Протистоїть навалі окупантів із 2014, служив в Лисичанську та Бахмуті: історія підполковника поліції
Підполковник поліції, начальник відділу диспетчерської служби та моніторингу електронних засобів контролю управління організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування ГУНП в Луганській області Дмитро Бородавкін із 2014 року боронить українську землю.
У 2014 він був свідком спроб бойовиків захопити будівлю Головного управляння міліції у Луганську та активним учасником руху спротиву окупаційній владі. У той час, працюючи в Лутугіно в Державтоінспекції, Дмитро на свій страх і ризик прийняв рішення вивезти до Харкова програмно-апаратний комплекс, завдяки якому бойовики так званої "лнр" хотіли друкувати "липові" документи. Після цього повернувся до Лисичанська, де продовжував займатися підпільною діяльністю, допомагаючи українській армії.
А коли Лисичанськ звільнили чоловік допомогав бійцям облаштовувати блокпости, із колегами заступав на чергування, аби відновити правопорядок в регіоні.
Однак лютий 2022 року кардинально змінив життя поліцейського Луганщини. Аби не допустити заволодіння ворогом зброєю, Дмитро разом із колегами вивіз її всю. Потім у складі зведеного загону поліцейський повернувся до Лисичанська.
"Ніколи не думав, що буду займатися тими задачами, що виконував під час війни. Ми з колегами стали не тільки поліцейськими, а й охороною для наших ремонтників, які лагодили електромережі і під час обстрілів, і в період затишшя, і волонтерами, які діставали усі можливі ліки, і заміняли деякі органи державної влади, адже коли в місті нікого не залишилося, ми займалися організацією вивозу сміття, прибирання вулиць,поховань, інколи доводилося копати і ями", - розповідає поліцейський.
Дмитро неодноразово доставляв пальне до Лисичанська. Навіть вже після того, як поліцейським довелося виїхати до Бахмута, Дмитро Бородавкін до останнього продовжував їздити до форпосту Луганщини та доставляти найнеобхідніше. Під час виконання посадових обов’язків поліцейський неодноразово потрапляв під обстріли, внаслідок чого отримав поранення. Проте від госпіталізації відмовлявся, наголошуючи, що йому потрібно займатися своєю роботою і є люди, яким потрібніше пролікуватися в стаціонарі.
Надалі Дмитра чекала служба в Бахмуті, Костянтинівці, Куп’янську. Підполковнику поліції доводилося не тільки доставляти гуманітарну допомогу, виявляти мародерів, колаборантів, а й іноді робити морально надскладну роботу - фіксувати смерть загиблих військових.
"Було таке, привезли загиблого. Треба було описати все. Ніяких документів у нього не було, тільки телефон, на екрані якого я побачив смс від доці загиблого: "Татусю, привіт"… В той момент моє серце рухнуло….", - згадує Дмитро.
З початком повномасштабного вторгнення Дмитру довелося вивезти родину у більш безпечне місце - дружину та батьків. У чоловіка є два сини. Старший, з початком повномасштабної війни, одразу пішов добровольцем до армії. Наразі служить у лавах ЗСУ. А молодший - навчається в університеті та в планах надалі - йти служити.
"Зараз усі ми не лише свідки своєї історії, ми зараз пишемо її - і закарбуємо в пам’яті усіх, що українці в змозі постояти за себе та свою Незалежність", - говорить Дмитро Бородавкін.
Національна поліція України
