Оборона Луганського загону – оприлюднено записи телефонних розмов
О 4 ранку 2 червня 2014 року пролунали перші постріли в бік управління Луганського прикордонного загону
Правоохоронні органи та державні установи міста вже були під контролем бойовиків.
170 прикордонників потрапили в облогу. Три сотні терористів атакували загін. Вони вели вогонь з дворів, дахів і навіть квартир багатоповерхівок Кварталу Мирний. Восьмеро охоронців кордону зазнали поранень. Під час короткотривалого припинення вогню важкопоранених вдалося вивезти.
Прикордонники економили набої і намагалися бути максимально влучними.
У певний момент до воріт загону прийшли батьки прикордонників. Шестеро деморалізованих контрактників залишили свої позиції.
Оборона тривала до ночі наступної доби.
Бойовики оточили підрозділ в ніч з 1 на 2 червня 2014 року і атакували з усіх видів стрілецької зброї, у тому числі великокаліберної та гранатометів.
Терористи вели вогонь з дахів та поміж будинків, які заходилися на відстані близько 150 метрів від прикордонного загону. Прикордонники прийняли нерівний бій, понад 100 героїв-прикордонників тримали оборону. Їхні дії були дуже обмежені через те, що бойовики вели вогонь з жилого кварталу, займали вогневі позиції в квартирах звичайних людей і прикривалися «живим щитом» мирних жителів.
Прикордонники відповідь могли дати лише із стрілецької зброї та підствольних гранатометів. Про запеклість боїв свідчить і наявність 9 поранених (з них 4 у вкрай тяжкому стані) у прикордонників.
За інформацією прикордонної розвідки, в цих боях бойовики зазнали більших втрат – близько 20 вбитими та понад 40 були поранені. Будівлю терористи взяти так і не змогли.
Кругову оборону охоронці кордону тримали стійко, ввімкнувши гімн України. З оточення прикордонники вийшли в ніч з 3 на 4 червня 2014 року, без втрат.
Управління загону передислокувалося до підрозділів в Біловодську та Білолуцьку. Сьогодні прикордонний загін розташовується в м. Старобільськ.
Луганський прикордонний загін продовжує охороняти державний кордон з Російською Федерацією протяжністю понад 500 км та виконує завдання у складі Операції об’єднаних сил. Він знаходиться в постійній бойовій готовності та готовий дати гідну відсіч ворогу.
Пропонуємо вашій увазі унікальне відео перших днів червня 2014 року. Завдяки запису телефонних розмов ви зможете не лише побачити, а й почути, про що говорили прикордонники під акомпанемент ворожих обстрілів.
Про подробиці тих подій Радіо Донбас.Реалії розпитали голову ДПСУ Сергія Дейнеко, який у 2014 році був начальником Луганського прикордонного загону.
До обстрілу прикордонників сепаратисти кілька тижнів намагалися захопити військові частини в Луганську. Чи були якісь ультиматуми від угруповання «ЛНР»? Чи знали Ви, що буде штурм?
– У Луганську все почалося із захоплення будівлі СБУ 7 квітня 2014 року. У руках сепаратистів опинилась велика кількість автоматичної зброї та вибухівки. Вони оточили Луганськ своїми блокпостами, фактично взяли контроль над автошляхами. У нас 5 прикордонних підрозділів з 12 та управління прикордонного загону опинилися на території, що була під контролем угруповання «ЛНР».
2 червня. 4 година ранку. Розпочалися бої. Хто був тоді в загоні?
– Російські ЗМІ розповідали, що в прикордонній частині засів «Правий сектор», який утримує і не дає вийти прикордонникам, що хочуть перейти на бік так званої «ЛНР». Це була чергова «качка» від російських ЗМІ.
На момент штурму в прикордонному загоні було приблизно 170 військовослужбовців з Луганщини. Було декілька кінологів, які зі службовими собаками перебували у нас на посиленні із Західного регіонального відділення, та офіцер із Харкова.
Чи готові ви були до наступу саме в той день?
