Станом на 24 лютого 2026 року минуло 4388 днів від початку російської агресії, 1462 дні повномасштабного вторгнення. Це історія спільної трансформації, шлях до «інших нас». Це розповідь про дорослість, прийняття власних змін і про силу, що народжується з особистих переживань. Кожна історія унікальна, але разом вони формують цілісну картину національної трансформації. Саме з особистого досвіду виростає наша спільна сила – та, що вже змінила українське суспільство і продовжує формувати його сьогодні.
Ми ілюструємо це через особисті історії поліцейських, рятувальників, гвардійців та прикордонників. І це лише невелика частина тисяч життєвих подій, які все ж змушують замислитися над тим, як війна змінює кожного з нас.
Ігор Харченко – заступник командира роти бригади «Хижак» Патрульної поліції
До початку повномасштабного вторгнення Ігор Харченко вже мав бойовий досвід в АТО та служив в Управлінні патрульної поліції Києва. У березні 2022 він добровільно вирушив у складі зведеного загону «Хижак» до Ірпеня. Там на власні очі побачив, як ще вчора квітуче місто перетворилося на руїни.
Згодом Ігор виконував бойові завдання на Миколаївському напрямку. Пізніше підрозділ долучився до контрнаступальної операції на Харківщині та Донеччині, брав участь у звільненні Ізюма та Лимана спільно з підрозділами ДШВ.
Одним із переломних моментів для Ігоря став бій у селі Рідкодуб на Донеччині у вересні 2022 року. Після кількох годин роботи мінометні плити буквально вгрузли в землю, розрахунок був змушений відійти через прорив ворожої колони. Відійшовши в посадку, підрозділ отримав команду знову розгортатися й продовжити роботу по ворогу. Але без плит міномет – лише купа металу.
Ігор разом із побратимами сіли у машину, взяли автомати й поїхали назад у село, де вже були окупанти. Під вогнем вони витягли плити, вивезли їх і відновили роботу. Того дня їхній вогонь змусив ворога відступити. Саме тоді Ігор усвідомив: страх нікуди не зникає, але в якийсь момент перестає керувати твоїми рішеннями.
Поліцейський пройшов шлях від навідника міномета до командира розрахунку, служив на гаубиці Д-30, а згодом став старшим офіцером артилерійської батареї в штабі бригади. Змінилася не лише його посада – змінився він сам. Ще напередодні вторгнення Ігор переймався буденними й побутовими клопотами. Війна різко змінила шкалу важливого: те, що здавалося колись проблемою, втратило свою вагу.
«Я усвідомив, що життя не можна відкладати на потім. Жити потрібно тут і зараз», – так поліцейський Ігор Харченко описує свою внутрішню трансформацію за роки повномасштабної війни.
Аліна Мелешко-Габурич – начальник групи супроводу членів сімей загиблих, захоплених у полон або зниклих безвісти військовослужбовців
На початок повномасштабного вторгнення Аліна Мелешко-Габурич служила в «Азові» та разом із чоловіком брала участь в обороні Маріуполя. Вони були поруч одне з одним на «Азовсталі». У квітні 2022 року під час авіаудару її чоловік зазнав уламкових поранень. У польовому шпиталі йому видалили селезінку, однак за два дні він загинув.
Військовослужбовиця провела 11 місяців у ворожому полоні. На рідну землю вона повернулася в квітні 2023 року під час чергового етапу обміну.
«Полон довів, що свобода – це не відсутність стін, а незламність духу в кожному з нас», – так військовослужбовиця НГУ Аліна Мелешко-Габурич описує свій шлях випробувань і внутрішніх змін під час війни.
Сьогодні вона продовжує службу на посаді начальника групи супроводу членів сімей загиблих військовослужбовців, захоплених у полон або зниклих безвісти. Працює з родинами, які пережили найтяжчі втрати, надає підтримку тим, хто чекає та шукає своїх близьких.
Аліна згадує, що не була готова до перших втрат, але зуміла зберегти здатність швидко ухвалювати рішення й адаптуватися до обставин. За її словами, війна змусила «швидко подорослішати» та навчила діяти без підготовки в умовах постійної загрози. Головною мотивацією вона називає прагнення зробити все можливе, аби наступним поколінням не довелося знову виборювати незалежність.
Роман Івашкевич – заступник начальника частини спеціалізованих рятувальних робіт СДПРЗ ДСНС України у м. Києві
Роман присвятив службі в ДСНС майже чверть століття. За цей час він сотні разів опинявся в найекстремальніших ситуаціях: витягував людей з-під завалів, рятував із полум’я, деблокував потерпілих у ДТП.
Рятувальник пригадує, що 24 лютого 2022 року прокинувся від вибухів неподалік дому. Швидко зібравшись, вирушив до частини за тривогою.
Одним із перших епізодів повномасштабного вторгнення запам’яталася ліквідація наслідків ворожого обстрілу 26 лютого. Того дня Роман лише заступив на чергування, коли надійшов виклик – пошкоджена багатоповерхівка в Солом’янському районі столиці. Саме тоді він особливо відчув дух єдності: усі працювали пліч-о-пліч, незалежно від звань і посад.
