наживо творять нашу з вами спільну історію. Важливо вже зараз фіксувати їхні оповіді, емоції та портрети, аби краще зрозуміти буремні події, в яких ми живемо, та максимально зберегти цей дух часу, суспільні настрої та особисті переживання для нащадків.
Третя історія: Стрілець бригади «Буревій». Позивний «Студент»

Позивний «Студент». 28 років. Бригада Національної гвардії України «Буревій».
У мене такий позивний, бо коли ще тільки потрапив до війська, то мене розподілили в роту, в якій я був наймолодший. Решта бійців - 40-50 років плюс. А мені одному молодому - 26. То вони мене й прозвали студентом. Я звик і взяв собі такий позивний. А вже коли перейшов до першого бату «Буревію», то там було багато молодих хлопців – контрактники після строкової служби - 20, 22, 23 роки. Вони назвали мене «Лунтиком». Мовляв, не від світу цього… Але я таки лишився «Студентом».
Я стрілець-піхотинець. Коли був штурм в Серебрянському лісі, я записався в штурмову групу. Згодом потрапив у рейдову групу – їздив у Стельмахівку Луганської області на допомогу другому бату нашої бригади.

Навчався на бойового медика. Але на посаді медика ніколи не був. Та й, чесно кажучи, не дуже хотів. Медицина мені потрібна була для себе. Щоб я знав, що робити в екстремальних ситуаціях – і собі допомогти, і хлопцям. За час служби багато кого витяг і врятував.
У довоєнному житті я був зварником і працював на заводі. Мобілізувався у березні 2022 року. Добровільно. Не з першого разу потрапив у військкомат. Я з Сумської області. То встиг ще два тижні під окупацією побути. Через наше село якраз колони їхні «херачили». І коли їх наші розтовкли, то я поплентався в ТЦК. А там довжелезні черги.
Я служив «строчку» в 2016-17 роках, зенітно-ракетні війська. Знаю, що ту частину ще в перші дні повномасштабної війни розбили. Там дислокувалися системи ППО, склади. Я був дизелістом на локаторах.
Не думав, що потраплю в Нацгвардію. З п’ятого разу мене прийняли у військкоматі, записали і сказали: «Ми подзвонимо». Минув тиждень. Якраз перший день як на роботу вийшов. Перед тим місяць не працювали через окупацію. І тут дзвонять мені з ТЦК десь об одинадцятій: «Завтра на пів на дев’яту, якщо бажаєте, можете під'їжджати і поїдете на війну». Я підходжу до керівництва і кажу: «Все, напрацювався, я поїхав на війну».
І я поїхав в частину в Черкаси. Спочатку ми стояли у Каневі – охороняли Канівську ГЕС. Тоді на Драбів перевели. Опісля я записався в ротно-тактичну групу, яку формували на фронт, бо загалом наша частина була не бойова.
Ми пройшли підготовку тижнів зо два. І тоді нас відрядили до частини у Вишгород під Київ, яка згодом стала називатися бригадою «Буревій». Там ми ще потренувалися ще із місяць. Далі поїхали на схід під Білогорівку. Нас перекинули в центр Серебрянського лісу. І були ми там до грудня 2022 року. І коли вже нас змінили, то я перевівся в бригаду Гвардії наступу «Буревій». Півтора місяці перебував на відновленні – і знову на Серебрянський ліс.
У нас були штурми разом з «Азовом». Вони з правого флангу, ми по центру, а лівіше «Хартія». Ми успішно штурмонули позиції ворога і закріпилися там.
22 березня виповнилося три роки, як я мобілізувався. Я анітрохи не жалію, що пішов до війська. Я така людина. І річ навіть не у совісті, а в характері. Я б не зміг бути ухилянтом.
Я вже одружений. Якось мене між лікувальними процедурами і операціями відпустили на вихідні. І я цим скористався, щоб розписатися зі своєю дівчиною. Вона з Черкащини. От якраз, коли я був у Драбові Черкаської області на початку служби, там ми й познайомилися. Вона з того району. І тепер ми чоловік і дружина.
Поранення отримав у Стельмахівці (Сватівський район на Луганщині – прим.) наприкінці липня минулого року. Перед тим наш бат туди перевели із Серебрянського лісу. Сіра зона. Почався обстріл. Мій побратим підірвався на міні. Я його пішов витягувати. Витягнув, наклав турнікети, стабілізував, чекали на «евак», пішов полем його стрічати і сам підірвався. До себе нікого не підпустив, щоб ніхто більше не постраждав. Сам собі дав раду з першою допомогою, а тоді виповз на дорогу і «евак» мене підібрав.
На лікуванні вже восьмий місяць. Множинні осколкові поранення. Порвані стегнові м'язи на ногах. П'ятку повністю відірвало. То була протипіхотна міна – дуже багато уламків, якими порозривало ноги і руки. Тепер наче все загоїлося, тільки з п'яткою проблема. Її треба протезувати.

