Той, хто переміг смерть: історія бійця бригади «Спартан» на позивний Клім
Побратими вважали його загиблим. Вороги двічі думали, що вбили його. Сам він прощався з життям не раз, але попри все це він хоче повернутися на захист Батьківщини.
Нацгвардієць Віталій розповідає, що 24 лютого як і всі прокинувся від вибухів. Одразу ввімкнув телевізор, новини й побачив, що почалася війна. Не довго думаючи чоловік зібрав необхідні речі та прибув до військкомату.
«У військкоматі спочатку потрапив до частини 3005, Нацгвардія. Видали форму, добу ми пробули у частині, зброю отримали, вишикували та вийшов комбат і повідомив, що очікується прорив танків на окружній дорозі, але танки до нас не дійшли, перед Північною Салтівкою їх спалили. На Залютине ми стояли на окружній, блок-пост був. Задачі на посту були: перевірка документів, фільтраційні заходи, виявлення ДРГ», – пригадує боєць.
Віталій розповідає, що долучився до бригади «Спартан» наприкінці квітня, пройшов необхідне навчання та вирушив до Бахмута, на той час там ще не було активних бойових дій.
Пригадує боєць і бої у Золотому, в селищі Комишуваха, Слобожанський контрнаступ та Соледар.
«Прибувши до Соледару ми майже одразу зайняли позицію на залізничному переїзді, неподалік вокзалу. І через два дні надійшов наказ нашому командиру взводу виділити чотирьох людей і відправити на укріплення позиції «3.2.2.», яка знаходилась у триповерховій бетонній будівлі. Мене прийняли та відправили на третій поверх, на ту позицію, яка була вже намічена, і майже одразу, десь через пів години почався штурм. Спочатку був обстріл з РПГ, один хлопець загинув одразу, і потім виходить так, що я залишився один, тому що, хлопці, які були на другому поверсі, думали, що ми усі «200», бо бачили вбитого Сергія, думали, що і я також, тож зв’язалися по рації та попросили дозвіл на відхід», – розповідає нацгвардієць.
Після Соледару був полон, Віталій пригадує, як окупанти зв’язали їм руки дротом, одягли мішки на голови та потягнули в ангар:
«В ангарі з ними разом я пробув до сутінків, потім зробили якісь саморобні ноші та понесли мене. Донесли до якогось хутора і вирішили задушити, накинули мотузку на шию, спиною до нього я лежав, і почали душити, а я знесилений був, одразу вирубився і вони подумали, що «задвохсотили», а насправді я відійшов. Опритомнів, одна нога вже «скляна» була. Заповз в будинок, там розбитий був, знайшов ганчірку якусь, замотався і добу провів там і вже ближче до вечора наступного дня я прокинувся і побачив через вікно криницю неподалік, метрах в 30 від мене і на ній відро стоїть. На колінах підповз, зубами підчепив відро, скинув, в ньому було трохи води з кіркою льоду і я встиг кілька ковтків зробити. І коли повз назад в будинок, почув: «Стояти!» Повертаюсь, а вже знову на мушці тримають, вже інші «вагнери» через це селище проходили. Підбігли: «Хто такий?» Затягли до підвалу, де я провів дві доби, а вже з цього підвалу мене доставили в лазарет, це там, де теж знаходились полонені, але поранені. Вже там пішла гангрена і відправили в шпиталь до Луганська, де відрізали ногу та доставили назад в лазарет. 18 днів я там пробув, до обміну».
Вже 31 січня відбувся обмін, СБУ разом з Нацгвардією зустріли бійця та на швидкій відвезли в шпиталь до Дніпра, а потім в Київ.
Попри пережите Віталій планує в майбутньому продовжити службу, каже, що хоче поділитися власним досвідом з іншими бійцями:
«Перемогти головне. Не можна, щоб орки правили нами, цього дозволити не можна. Чим під ними жити, то краще здохнути. Планую в майбутньому продовжити службу. Мотивує – ділитися досвідом, хочу вивчитись на інструктора і допомагати хлопцям виживати».
Національна гвардія України
