М’яч, який потрібно почути: адаптивний футбол у закладах охорони здоров’я системи МВС допомагає пацієнтам із втратою зору
В одному з медичних реабілітаційних центрів системи МВС військовослужбовці та ветерани з повною або частковою втратою зору опановують адаптивний футбол у межах програми «Перезавантаження: рівний-рівному». Як працює ця дисципліна на практиці та що змінюється для людей, які втратили зір під час війни, розповіли фахівці й самі учасники програми.
Рівний рівному
Втрата зору змінює для людини не лише сприйняття навколишнього світу. Разом із втратою зору людині доводиться заново вчитися орієнтуватися у просторі. Прості дії - почути м’яч, визначити його напрямок, відреагувати на голос партнера, зробити пас - допомагають тренувати координацію, слухове сприйняття та орієнтування у просторі.
Ампутація, втрата зору чи поєднання кількох травм змінюють звичний спосіб життя. Для людей, які після поранення змушені пристосовуватись до зміненого тіла та нового сприйняття простору, важливо не лише відновити фізичні функції, а й повернути впевненість у власних силах та можливість взаємодіяти з іншими.
За словами фахівців Центру, адаптивні спортивні заняття допомагають відновлювати координацію, рівновагу, рухливість і слухове сприйняття, а також поступово повертатися до активного життя після важкої травми.
Розвиток медико-психологічної реабілітації залишається одним із важливих напрямів роботи системи МВС. Особливої уваги потребують пацієнти, які внаслідок російсько-української війни отримали поранення, що призвели до втрати зору, ампутацій кінцівок та інших тяжких травм.

«Міністерство внутрішніх справ в усі часи дуже велику увагу приділяло розвитку медичних напрямків, зокрема медико-психологічної реабілітації. Враховуючи, в яких реаліях ми живемо, нам важливо реабілітувати наших пацієнтів, які зазнали різноманітних уражень. І шкода, звичайно, що пацієнтів із порушенням зору внаслідок військових дій, внаслідок військової агресії з боку російської федерації, їх доволі багато», - пояснив тимчасовий виконувач обов’язків заступника начальника Центру з медичних питань Дмитро Попінака.
Захисники, які скеровані на реабілітацію після втрати зору, мають один із компонентів - психологічну неготовність до соціального середовища. Вони можуть бути пов’язані як із пережитим, так і з невизначеністю майбутнього. Тому поряд із лікуванням і фізичним відновленням важливо поступово готувати людину до нового способу життя - навчати пересуватися, орієнтуватися у просторі та бути максимально самостійною.
«В рамках проєкту “Перезавантаження: Рівний рівному” адаптація наших пацієнтів до тих умов життя, до яких вони звикли в мирному часі. Одним із ключових результатів такого підходу - пацієнт бачить, що він не один, що поруч є кваліфікована мультидисциплінарна команда, люди з подібним досвідом і що після травми його життя продовжується. І наша задача - спрацювати грамотно. Так, є певні обмеження, але водночас є база, є люди, які допомагають рухатися далі. Нами розроблена ціла програма з адаптації та соціалізації таких пацієнтів», - говорить лікар Центру.
М’яч, який потрібно не побачити, а почути
На відміну від звичної нам гри, в адаптивному футболі головним орієнтиром для гравця стає не зір, а слух. Футбольний м’яч зовні не відрізняється від класичного. Однак всередині нього є спеціальні дзвіночки, які подають звук під час руху. На слух гравець визначає, де знаходиться м’яч і в якому напрямку потрібно рухатися. Додатково допомагають голоси партнерів та оплески.

Прості дії - почути м’яч, визначити його напрямок, зреагувати на голос партнера, зробити пас - допомагають тренувати координацію, слухове сприйняття та орієнтування у просторі.
На одному майданчику займаються люди з різними травмами та різним досвідом. Серед них є люди з повною або частковою втратою зору, а також зрячі пацієнти. Під час гри вони можуть бути в одній команді, взаємодіяти між собою та виконувати спільне завдання.
«Адаптація пацієнтів з комбінованими травмами додатково стимулює пацієнта відчувати координацію, покращувати орієнтування в просторі. У цьому і проявляється принцип “рівний рівному”. Пацієнти, які вже пройшли цей досвід, можуть розповідати про нього іншим військовослужбовцям. Так інформація про можливості реабілітації та адаптивного спорту поширюється всередині військової спільноти», - додає Дмитро Попінака.
За словами клінічної психологині реабілітаційного центру «Пуща-Водиця» Людмили Андріяш, спеціального відбору за принципом «хто може, а хто не може» фактично немає. Насамперед важливим є бажання самого пацієнта.

«Адаптивний футбол поєднує одразу кілька складових реабілітації. Для пацієнтів із частковою або тотальною втратою зору це фізичне навантаження, тренування координації та балансу, а водночас - можливість взаємодіяти з іншими і повертатися до активності», - пояснює фахівчиня.
Орієнтування у просторі відбувається динамічно. Гравець має почути м’яч, зупинити його та передати пас далі. Якщо до втрати зору додалися інші травми, зокрема ампутація кінцівки, кожна така дія стає ще одним тренуванням.
Окрему роль у грі відіграє воротар. Він може подавати голосові сигнали або плескати в долоні, допомагаючи гравцям визначити напрямок.