– Фактично ми цього штурму очікували з 31 травня, як нас «попередили». Я зібрав у актовій залі весь особовий склад і пояснив, що штурм буде обов'язково. Єдиний вихід – це прийняти бій, нанести тим, хто буде нас штурмувати, найбільшої шкоди. Наказав вести огонь у голову й тулуб, щоб бажання повторювати атаки просто зникло. Запитав, чи є серед особового складу ті, які не можуть чи не хочуть вести бій. Якщо є, запропонував зараз залишити прикордонний загін, бо інакше такої можливості не буде. Таких не знайшлося.
Бої були впродовж 2-4 червня. Який час був «найспекотнішим»?
– Перший день. Бій розпочався о 4-й ранку і фактично був припинений після 21-ї. 17 годин з невеличкими перервами постійно тривали обстріли. Був знищений склад пально-мастильних матеріалів, уся техніка. Тому, коли ми отримали наказ вийти з прикордонного загону, фактично могли діяти тільки пішки.
3 червня були поодинокі спроби підібратися ближче, закидати нас гранатами. Але ми діяли рішуче, тож сепаратисти постійно отримували «у відповідь». Залишили загін, виконавши наказ Миколи Литвина – тоді він був головою служби. За що я дуже йому вдячний, адже своїм наказом він врятував усіх моїх підлеглих. Останній прикордонник залишив загін близько пів на четверту в ніч із 3 на 4 червня.
Чому було прийняте рішення про дислокацію?
– Приблизно опівночі мені зателефонував голова Державної прикордонної служби, який запитав про обстановку. Я доповів, що зараз, як мені відомо, сепаратисти штурмують останню військову частину. Це полк внутрішніх військ. Вони відтягли туди свої сили, а поруч із нами залишили невелику кількість спостерігачів. Моральний дух особового складу – на вищому рівні, готові продовжувати збройно протистояти сепаратистам. У нас достатньо зброї, але головне є жага до перемоги. Та голова дав команду залишити загін. Тоді ми були в кабінеті всім офіцерським складом, усі чули цю розмову й були здивовані, адже були налаштовані битися до останнього. Проте голова Державної прикордонної служби сказав, що ранку в нас уже не буде, адже ніхто нам не допоможе. І запитав, чи готовий я покласти всіх свої підлеглих у братську могилу?
Тоді я його почув. Ця відповідальність за кожного бійця, за їхні родини – вона зараз лежить на мені. І якщо зараз скажу, що ми нікуди не підемо, то сепаратисти після того, як захоплять полк внутрішніх військ, повернуться.
Коли ви відходили, то йшли пішки. Як вас відпустили? Як вони не стріляли в спину?
– Вони нас не бачили. У нас було кілька варіантів, які пропонував голова прикордонної служби. Перший – іти на відділок прикордонної служби Станиці Луганської. На той момент там перебував резерв. Але відстань до нього – приблизно 53 кілометри. Крім того, наявність водної перешкоди та двох великих блокпостів, де було по 20-30 сепаратистів. Фактично вони зводили до нуля наше намагання вийти. Адже ми розуміли: навіть якщо знищимо перший блокпост, на другому нас уже чекатимуть.
Другий варіант – ділянка ВПС «Краснодон». Відстань та ж. Заходити в місто не було сенсу, бо, знов-таки, житлові квартали. А йти на саму ділянку? Вона річкова, тобто інший берег – це вже Росія. Там відсутні бліндажі, траншеї. Ми залишались у чистому полі.
Єдиний варіант – дислокація прикордонного загону до Луганського аеропорту. Там були українські десантники 80-ї окремої бригади. З ним ми підтримували контакт під час штурму. У них був наказ охороняти стратегічний об'єкт. І зараз я розумію: навіть якби вони до нас тоді прийшли на допомогу, їх би знищили – попалили техніку гранатометами. І вони б загинули, і нам би не допомогли.
Голова дав команду відходити невеличкими групами. По 5-10 людей. У подальшому збиратися разом і виводити весь особовий склад. На жаль, у нас у наявності був лише один тепловізор пересувний на 150 осіб. На аеропорт пішло 32 людини, більше фізично не могли вивести.
Решта військовослужбовців переодяглася в цивільний одяг, знищила свої особові документи, щоб у разі затримання сепаратистами вони не були ідентифіковані як прикордонники. І вони розійшлися по домівках. А через 2-3 дні, отримавши наказ, мали прибути до іншого підрозділу. Усі вийшли, ніхто не був затриманий у той день.