Найбільш емоційним і водночас найважчим викликом Роман називає ранок 26 червня 2022 року, коли російська ракета влучила в житловий будинок у Шевченківському районі Києва. Полум’я охопило дев’ятиповерхівку, верхні поверхи були зруйновані. Рятувальна операція тривала кілька годин і ускладнювалася тим, що під завалами залишалися люди, затиснуті бетонними плитами.
Першою під завалами рятувальники знайшли 7-річну дівчинку – вони почули, що вона з кимось розмовляє. Згодом з’ясувалося, що поруч була її мама – жива. Саме такі миті, зізнається Роман, назавжди залишаються в пам’яті.
«Я зрозумів, що неможливо бути готовим до війни, навіть якщо ти на службі понад 20 років», – так рятувальник Роман Івашкевич описує свій досвід повномасштабного вторгнення.
Сьогодні на рахунку рятувальника понад 50 виїздів на ліквідацію наслідків ворожих ударів по столиці. Він зізнається: навіть якщо маєш колосальний досвід, неможливо бути повністю готовим до всіх викликів війни. Тож, найбільше Роман прагне її завершення – щоб мати більше часу для родини та власних захоплень: будівництва і вирощування городини в теплиці.
Ілля Жеведь – Герой України, т.в.о. головного сержанта Північного Київського територіального управління НГУ
На момент початку повномасштабного вторгнення Ілля мав уже вісім років бойового досвіду. 24 лютого 2022 року він перебував на обороні Луганщини, на посаді головного сержанта взводу розвідки першого батальйону бригади «Рубіж». Захищав Рубіжне, Сіверськодонецьк і Лисичанськ. Згодом брав участь у контрнаступальних операціях на Лиманському та Бахмутському напрямках.
У березні 2022 року на одній із ділянок фронту в Донецькій області завдяки його професіоналізму було відбито наступ противника. Під час виконання бойового завдання Ілля разом із побратимами потрапив у засідку, однак швидко організував оборону. У результаті було знищено ворожу бронетехніку та близько десяти окупантів.
У березні 2023 року під час штурму ворожих позицій поблизу Курдюмівки на Бахмутському напрямку Ілля дістав тяжкі поранення ніг унаслідок підриву на протипіхотній міні. Після тривалого лікування та реабілітації він повернувся до служби – у лави бригади «Рубіж» НГУ.
23 лютого 2024 року Іллі Жеведю було присвоєно звання «Герой України». Підсумовуючи пережите, він говорить:
«За час повномасштабного вторгнення я усвідомив, що став чутливішим. Чутливішим до людей, до обставин, до проявів життя. Наскільки воно цінне та чудове», – ділиться своєю історією внутрішніх змін боєць НГУ, Герой України Ілля Жеведь.
Попри пережиті випробування, Ілля зберігає оптимізм і людяність. Саме таким – щирим, відкритим і сильним духом – його знають побратими й посестри.
Максим Яровий – начальник групи організації повітряної розвідки та протидії безпілотним повітряним суднам штабу ДПСУ
24 лютого 2022 року Максим прокинувся від вибухів. Із балкона його помешкання було добре видно Гостомель і Бучу. У той момент він уже знав, як діятиме далі, тож без вагань долучився до війська.
Цей вибір не був спонтанним. Ще з юнацтва Максим мріяв про військову службу. На початок повномасштабного вторгнення йому було 23 роки. Він працював бухгалтером у будівельній компанії, мав завершену військову кафедру та кількарічну підготовку.
За чотири роки служби пройшов шлях від рядового військовослужбовця до керівника підрозділу безпілотної авіації. Був інструктором із тактичної медицини та вогневої підготовки, служив офіцером патронатного підрозділу. Кожен етап формував відповідальність, витримку та розуміння того, що справжня сила – у здатності мислити стратегічно, планувати й підтримувати тих, хто поруч.
«Я зрозумів, яку ціну кожен із нас платить на цій війні», – ділиться прикордонник Максим Яровий своїм усвідомленням років боротьби.
Він залучався до стабілізаційних заходів у Києві та області. Одним із найважливіших і водночас найемоційніших етапів стала робота в підрозділі соціального супроводу, де він особливо гостро відчув ціну, яку платять побратими та їхні родини.
Згодом Максим займався підготовкою штурмових бригад, працював інструктором. Зізнається, що його глибоко вражали зустрічі з тими, кого він навчав, і усвідомлення реальних результатів їхньої роботи.
Нині прикордонник зосереджений переважно на аналітичній та організаційній діяльності у сфері повітряної розвідки й протидії безпілотним системам.
Зупиніться на мить і пригадайте, якими ви були до війни. Які зміни ви бачите в собі за цих 4 роки? Що стало інакшим у ваших цінностях, рішеннях, відчуттях?
Зафіксуйте ці зміни. Прийміть їх як частину свого досвіду.
Діліться історіями власної трансформації в соціальних мережах, використовуючи гештег #інші_ми
Кожна особиста зміна – це частина нашої спільної трансформації. Частина «інших нас».