Фахівці медичного реабілітаційного центру кажуть, що у відновленні важливе й відчуття, що людина не залишається зі своєю травмою наодинці. Під час спільних занять пацієнти бачать інших людей із подібним досвідом, спілкуються, підтримують один одного і поступово повертаються до активності.
«Адаптація до нових умов в рази швидша у пацієнтів, які займаються активними видами спорту, в даному випадку адаптивним футболом. Відтак і пацієнт буде пристосований до життя краще», - впевнений Дмитро Попінака.
Для людини з втратою зору звук м’яча стає орієнтиром у просторі. Під час гри водночас тренуються координація, баланс, витривалість і рухові навички.
Історія військовослужбовця Миколи
Того дня на футбольному майданчику було одинадцять учасників. Хтось стояв у воротах, хтось передавав м’яч, а хтось вже рухався за його звуком. Двоє гравців зовсім не бачили м’яча - обидва втратили зір після важких поранень, отриманих на фронті під час виконання бойових завдань.

Один із них - Микола. До поранення його життя було зовсім іншим. Він служив водієм в автомобільному взводі 18-ї Слов’янської бригади Національної гвардії України. У 2022 році пішов добровольцем, бо, каже, розумів, що захищати свій дім і рідних - це те, що мають робити всі, хто хоче спокійно жити у своїй країні.
Служив на Донецькому напрямку. Під час одного з бойових завдань разом із побратимами супроводжував наземний роботизований комплекс. Вони вже доставили посилки на позиції, коли помітили ворожий FPV-дрон.
«Ми йшли, супроводжували НРК, вже з позицій посилки доставили хлопцям. І летіла одна FPV, ми її одразу побачили, одразу збили. Потім пройшли метрів сто, летіла ще друга з боку», - розповідає військовослужбовець.
Побратими збили один FPV-дрон, але невдовзі з іншого боку прилетів другий. Микола дістав важке поранення. Побратими одразу надали йому допомогу: наклали турнікет і викликали евакуацію. Миколу доправили до Слов’янська, далі - до Харкова, а згодом до Києва. Перші п’ять днів після поранення він був без свідомості.
Про те, що відбувалося в цей час, Микола знає переважно зі слів дружини. Сам пам’ятає вже момент, коли прийшов до тями. Після кількох операцій він почув голос дружини.
«Я розумів, що нічого не бачу, але неймовірно був щасливий, що живий. Коли почув, що дружина рядом, мені стало одразу краще», - ділиться спогадами Микола.

Разом із втратою зору Микола пережив ампутацію руки. Усвідомити одночасно дві такі зміни було важко.
«Морально було дуже важко», - додає він.
Дружина Оксана залишалася з Миколою у лікарні, а тепер перебуває поруч і під час реабілітації. У подружжя двоє маленьких дітей: доньці чотири роки, а синові в жовтні виповниться лише рік. Діти залишаються в Харкові, де цілодобово тривають обстріли.
У Центрі Микола заново опановує побутові навички, які раніше здавалися елементарними й не потребували жодних пояснень.
«Тут, під наглядом фахівців, я опанував заново всі потреби, які потрібні в звичному житті», - зізнається Микола.
До цього переліку тепер додався і футбол. У дитинстві Микола грав у футбол. Тому, коли йому запропонували спробувати адаптивний, погодився. Каже, спочатку навіть не уявляв, як це працюватиме:
«Я навіть не уявляв, як цей процес буде відбуватися. Дуже цікаво».
Тепер головним орієнтиром для нього під час гри став звук м’яча. Футбольний атрибут із дзвіночком всередині, дозволяє почути, де він знаходиться. А голоси та оплески інших учасників підказують напрямок м’яча.
«М’яч має звук. І ти чуєш його, де він, з якого боку приблизно. А ще нам плескають в долоні, тим самим допомагають зорієнтуватися у просторі. І я розумію, куди мені можна зробити пас, в якому напрямку. Такий формат гри для таких як я, людей, які втратили зір, стає простішою і зрозумілішою», - резюмує Микола.
Для людини, яка ще недавно бачила м’яч, поле, партнерів і ворота, а тепер змушена орієнтуватися лише за звуком, така гра може здаватися зовсім іншою. Але для Миколи це вже не просто вправа. Це повернення до того, що було частиною його життя раніше.
Подружжя не знає, чи вдасться повернути Миколі зір. Лікарі поки не дають таких прогнозів. Однак родина не залишає надії на позитивні зміни.
Повернення до самостійного життя складається з щоденних кроків - від побутових навичок до можливості знову займатися улюбленою справою. Для Миколи одним із таких кроків став адаптивний футбол. Для інших пацієнтів це можливість спробувати нову активність, поспілкуватися з людьми з подібним досвідом і побачити, що після травми життя продовжується.
Саме на це спрямована програма «Перезавантаження: рівний-рівному», яку запустили у грудні 2023 року для військовослужбовців, які втратили зір внаслідок війни.
Департамент комунікації МВС