Найбільше запам’яталися миті, коли рятував побратимів…
2023 рік. Я спав у бліндажі, побратими були на «очах». Тобто у них був бліндаж з відкритими бійничками і вони були на спостереженні. А моя черга була відпочивати. І от нас накрило. Снаряд ліг між моїм бліндажем і їхнім. На них полетіли осколки, а на мене ударна хвиля. Це був найдраматичніший мій момент на війні. Мене завалило. Чую крик: «Трьохсотий!». Я умудрився відкопатися. Спостерігачами були якраз два Васі. Прибігаю. Один Вася цілий, але розгубився. Бачу, другий Вася, який поранений, упав. Ми швидко його підняли і поставили на коліна. Він прийшов до тями. До речі, лежить зараз зі мною тут у шпиталі.
На війні до такого треба ставитися спокійно, робити все правильно і навіть жартувати, щоб морально підтримати в найважчий час. Бо якщо ти розгубишся чи запанікуєш, то й поранений буде так само панікувати. Треба вміти справу зробити і обстановку розрядити. Воєнні будні – вони такі…
Ще була історія в Серебрянському лісі - приліт, вибух. Ну, приліт та й приліт. Виявилось, «розвідоси» наші підірвалися на міні – поверталися з-за лінії фронту. То була теж сіра зона. Чую, кричать. Поповз я до них. Приповзаю, а я сам маленький, а там два таких «бички» великі. Думаю, йо-ма-йо, хлопці, що ж я з вами робитиму. Слава Богу, вони не складні були. В обох поранення в ногу, осколкові. В одного в стегно, в другого в коліно. Вони молодці. Самі себе забинтували. І тут їхня зміна підійшла, бо вони якраз мали змінюватися. То їхні змінники їх і витягли, а мені пощастило, бо сам я з ними не упорався б.
У таких випадках треба бути дуже уважним. Розвідникам – щоб не потрапити під вогонь своїх. Ну, й відповідно тим бійцям, на позиції яких наші розвідники виходять ось-так з-за лінії фронту.

Дружина вагітна. Невдовзі буде УЗД робити, то ще досі не знаю, чи хлопчик, чи дівчинка в нас буде. Чесно кажучи, я дівчинку хочу. Чому – не знаю. Як варіант – дівчат на війну не забирають. Але хотілося б двох діток – і дівчинку, і хлопчика. Про імена ще не думали, ще достатньо часу – виберемо.
А хлопцям і чоловікам, які мають іти в армію і служити зараз, хотів би порадити перебороти паніку. Ми три роки тому йшли добровільно і навіть не знали, куди ми йдемо. Зараз є вибір. Є час на підготовку. Зокрема й психологічну. І для цього є достатньо висококваліфікованих фахівців у війську, які мають належно спрацювати.
Не підеш до нашої армії – прийдуть кацапи і заберуть тебе в свою армію. І тоді в тебе ніхто не питатиме – готовий ти чи ні. Є в тебе зброя і амуніція чи ні. Яскравий приклад – так звані армії так званих ЛНР-ДНР - кинули на убій і все.
Багато людей думає: я ось втік, або я відсиджусь і все в мене буде добре. Не буде. І теперішні переговори також малоймовірно приведуть до звільнення від окупантів та сталого довгострокового миру. Бо ворог виставляє нам нездійсненні умови.
Україну треба захищати! Це так чи інакше стосується всіх. І бідних, і мажорів. І тоді ця клята війна закінчиться. І тоді все буде добре.
Департамент комунікації МВС України