«Стріляй, я прикрию»: історія полеглого захисника «Азовсталі» Анатолія Дячука

29.08.2023 20:50

Як це – захищати до смерті? Це бути щитом для понад пів тисячі цивільних маріупольців, які ховаються від бомбардування «Азовсталі». Це вибивати російські війська з рідного міста, віддавати свою їжу, щоб вижили цивільні. Це не здатися та, попри нелюдські умови, оговтатися після поранення та йти в бій знову і знову.

Цей чоловік зі справжньої сталі з чистим серцем, нескорений та непоборний. Він назавжди залишиться живим у пам’яті побратимів, колег, рідних і кожного маріупольця, який тільки завдяки його самовідданості залишився живим.

Анатолій Дячук ще у 2014 році з початком антитерористичної операції зрозумів, що не може бути осторонь, коли ворог намагається окупувати території рідної країни та пішов добровольцем до батальйону «Артемівськ».

Боєць щодня протистояв кримінальним та адміністративним правопорушенням, брав участь в охороні громадського порядку, затриманні небезпечних злочинців, зробив значний внесок у боротьбу з наркозлочинністю.

«Не знаю, як це в нього виходило, мабуть, професійна чуйка, бо на кожному чергуванні, коли Толя був у зміні, ми виявляли закладників. Крім того, всі поставлені завдання Кіпіш завжди виконував на 100 %. Кожен із нас був впевнений – він не підведе. Справжній чоловік і захисник», – згадує поліцейська.

З початком повномасштабної війни старший сержант поліції знав, що залишиться захищати мешканців і рідний Маріуполь до самої перемоги.

Правоохоронець під обстрілами, не шкодуючи власного життя та здоров’я, допомагав людям: розвозив воду та їжу, адже місто опинилося в гуманітарній катастрофі під цілодобовим бомбардуванням російських військ, витягував поранених з-під завалів, виїжджав на місця обстрілу та надавав першу домедичну допомогу цивільним.

«Окрім допомоги громадянам ми займалися своїми безпосередніми обов’язками. Несли службу по забезпеченню публічного правопорядку, протидіяли мародерствам, боролися з контрдиверсійними групами, ловили корегувальників. Толя спав по 3 години, аби встигнути виконати свою роботу та допомогти людям», – пригадує колега правоохоронця.

Під час одного з них Анатолій отримав поранення. Завдяки незламному характеру та силі духу швидко став «на ноги» та продовжив разом із полком вибивати «орків» з міста, попри переважаючі сили противника.

«Як ми знаємо, його призначили командиром взводу. За його спиною побратими відчували себе завжди захищеними. Він вміло командував, хлопці не боялися з ним іти в бій. Толя ніс службу з гідністю. Військовослужбовці неодноразово відзначали його хоробрість і вміння командувати й виконувати завдання», – розповідає дівчина.

За особисту мужність і самовіддані дії під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України указом президента України Анатолія Дячука було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

У цей час у маріупольському підвалі за нього молилися дружина та дві доньки – родина залишалася з батьком. Тільки 21 березня Кіпіш вмовив рідних виїхати з повністю окупованого міста, а сам залишився, як воліло серце.

«Тут я зможу зробити більше для країни. Зараз я потрібен Маріуполю», – такими словами попрощався з колегами захисник. Чоловік приєднався до лав «Азова» та продовжив виконувати бойові завдання.

Наприкінці квітня бої за місто перемістилися на територію металургійного заводу «Азовсталь». У бомбосховищах підприємства вже майже два місяці ховалися понад пів тисячі місцевих мешканців. Продуктів не вистачало, ліків не було зовсім. Захисники міста і рятували цивільних, і обороняли фортецю від окупантів, і піклувалися про поранених. Віддавали останню їжу людям: у сховищах було багато маленьких дітей.

4 травня взвод Анатолія отримав наказ зупинити рух танкової навали росіян: ворог прорвався на територію заводу. Правоохоронець був командиром загону, його воєнні навички не раз рятували побратимів, а стратегічні накази – знищували ворога. В останньому бою чоловік проявив крайню мужність і героїзм, ліквідуючи противника. На жаль, Анатолій отримав поранення, яке виявилось несумісним із життям.