Третину життя на захисті країни: історія командира розвідки, Героя України – Віталія Литвина
30-річний офіцер відділення розвідки Нацгвардії Віталій Литвин третину свого життя стоїть на захисті Батьківщини.
Окупація Криму і початок бойових дій на Сході України, розділили життя хлопця на «до» і «після». Він, без жодних вагань, приєднався до добровольчого батальйону Нацгвардії, ні з ким не обговорюючи своє рішення.
Рішучість — риса, яка ще не раз у майбутньому допоможе командиру Литвину і його підрозділам здійснити десятки спеціальних операцій на Луганщині й Донеччині.
Герой України Віталій Литвин, а для своїх просто Десна — командир, який не лише роздає накази, а й очолює розвідувальні групи, які висуваються вглиб позицій окупанта. Він евакуював цивільних із окупованих територій і поранених та загиблих бійців із поля бою.
Віталій із тих, хто не втомлюється від війни.
«Ми продовжуватимемо боротьбу, поки не знищимо російську федерацію, не помстимося за кожного побратима та посестру», — наголошує Віталій.
Про рішення, що вартують життя, розвідувальні операції за спиною ворога, найвищу державну нагороду, війну, довжиною в десять років та що може змінити її хід Віталій Литвин розповів журналістці «Вечірнього Києва».
«ВИБІР ЗА МЕНЕ ЗРОБИЛА РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ»
Віталій виріс у військовому містечку Десна, що на Чернігівщині. Онук танкіста і син військовослужбовця. Здавалося, що хлопець з військової династії має продовжити справу родини, але у нього були інші мрії й цілі. Батьки не тиснули, а поважали вибір сина стати істориком-правознавцем. Хоча сам юнак, закінчуючи педагогічний університет, мав намір зайнятися бізнесом.
«Вибір у мене був завжди. Батьки не були проти, що я обрав для себе цивільну професію. Мабуть, дивно звучить, але зростаючи у військовому містечку, я ніколи не хотів стати військовим. Останній курс у педагогічному, я вчився на заочному і працював у Києві в будівельній компанії. Надалі планував займатися власним бізнесом. Але вибір за мене зробила російська федерація у 2014 році, розпочавши агресію на кримському півострові та Сході України. Тоді я вирішив стати до лав Нацгвардії і приєднався до добровольчого батальйону, аби відстоювати територіальну цілісність та суверенітет України».
Хлопець нікому не повідомив про своє рішення: ані батькам, ні друзям. Він і досі переконаний: ніякі поради чи вмовляння на нього б не вплинули.
«Я пройшов ВЛК, а на вихідних заїхав до батьків і сказав, що у понеділок відправляюсь на полігон. Хіба можна відмовляти сина стати на захист своєї Батьківщини? Ні. Хіба це не обов’язок кожного свідомого громадянина?.. Я скажу більше: за десять років я жодного разу не пошкодував про свій вибір», — зауважив нацгвардієць.
БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ ВІДБУЛОСЯ ОДРАЗУ, ТІЛЬКИ-НО ВИЙШОВ ІЗ АВТОБУСА
Віталій приєднався до добровольчого 4 батальйону оперативного призначення 50 полку НГУ «Крук». Згадує, що це була збірна з усієї України. Збірна відчайдухів та справжніх борців за свободу. Саме тут хлопець здобув надзвичайно цінний досвід і знання.
«Але найголовніше — це люди. Я познайомився з дуже потужними українцями. Багато з них досі служать, багатьох, на жаль, вже нема. Але вони назавжди в моїй пам’яті. Тому я стоятиму до кінця за кожного з них», — наголошує Десна.
З Івано-Франківського полігону захисники їхали на Луганщину у великих туристичних автобусах, пригадує співрозмовник. Не маючи навіть військового квитка і не думаючи про матеріальні цінності. Ними керувала жага знищити ворога, який прийшов на українські землі з війною:
«Ми були резервістами із заробітною платою 960 гривень. Але нам було байдуже, ми їхали захищати країну. Зупинилися в Києві, прийняли присягу і поїхали на Донбас. У столиці нас пересадили у звичайні автобуси по 36 чоловік. Мій взвод заступав на крайній блокпост, який був на лінії бойового зіткнення з ворогом. Населений пункт Попасна. Наступний блокпост — це вже були окупаційні війська. Отак автобусом ми заїхали і починаємо виходити у військовому однострої зі зброєю в руках. Наче на парад приїхали, а не на «нуль». Це зараз згадую і просто не вкладається в голові. Треба ж було хоч розосередити особовий склад. Що відбувається: звичайно ж одразу по нам почався артилерійський обстріл. Не встигли вийти і лягли, а з усіх боків свистять міни. Я думаю, мабуть, наступна буде мені по потилиці. Все, навоювався. Але це було вперше і востаннє, коли я так подумав за весь час війни. Більше таких думок, не допускав».
На щастя, ніхто із військових тоді не загинув. Хоч місце, на яке прибули бійці, ворог щедро полив 120-мм мінометом. Тож після бойового хрещення почалася бойова робота.
«Заступали на чергування, вели протидиверсійну роботу, штурмові дії, тримали оборону. 45 днів там пробули. Потім нас поміняли. А вже наступна ротація була в Кримське. Туди ми заїхали на чотири місяці».
«Я НЕ РОБЛЮ ОБЛИЧ ДЛЯ ВОРОГА — ПУТІН, ШОЙГУ… ДЛЯ МЕНЕ ВОРОГ — ВСЯ РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ»
Віталій наголошує, що жодним чином не можна знецінювати нашого ворога, бо це народ, який всю свою історію воює та вдосконалює армію.
«Наш ворог загартований, бо все своє життя воює: Афганістан, Чечня, Грузія, Сирія… Багато військових конфліктів, де російська федерація набувала досвіду для повномасштабного вторгнення в нашу країну. Це ворог з потужною матеріально-технічною базою, з величезною кількістю особового складу, а ще з тоталітарним режимом. У цього народу небагато інтелекту, тому ними дуже зручно керувати. Їх виховують так, що кожен громадянин росії хоче знищити нашу державність, нашу історію. Тому я не роблю облич для ворога — путін, шойгу. Для мене ворог — вся російська федерація без облич та морально-етичних цінностей. Це ворог, якого потрібно знищувати».
Більше про історію командира розвідки, Героя України Віталія Литвина читайте за посиланням.
Департамент комунікації МВС України
