Від боротьби за права – до їх реалізації: історії відваги жінок
У 1872 році мила дама у день голосування за президента Сполучених Штатів Америки прийшла до виборчої дільниці та взяла бюлетень для голосування. Члени комісії в останній момент висмикнули з її рук бюлетень та не дали їй можливості проголосувати. Це була Сьюзен Ентоні, ключова особа жіночого американського руху за рівні права жінок та чоловіків. Її заарештували.
Вона займалась антропологією, етнографією, античним мистецтвом. Говорила на 16-ти мовах та більшу частину свого життя присвятила коледжу для жінок у Кембриджі. «Жіночий рух - це не спроба привласнити прерогативи чоловіків як статі; це навіть не спроба затвердити привілеї жінок як статі; це всього лише потреба, щоб в житті жінок, як і в житті чоловіків, знаходилося місце і свобода для чогось більшого, ніж і чоловіче, і жіноче, - для людського». Саме так говорила Джейн Еллен Гаррісон, яка увійшла не лише в історію Англії, а й Світу, як суфражистка, яка боролась за здобуття жінками виборчого права та проти дискримінації жінок у виборчому полі.
У 1967 році спортсмен з ініціалами К.В. Швітцер пробіг марафон у Бостоні. Це була 20-ти річна студентка Катрін Швітцер, яка стала першою жінкою, що офіційно взяла участь у Бостонському біговому марафоні. Ця історія увійшла в історію як «бостонський інцидент». Її б не допустили, якби при реєстрації було достеменно відомо, що за цими ініціалами приховується жінка.
Марія Вілінська, або як нам звучніше чути – Марко Вовчок, видавала журнал, який підіймав питання емансипації. За рік до події з голосуванням у Штатах (описана вище), вийшло 12 номерів журналу, а в той самий, 1972-гий – 5 випусків. "Мене дуже тепер хвилює, скільки могли б зробити жінки, дочки і дружини священиків, і вони нічого не роблять", – писала Марко Вовчок.
«Союз Українок» заснований жінками на західній частині України нараховував понад 60 тисяч членкинь і активно розвивався у міжвоєнний період. Жіночі українські організації мали постатей, які вплинули не лише на рух не лише на українській території, а й у всьому світі.
Мілена Рудницка – професорка Високого педагогічного університету у Львові боролась не лише за рівноправ’я, а й одна з перших підняла питання про сталінський Голодомор у 1933 році на IX Міжнародному конгресі нацменшин.
Лише 21 грудня 2017 року Верховна Рада України скасувала наказ №256 МОЗ, який встановлював 450 заборонених для жінок професій.
Жінок, які крок за кроком, тисячоліттями боролись за права, рівні з чоловіками, сотні тисяч. І їх величезні труди – це те, завдяки чому ми сьогодні можемо не лише одягнути військову форму, а й кермувати БТРом, зі зброєю в руках захищати Батьківщину, навчати захисту інших.
Саме завдяки цій титанічній та саможертовній праці, сьогодні будь-яка жінка може переступити поріг військового навчального закладу, військової частини, скласти Присягу та на рівні з чоловіками служити у війську.
Анна Завидівська потрапила до 2 Галицької бригади Нацгвардії України просто перейшовши вулицю. У буквальному сенсі. Жінка понад 10 років віддала бухгалтерській справі у двох різних організаціях. У пошуках роботи користувалась послугами Львівського міського центру зайнятості, який знаходиться одразу через дорогу від бригади. Анні повідомили про вакантну посаду бухгалтера, щоправда військового. Після співбесіди жінка прийняла тверде рішення – стати не просто бухгалтером, а в пагонах.
«Часто ставлять мені питання, чи я вагалась, - пригадує Анна, - і буде обманом, якщо я скажу, що не думала відмовитись. Але рішення стати військовою далось надзвичайно легко. Пройшла підготовку, разом зі строковиками зі своєї навчальної роти вчилась стройовому кроку, розбирати зброю, стріляти. Тепер я не просто бухгалтер, а спеціаліст, який може постояти за свою країну».
У Тернополі, у 2 батальйону бригади, здійснилась велика дитяча мрія Наталії Антонюк. Вона стала військовою. Чи став для неї важким шлях до лав Нацгвардії? Ні. Жодної дискримінації через свою стать вона не відчула, відчуваю себе рівною і з колегами по службі зараз.
«Бути військовослужбовцем – дитяча мрія, яку я змогла реалізувати. Буває нелегко, проте, я точно знаю, що знаходжуся на своєму місці! Завдяки сучасній гендерній політиці я успішно руйную стереотип, що бути військовослужбовцем – це лише «чоловіча професія». Аж ніяк, бо навіть не дивлячись на різні труднощі, але доклавши немалих зусиль, я змогла добитися бажаного, не лише у кар’єрі але й інших життєвих галузях. До лав Національної гвардії я потрапила побачивши рекламний ролик. Одразу звернулась в місцевий військовий комісаріат та почала збір документів. Друзі дивувались, що мені не склало проблем пройти усі етапи відбору. Вони не вірили, що в військову структуру жінка може потрапити без знайомих і участі в корупційних схемах. Але я довела зворотну сторону – жінка може не лише бути окрасою чоловічого колективу, але і пліч-о-пліч нести з ними військову службу, не поступаючись їм при виконанні службових обов’язків, фізичних навантажень та роботі із зброєю. Я вдячна долі, що знаходжусь тут – це стабільність, приємний колектив, нові знайомства та товариші, які протягнуть руку допомоги в будь-яких життєвих обставинах» - діловод (логістичного забезпечення) старший солдат 2 батальйону 2 Галицької бригади Національної гвардії України Наталія Антонюк.
Що єднає усіх цих жінок минулого та сучасного? Вони знають, на що здатні жінки, і вони чітко усвідомлюють, що їх реалізації необмежені статтю, віком, чи фізіологічними особливостями.
Аліна Новікова, Надія Німець
фото авторів та з мережі Інтернет
