Військовослужбовці - передусім люди: як говорити з тими, хто продовжує службу
У Міністерстві внутрішніх справ України чимало говорять і пишуть про тих, хто щодня захищає державу та допомагає людям: військовослужбовців, поліцейських, рятувальників, прикордонників. Та не менш важливо замислюватися над тим, як ми говоримо з ними самі - якими словами висловлюємо вдячність, які запитання ставимо та чи залишаємо людині право не говорити про пережите. До шести героїв матеріалу «Української правди» увійшли й представники системи МВС - військовослужбовиця Національної гвардії України та військовослужбовець Державної прикордонної служби України.

У День захисників і захисниць України лунає чимало слів на адресу військовослужбовців і військовослужбовиць, ветеранів і ветеранок. Хтось промовляє їх щиро, хтось - незграбно чи завчено, а іноді бракує і звичайного такту. За фразою «дякую за службу» часто залишається невисловлене: як багато для нас означає те, що ці люди роблять, і як мало ми часом знаємо про них самих.
Їхні історії змушують замислитися над простими речами: чому подяка часом змушує ніяковіти, які слова підтримують, а які можуть ранити, чому не кожна розмова має починатися зі служби, бойових виїздів чи пережитого. А ще - про близьких, звичайне спілкування і життя поза службою. Чи є щось спільне в цих різних голосах? У кожного своє відчуття вдячності, але в їхніх розповідях знову й знову звучить потреба в увазі - до того, як вони почуваються, що переживають і чим живуть.
Військовослужбовці - передусім люди. Тому й манера спілкування з ними має бути простою і людяною без оцінювання, зайвої цікавості чи очікування, що людина неодмінно розповість про війну.
Афіда: «Бракує спілкування без відчуття, що маю розповідати про війну»
Військовослужбовиця Національної гвардії України, санінструкторка, медикиня евакуації 2-го батальйону бригади «Азов»
У бригаді Афіда близько півтора року. До служби навчалася в медичному коледжі, працювала офіціанткою, продавчинею техніки та хірургічною медсестрою. З початком повномасштабного вторгнення вона максимально намагалася допомогти:
«Долучалася до зборів, готувала їжу військовим, плела сітки у школах. Усі закрутки з дому виносила». (сміється).
Пізніше переїхала до Києва, познайомилася з волонтерами та приєдналася до них. Працювала на кількох роботах і почала подаватися в «Азов». Після першої відмови пішла працювати хірургічною медсестрою, паралельно підпрацьовувала барменкою. Через деякий час і після численних спроб потрапила на службу.
«Дякую за службу» чую досить рідко. Найперше згадую, як підходили й дякували діти. Чомусь для мене це морально найтяжче сприймати. Відчуття двоякі: спершу не знаєш, куди себе діти і як реагувати, ніби у своїй голові знецінюєш усе, що робила. Водночас приємно», - усміхаєшся й дякуєш.
Афіда цінує людей, які мають чітку позицію, допомагають військовим, говорять про наших військовополонених і нагадують про них світові. Для дівчини День захисників і захисниць - про подяку всім, хто бореться чи боровся за нашу державу, і тим, хто загинув у цій боротьбі. За словами гвардійки, подяка та повага не мають обмежуватися одним визначеним днем.
Дратує, коли чую:
«Ти ж дівчинка, яка війна», «Тобі не місце там, твоє діло одружитися та народити дитину». Хотілося б більше розуміння й менше стереотипів».
Іноді мені бракує простого спілкування без відчуття, що я обов'язково маю розповідати про війну. Коли люди дізнаються, що ти військова, часто першими запитують про службу, бойові виїзди, страх, втрати. У кожного з нас є свої мрії, стосунки, страхи, плани на майбутнє й бажання просто пожити нормальним життям. Ми тут, щоб мати можливість на це спокійне життя і майбутнє.
Едуард: «Звичайна турбота й підтримка допомагають не зневірюватися»
Військовослужбовець Державної прикордонної служби України, артилерист
Едуард пригадує, що якось бабуся начиталася фейсбуку й розхвилювалась, чи маємо ми взагалі що їсти. Жінка була готова зі своєї маленької пенсії надсилати продукти онуку й побратимам. Едуарду було смішно, але зворушливо водночас: з продовольством у них, каже, ніколи не було проблем. І додає, що ми ще могли б і їй вислати. Звичайна турбота й підтримка допомагають не зневірюватися. Навіть маленька листівка від рідної людини має велику цінність. Смс, відео, зв'язок із сім'єю допомагають не падати духом і нагадують, для чого і для кого я тут.
«Власне, «дякую за службу» від друзів і родичів чую рідко. Але дуже часто відчуваю, що вони пишаються мною, підтримують мій вибір, турбуються. Для мене це важливо, але інколи я почуваюсь ніяково, мені здається, що я не такий «рекс», а є військові, які на них заслуговують більше», - поділився думками прикордонник.
Раніше був стереотип, що прикордонник - це такий дядько, який на кордоні перевіряє паспорти й машини й нічого толком не робить. Та саме під час повномасштабки прикордонники були тими людьми, які першими прийняли бій і не здалися ворогу. Натомість засмучують саркастичні питання:
«Ну що там, вже програєм, все, капець, так?!. Особливо від людей, далеких від фронту та служби. Так знецінюється час, життя і величезна робота, яку щодня виконують хлопці й дівчата», - зізнався Едуард.
На щастя, мої близькі частіше запитують:
«Чим я можу тобі допомогти?» або «Як я можу бути корисний?. За це я їх люблю».
У День захисників і захисниць України варто згадати тих, хто віддав життя, і тих, хто продовжує обороняти, відкладає своє життя та життя своєї сім'ї на потім, заради спільного майбутнього.
«Від цивільних хотілося б більше розуміння та залученості. А тим, хто досі вагається, боїться і думає, що не знайде себе у війську, - я теж такий був, проте жодного дня не шкодував про свій вибір», - резюмував Едуард.
Що залишається за словами «дякую за службу»
Досвід кожного військового різний. Комусь ніяково чути слова вдячності, хтось найбільше цінує звичайну турботу близьких, а когось втомлюють запитання про бойовий досвід, втрати чи страх. Але в цих історіях є спільне: військові хочуть залишатися людьми, а не лише людьми у формі. Тому слова підтримки не обов'язково мають бути особливими. Іноді достатньо сказати «дякую», запитати, чи потрібна допомога, підтримати зв'язок або просто поговорити про звичайні речі - без очікування, що співрозмовник розповість про війну.
Важливо також пам'ятати про особисті межі. Не варто наполягати на розмові про бойовий досвід, втрати чи пережите, якщо людина сама не хоче про це говорити. Не потрібно робити припущень про те, що військовий «має» відчувати або як повинен реагувати на слова вдячності.
Повага - це не лише слова. Це і готовність почути відповідь, прийняти її та залишити людині право говорити або мовчати про те, про що вона хоче.
Департамент комунікації МВС