Подібні місії – це гарна нагода не лише отримати міжнародний досвід, а й додати свій вклад у ставлення світової спільноти до України. Саме там українські військові, проявляючи свою фаховість, доказують, що України – це країна, на яку можна покластись і яка готує дійсно кваліфіковані кадри. 

Коли Олександр їхав до Південного Судану, вдома лишався трирічний син та дружина. З ними розлучатись було найважче. Але чоловік переконує, що родина тільки підтримала його бажання отримати міжнародний досвід. Перша його поїздка була у 2013 році. До неї готувався довго, заповнював пробіли у знанні англійської мови, читав розповіді інших військових про участь у місіях. 

 

 

- Коли пройшов відбір, то дуже зрадів. Була ще співбесіда з головним офісом у Нью-Йорку. Співбесіда тривала у телефонному режимі, прямо під час служби. 16 березня вилетів у Республіку Південний Судан, в Уганді провів перший тиждень підготовки. Не знаю як передати словами ті емоції і думки, що були у мене. Я потрапив на інший континент в оточенні людей з усього світу. Всі різні, у кожного своя культура, традиції. Усі обмінювались історіями про свої країни, традиції, родини. Я тоді зрозумів, що миротворча місія – це мій найбільший життєвий досвід. 
Олександра направили на кордон з Конго на базу підтримки ООН. Там новоприбулий гвардієць допомагав поліції, проводили перевірку умов проживання біженців, проводили тренінги з місцевими. За досить короткий час роботу нацгвардійця помітили і запропонували вищу посаду. Олександр став офіцером з адміністративної кадрової роботи штабу Західної екваторії республіки Південний Судан. Згодом зайняв посаду заступника старшого спостерігача. 

 

- Розумієте, коли туди потрапляють миротворці, неважливо звідки ти – всі рівні. Всі мають рівні права та обов’язки тому в силах кожного працювати і показувати результати. Я працював багато і тому мене помітили, мені хотілось рости. І, до речі, українців там дуже цінують і поважають. Вони завжди приїжджають дуже підготовленими та кваліфікованими. 
Допоки Олександр був у місії, у нього народилась друга дитина. Чоловік хотів прилетіти на народження, купив квитки, але дружина народила на тиждень раніше. Тому перше побачення з сином відбулось завдяки електронній пошті, куди дружина скинула перше фото немовляти. Чоловік розповідає, що найважче у таких місіях – це відсутність родини. Дуже хочеться обіймати дружину та дітей. 

- 16 березня 2015 року я повернувся на Україну. У нашій країні теж палала війна і я відправився на схід аби відстоювати свою державу вже на рідній землі. Але було певне відчуття, що я не завершив свою роботу. Коли у 2017 зателефонували і запитали, чи бажаю я поїхати ще раз – я погодився. Це значило, що мене оцінили, помітили, що я зміг презентувати свою державу на гідному рівні. 12 лютого 2017 року я поїхав знову. Але за час моєї відсутності багато чого змінилось.

 

 

Допоки гвардієць був в України, там розгорнулись ще більші військові дії. Чоловіка направили до найбільшої бази ООН, де знаходилось 170 тисяч людей. Всі вони були різними, і всі під егідою ООН. Після свого другого повернення на Батьківщину, чоловік встиг ще раз потрапити на ротацію в зону ООС. По секрету ділиться, що такі постійні зміни у його житті впливають на нього лише позитивно, адже він не з тих, хто сидить на місці. 

 

 

- Кожна людина, яка приїздить в місію, привозить шматочок своєї держави, ділиться нею з іншими. Це величезний обмін досвідом та школа життя, яку ти не пройдеш більше ніде. З однієї сторони, правоохоронці з інших провідних країн розповідаються тобі про свій досвід. З іншої сторони – ти можеш навчити інших. Не жалкую ні про жодну хвилину проведену там. Жалкую тільки про те, що не був поруч зі своєю родиною у певні періоди часу. Чи поїду я ще? Це питання часу. Але усім, хотілось би сказати: «пробуйте, допомагайте і наважуйтесь».