Медіа про МВС: історія поліцейського з Маріуполя, який пройшов полон і знову став у стрій
Поліцейська служба під час бомбардувань у Маріуполі, смертельно небезпечна переправа на «Азовсталь», полон і понад 9 місяців пекла — спочатку в Оленівці, потім в російській тюрмі. Все це про поліцейського Бориса Колесникова з яким докладніше поспілкувалися журналісти «Hromadske».
Наразі ж Борис працює патрульним поліцейським у Львові.
Коли у 2014-му Маріуполь вперше окупували проросійські бойовики, Борису було 20 років. Юний, але вже з чіткою позицією: входив до лав футбольних ультрас, які були таким собі осередком патріотичної молоді. Коли навесні бойовики захопили Маріуполь, хлопці партизанили: збирали інформацію про ворогів і доповідали в органи безпеки.
У червні українські Сили оборони відбили місто. А восени студенти із фанатської спільноти гуртом вирішили вступати в «Азов» — тоді ще батальйон спеціального призначення при МВС.
«Мотивація була проста — боронити нашу країну. Тоді саме був Іловайський котел… "Азов" вибрали насамперед за ідеологію. Уся наша "банда" потрапила в один взвод. На жаль, не всі лишилися живі», — розповідає поліцейський.
Хлопець, який раніше зброю і в руках не тримав, пройшов прискорений курс молодого бійця. Тоді не було ні часу, ні достатніх ресурсів:
«Усі пам'ятають 2014 рік: у шльопанцях, у джинсах і з автоматом», — пригадує Борис. І додає, що в «Азові» навчання триває завжди.
Далі — бойовий шлях. Мар’їнка, Гранітне, Широкине на Донеччині. В останньому було найважче під час наступу. Тоді, каже Борис, він уперше відчув, що таке прильоти артилерії.
Загалом хлопець тоді відслужив майже 3 роки.
Повномасштабне вторгнення Борис Колесников зустрів у Маріуполі — як поліціянт, у лавах новоствореного зведеного загону. Під час хаосу й обстрілів вони намагалися виконувати обов'язки: підтримувати громадський порядок, не допускати мародерства, бути «очима» військових у вистежуванні російських диверсійно-розвідувальних груп, евакуювати поранених. Уціліти вдавалося дивом.
«Прильоти були щодня. Пам’ятаю, ми з моїм напарником, Сергієм Михайловичем, пішли набрати соляру з бочки, щоб заправити авто. Як раптом чуємо свист… Це був приліт «граду». Нас врятував паркан. «Градом» били просто по скупченню людей. Навіть коли багато цивільних зібралося під офісом одного з операторів, де ще можна було зловити мережу. Мене з напарником тоді врятувало броньоване авто — вдалось забрати важкопоранених і відвезти в лікарню, яка тоді ще працювала», — розповідає Борис.
Прорив на «Азовсталь» Борис Колесников описує як найважче, що йому доводилось переживати в житті. Опинившись у повному оточенні, треба було проїхати близько 12 кілометрів окупованим містом до заводу. Рухалися колоною. Борис із напарником були в легковій автівці.
«Це був як тир, таке собі «сафарі» — у нас летіло все. Хоча вже в районі «Азовсталі» мені пощастило проїхати через міст, перш ніж росіяни його зруйнували. Кому так не пощастило — перепливали, на чому могли: хтось на піддонах, хтось пірнав і вже не виринав… Це був хаос», — пригадує чоловік.
До оборони на «Азовсталі» Борис Колесников долучився із середини квітня. Спочатку поліціянти забезпечували охорону бункера «Джерело» — аби не пролізли ворожі ДРГ, адже «дірок» на заводі було багато. Потім заступили вже на бойові позиції разом з військовими, їхніх сил для оборони не вистачало. Поранених були сотні:
«Ми справді билися за межею людських можливостей. Билися, наче ті 300 спартанців, з усім кодлом, яке кинули на наше знищення. Росіяни за Маріуполь умилися кров’ю».
Полон для Бориса не був варіантом: каже, краще б застрелився. Проте гору над гордістю взяла висока довіра до командування.
Після виходу з «Азовсталі» 16 травня українських полонених автобусами доправили за майже 100 км — до малої, поруйнованої та закинутої в’язниці в Оленівці на Донеччині, яку окупанти розконсервували напередодні. Понад 2500 українських воїнів розмістили у п’ятьох бараках.
«Азов» — окремо від решти. До них, за словами Бориса, у росіян особливо нелюдське ставлення. Для допитів і катувань там існувала окрема споруда — ДІЗО.
Кожен день у полоні був однаковий: підйом о 6-й, огляд, спів гімну росії, обід, вечеря, знову огляд. Під час перевірки полонені мусили сидіти навпочіпки, доки не обійдуть 5 бараків. Зокрема, коли приїздив високопоставлений російський наглядач. Руки за спиною, спина пряма, голова нагнута, міняти позу ніг не можна, хоч вони німіють і затікають.
Докладніше про історію поліцейського з Маріуполя читайте за посиланням.
Департамент комунікації МВС України
