Творці історії. Щоденник: «У мене є 5-річний син – він постійно питає про тата»
Історії мають імена.
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі…
Ці слова Ліни Костенко – про нас, українців. Про тих, хто століттями виборював свободу. Про тих, хто сьогодні тримає небо, землю, міста і серця.
МВС України та РБК-Україна започатковують спільний проєкт «Творці Історії. Щоденник». В рамках проєкту двічі на тиждень ми будемо знайомити читачів з особистими історіями захисників та захисниць у форматі розповіді від першої особи. Вони є творцями сучасної історії України, Європи та світу – сьогодні на полі бою, в окопах та бліндажах саме вони наживо творять нашу з вами спільну історію. Важливо вже зараз фіксувати їхні оповіді, емоції та портрети, аби краще зрозуміти буремні події, в яких ми живемо, та максимально зберегти цей дух часу, суспільні настрої та особисті переживання для нащадків.
Перша історія: Гвардієць. Позивний «Шпіон»
Я сам із Кривого Рогу, служу в Полтаві. Гвардієць. Позивний «Шпіон».
Мобілізувався добровільно 1 квітня 2022 року. Дружину з дитиною відправив за кордон у Польщу.
До війни у мене був бізнес. Ми з дружиною тримали кафе і автомийку. Окрім того, я працював ще на металургійному підприємстві. Усе було добре до початку повномасштабної війни. Ми планували відкрити ще одне кафе - в нас райончик у Кривому Розі невеличкий, от ми там і розвивались.
Як почалась війна, довелося кафе закрити. Тому що сам не встигав просто впоратись. Мийка ще якийсь час працювала. Потім, коли пішов служити, закрив і мийку. Не було кому за цим усім пильнувати.
Бойовий досвід. Початок
Мій бойовий досвід почався з піхоти. Місяць був на підготовці в Полтаві, потім поїхали на Харків, працювали кілька місяців на блокпостах. Далі нас поставили на Золочівську ділянку фронту поблизу села Уди. До нас приєднався підрозділ ССО ЗСУ і 5 серпня 2022 року ми разом штурмували Уди, а далі провели його зачиску і просунулися аж до державного кордону з Білгородською областю, де тримали оборону чотири місяці.
26 грудня 2022 року нас перекинули під Бахмут. Там ми працювали впродовж січня 2023 року. Дві наші роти там залишилися для виконання завдань. А нас перекинули на Куп’янський напрямок під Борову. Звідти ми заходили на позиції вже в Луганську область. Це було село Новоселівське – там чотири вулиці. Дві вулиці були під росіянами, а дві були відбиті нами і ми там працювали. Згодом була Стельмахівка Луганської області – вісім місяців. І лише тоді відбули на ротацію в постійне місце дислокації.
Навчання за кордоном. Поранення
Проходив перепідготовку в Великобританії, Румунії, Німеччині. Посилювали свої навички піхотинців. Навчання були цікаві, проте не все можна було застосувати в умовах нашої війни – адже це більше війна дронів. Артилерії і дронів. А ти піхотинець – і поки то все літає над тобою, ти сидиш у ямі, щоб сховатися від мінометів та інших обстрілів.
Далі була Донеччина. Там я й отримав поранення 20 листопада торік. Біля села Новоселівського під Кураховим.
Я працював водієм. Відвіз хлопців на нуль на зміну і чекав в точці очікування тих, які змінювалися. Вийшов із машини і прямо під ногами вибухнув FPV-дрон. Далі госпіталізація, операції.
Три тижні на реабілітації. Невдовзі виписуюсь.
Щоб вижити на війні
Щоб вижити на війні, треба слухати і чути свою інтуїцію. Головне – це тверезість, якщо тверезий, то в тебе більше шансів.
Тверезий означає не перебувати під дією алкоголю та інших наркотичних речовин. Коли ти тверезий, в тебе на повну працює інстинкт самозбереження. Якщо напідпитку, практично все це втрачається.
Про паніку в критичних ситуаціях. Паніка завжди є. Хочеться просто жити, тому збираєшся і біжиш або дієш відповідно до обставин. Відбувається все швидко і страшно. Ти просто вмикаєшся.
Із часом мозок починає адаптуватися і звикати. Уперше – дуже страшно, якщо ти потрапляєш на мінуси чи на нуль. І кожного разу це страшно, бо по тобі стріляють. І людина до того просто не звикла. Але наш мозок настільки потужний, що він адаптується під будь-яку ситуацію.
Підготуватись до «нуля» психологічно навряд чи можна. А ось після того психологічна підтримка багатьом потрібна. У будь-якому разі після якогось тривалого завдання на нулі до бійців приїздять психологи і стараються пропрацювати з ними їхні стани. Я до такого не доходив. Але психологи приїздили, особливо працювали з тими, хто замикався у собі.
Найкращі ліки – це родина
Замкнутися у собі – це коли бійцю не хочеться просто ні з ким говорити. Він виходить із пекла і хоче побути в тиші, на самоті. Але це буквально кілька днів, а далі, знову ж таки, організм звикає, заспокоюється і ти почуваєшся, як раніше. А є такі, що й далі замкнуті.
Психолог - важлива професія, бо наш організм керується з голови, мозком. Якщо ти хочеш подальшого просування в житті і щоб в тебе були нормальні думки, то потрібна допомога психолога. Бо все йде від нашої голови, від наших думок. Як ми свою голову налаштуємо, так вона і працюватиме.
Чи потрібна психологічна підтримка, коли ти потрапляєш на ротацію, на відновлення? Звісно. Але тоді ти насамперед хочеш потрапити додому. Найкращі ліки – це родина. Дружина й дитина, які на тебе чекають.
У мене син - хлопчик, 5 років. Він постійно питає про тата. Йому треба тато...
Що болить і про майбутнє
Коли з війни приїздиш у мирні умови, то перший час важко перелаштуватися. Якщо порівнювати зону бойових дій з Києвом, то тут здається зовсім немає війни, про неї знають тільки ті, хто був на війні, а цивільні живуть звичайним цивільним життям. Перший час це глибоко зачіпає і це важко. Тебе це сильно б'є.
Я намагаюсь вдома (прим. наразі дім - це Київ, тут родина бійця винаймає житло) форму не носити і бути цивільним. І ось їдемо, наприклад, у метро – ти бачиш натовп людей і пересвідчуєшся, скільки там стоїть чоловіків, які не задіяні в захисті країни.
Я вважаю, що якби від початку пішли б усі, то можливо це все уже й закінчилося. А якщо багато хто намагається ухилитися від служби, то це невідомо коли закінчиться…
Коли війна скінчиться, буду розвивати свій бізнес – відкривати все заново і працювати. Хотілося б жити у Харкові, мені дуже сподобалося там. Харків дуже гарне й чисте місто, затишне, для людей. Бажання переїхати до Харкова з'явилося під час служби, бо раніше я просто не був у Харкові. Все для людей, багато різних парків, є де погуляти з дитиною.
Департамент комунікації МВС України
